• ДОПОМОЖІТЬ

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 18 СЕРПНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

08.03.2018

ВИДАТНА ДІЯЧКА ОСВІТИ З КАМ’ЯНЦЯ

9 лютого 2002 року Президент України Леонід Кучма видав розпорядження
«Про призначення довічних державних стипендій видатним діячам освіти». Перелічено 19 осіб, які досягли сімдесятирічного віку. Із них усього дві жінки. Одна із них - Людмила Марисова, кандидат психологічних наук, доцент, відмінник освіти України - народилася в Кам’янці-Подільському. Тож розповімо докладніше про неї.

КАМ’ЯНЕЦЬКЕ ДИТИНСТВО

Людмила МарисоваЛюдмила Йосипівна народилася 16 лю­того 1917 року в Кам’янці. З’явилася вона на світ ще в Російській імперії, яка доживала останні дні, а відійшла у вічність на 99-му році життя, 19 серпня 2015 року, коли Україна готувалася відзначити 24-ту річницю незалежності.
Батько Людмили був наполовину німець, наполовину чех, далекий родич німецького композитора і диригента Генріха Маршнера (1795-1861), одного з популярних композиторів свого часу, послідовника Карла Вебера і попередника Ріхарда Вагнера. Батько дівчини до 1917 ро­ку дослужився до колезького радника (шостого звання з чотирнадцяти в табелі про ранги), що давало право на спадкове дворянство. Остання його посада - мировий суддя в Кам’янці-Подільському. Проте невдовзі почалася революція, потім більшовицький переворот - і обставини різко змінилися. Мати Людмили була з бідної міщанської сім’ї, але зуміла закінчити інститут шляхетних дівчат.
Батько Людмили був дуже віруючою людиною. Маленькою водив її до церкви, хоча і вважав, що між Богом і віруючим не повинно бути посередників. Змушував вчити закон Божий. Мама не була релігійною. Проте всі церковні свята в будинку дотримувалися.
1932 року Людмила закінчила фабрично-заводську семирічку в рідному місті. Здається, ніщо в колишній задерикуватій учениці не свідчило про те, що вона стане вченим-психологом, хоч у школі навчалася добре. Наперекір матері, яка в майбутньому бачила дочку лікарем, п’ятнадцятирічна дівчина поїхала в Ленінград, де й розпочалась її трудова діяльність. Там вона два роки працювала на металічному заводі, який тоді називався заводом-втузом важкого машинобудування імені Сталіна. Людмила поступово освоїла професію токаря.
Стійкий інтерес до знань пробудився лише наприкінці 1930-х років. Людмила вступила до технікуму - Київського індустріального робітничого факультету. Вона захоплювалася художньою літературою, особливо творчістю Лесі Українки, яку популяризувала на робітфаківських вечорах. Присутній на одному з них доцент (після війни професор) Київського університету Павло Плющ запропонував дівчині вступати на філологічний факультет Київського університету.

ВДАЛИЙ ДРУГИЙ ШЛЮБ

До війни Людмила вдруге вийшла заміж. Новий шлюб виявився напрочуд міцним, її обранцем став Віталій Степанович Марисов. Відтоді і її прізвище стало Марисова (журнал «Радянська школа» подає варіант Марісова). В інтерв’ю російськомовній газеті «Факти» навесні 2001 року, якраз напередодні 102-річчя її чоловіка-довгожителя, Людмила Йосипівна повідала секрети свого шлюбу: «Навколо нього вічно крутилися, як я кажу, коханки. Але я до цього ставилася спокійно. Чоловік - істота полігамна. Виглядав він завжди добре. Навіть у 95 йому давали 70 або 65. Тепер - не більше ніж 80».
Повідала Людмила Йосипівна й обставини свого другого заміжжя: «Як ми познайомились? Я народилася в Кам’янці-Подільському, де служив Віталій Степанович. Мій
вітчим був дитячим лікарем, і Віталій Степанович, виховуючи дочку від першого шлюбу, вдавався до його послуг. В один із таких його візитів ми і познайомилися. Обидва були вже розлучені. Він став приходити щовечора. Мовчазний був. Я займала його розмовою. Під приймач ми стали танцювати. Так потихеньку я його на собі одружила. Адже правда, Віталіє Степановичу?».
Той тільки посміхнувся: «Дуже може бу­ти. Але я був не проти». Людмила Йосипів­на продовжує:
«Дізнавшись про наш майбутній шлюб, половина жителів Кам’янця відмовляла і його, і мене. Але наш шлюб витримав усі випробування. Ми разом прожили 65 років, виховавши двох дочок: Інесу, дочку Віталія Степановича від першого шлюбу, і Світлану, яка народилася у нас 1937 року. Інесі вже 72 роки. Вона професор, завідує кафедрою зоології Ніжинського педінституту. Світлана старший науковий співробітник Інституту фізики, кандидат фізико-математичних наук. Її син теж фізик, кандидат наук. А працює за кордоном, як тепер багато наших вчених. У нас двоє онуків і четверо правнуків».
Віталій Степанович народився 3 квітня 1899 року в селі Ущерпьє Клинцівського району Брянської області в багатодітній родині. Тобто, він свідок трьох століть: по кілька років прожив у ХІХ і ХХІ століттях і повністю ХХ вік. Він старший за свою дружину на 18 років.
До речі, довгожитель Віталій Марисов курив із 15 років «Казбек». Кинув перед тим, як піти на пенсію, 1964 року, тому що почалися серцеві напади. Служив він у прикордонних військах - рядовим прикордонником, політруком застави і, нарешті, заступником начальника Кам’янець-Подільського, а потім Славутського прикордонних загонів.
В інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» повідала Людмила Йосипівна такий епізод: «Після прийняття сталінської Конституції краї­на готувалася до виборів у нову Верховну Раду СРСР. На нашому Шепетівському виборчому округу балотувався легендарний Семен Будьонний. А оскільки мій чоловік був заступником начальника Славутського прикордонного загону, від дружин комскладу перед Будьонним довелося виступати мені. Хвилювалася страшенно. Адже мені було всього 20 років. Після виступу до мене підійшов Семен Михайлович і, подякувавши, нахилився поцілувати. Ніколи ще не цілувалася з вусатими, тому з острахом подивилась на його довжелезні вуса. Він доторкнувся до мого лоба, а від вусів повіяло дорогим одеколоном».

ШЛЯХ У НАУКУ

Останній випускний іспит Людмили Йосипівни на робітничому факультеті збігся з днем початку війни з німцями. Відмінний атестат Марисової давав їй право без іспитів стати студенткою вишу, але зустріч з університетом була відкладена на цілих чотири роки. Риття окопів, збір урожаю під Харковом, навчання в Саратовському університеті, педагогічна праця в Саратовській області, робота техніком-економіс­том у Ворошиловграді (тепер Луганськ) - ось чим довелося займатися під час ева­куації майбутньому вченому.
У листі від 22 листопада 1983 року Людмила Йосипівна пояснює, чому опинилася після війни на філологічному факультеті:
«Під час війни викладала в школі математику і хімію, завжди мала яскраво виражену схильність до природничих наук та математики, закінчила до війни з відзнакою індуст­ріальний робітфак, випускники якого дуже високо цінувалися в технічних вишах України, до війни закінчила перший курс технологічного інституту, до навчання мала понад два роки роботи токарем на одному з ленінградських підприємств і т. д. Чому опинилася на філологічному, який терпіти не могла (він і тепер, по-моєму, найбездарніший факультет у нашому університеті)? У мене була сім’я - чоловік, двоє дітей; з дитинства я була начитаною дівчинкою, ось і вирішила, що сімейній навіть буде легше вчитися на філологічному. Було легко, з другого курсу до п’ятого я була Сталін­ським стипендіатом, рекомендована до аспірантури з російської літератури, весь час пра­цювала на громадських засадах в університетській багатотиражці, навіть три роки була її редактором, але все одно філологічну професію не любила».
А як же з психологією? Людмила Йосипівна розповідає: «З початку третього курсу у нас з’явився професор Олександр Раєвський, читав блискучі лекції з психології, я зацікавилася цією галуззю знань, активно включилася в роботу, виступала з доповіддю, друга студентська публікація була вже з психології, друга публікація в аспірантурі - з психології».
З 1954 року Людмила Йосипівна кандидат психологічних наук, з 1960 - доцент філософського факультету Київського університету. 1967 року завдяки зусиллям Людмили Марисової та інших ентузіастів на факультеті створено відділення психології, яке готує висококваліфіковані кадри педагогів, учених і практиків-­психологів. У підготовці майбутніх фахівців значне місце належало доценту Марисовій. Коло її наукових інтересів широке і різноманітне: проблеми соціальної психології та психології особистості, сприймання та розуміння людини людиною, психологія пропаганди, шлюбу та сім’ї, виховання.

СПОГАДИ УЧЕНИЦІ ТА КОЛЕГИ

Спогади про Марисову залишила доктор філософських наук Ганна Горак (1931-2009), яка закінчила Київський університет, а пізніше в ньому працювала:
«Ще в студентські роки мою уяву бук­валь­но потрясла Людмила Йосипівна Марисова… Жінка, відносно молода, з не­звичайно одухотвореним обличчям, ставна, така, про яку говорять: «Мабуть, порода».
Людмила Йосипівна увійшла в аннали нашого факультету не стільки як зразковий викладач. Її лекції з психології, які й мені довелося слухати, не вражали. Позначалася філологічна освіта. Красива мова, цікаві приклади, багато сентенцій... Але слід, залишений нею в факультетському житті, був дуже глибоким. Дар психолога вона, безсумнівно, мала: завжди доброзичлива, розуміюча.
Не одна студентка довіряла їй сердешні таємниці. Та й з будь-якого питання з нею можна було порадитися, розкрити душу. Відрізнялася особливою проникливістю в будь-які особисті проблеми. Пам’ятаю, що вона справила величезне враження на мою маму під час відвідування нашої сім’ї як член комісії, що обстежила мої нестерпні квартирні умови. Людмила Йосипівна вміла з усіма знаходити спільну мову. Беззмінний член парткому, партійного бюро. Їй завжди доручали педантичні «особисті справи», і вона вміла знаходити їх «психологічне рішення». І, головне, була величезним ентузіастом психологічної освіти. Психологи зобов’язані їй відкриттям відділення, по суті, в статусі факультету, вирощуванням майже всіх нинішніх університетських психологів. Повага і шана оточували її в стінах університету, що не врятувало її від «викидання» на пенсію. Пам’ятаю, з якою гіркотою розповідала вона мені про дії щодо неї проректора Ярослава Калакури, який здобув недобру славу. Він робив ці процедури з особливим натхненням і зловтіхою…
Людмила Йосипівна виходила на пенсію із завідування кафедрою і з університету взагалі з великою образою в душі, багато хто обурювався цією ситуацією. Її любили і співчували, хоча, звичайно, охочих заступитися не знайшлося. Молоді благополучні учні чекали звільнення вакансії і справедливо нарікали на її згасаючий інтерес.
Звичайно, через багато років я менш захоплено ставлюся до раніше улюбленої викладачки, хоча, можливо, це і несправедливо… Надто вже типовим породженням духу часу, а може, і її найяскравішим представником була Людмила Йосипівна, у своїй партійній пильності поранила не одну молоду душу. Втім, хто з нас у ту пору не був грішний. І я багато чому вчилася у Людмили Йосипівни.
Але причина мого перегляду ставлення до неї дуже вже особиста, а точніше - особисто-­громадська. Випадково зіставивши факти біографій, я виявила, що найтіснішим чином переплелися наші долі в 20-х роках, хоча мене ще не було на світі. У той час мій дід був розстріляний більшовиками в Проскурові, а гаряче коханий чоловік Марисової якраз тоді перебував у тій місцевості в загоні, який займався ліквідацією ворожих елементів. Хтозна, може, від його кулі загинув мій дід, якого моя дев’ятирічна мама знайшла ще теп­лим в рові, куди прибігла разом із дружинами і дітьми інших убієнних? Моя мама і ще троє дітей убитого залишилися круглими сиротами. Ну, так, власне, в неясний революційний час і ще складніше перепліталися людські долі. Нарікати на це? Ми з Людмилою Йосипівною знаходилися по один бік барикад... Але цікаво, що її онук і моя дочка, приблизно одного віку, знайомству яких із певною метою сприяла Марисова з найдобріших спонук, не тільки не перейнялися один до одного симпатією, але, навпаки, зненавиділи один одного з першого погляду, хоча і не знали, як і я тоді, про переплетення дідівських біографій. Голос крові?
Бачила Людмилу Йосипівну перед будівлею університету в день 50-річчя Перемоги, звичайно, як і раніше переконаною комуністкою, яка абсолютно не приймала всі нинішні зміни. Розмови у нас не вийшло. Вона заручилася підтримкою лише в колі старих друзів і однодумців».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку