Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 22 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

13.04.2018

КАМ’ЯНЕЦЬ НА ПОЧАТКУ ЛИПНЯ 1941 РОКУ

Яким був Кам’янець-Подільський на початку липня 1941 року, напередодні вступу німецьких нацистів та їхніх союзників у місто, описано в книжці спогадів Олександра Свиридова «Батальйони вступають у бій», виданої 1967 року в Москві. Спочатку трохи про автора мемуарів.

Олександр СвиридовОлександр Андрійович Свиридов народився 21 лютого 1912 року в станиці Миколаївській області Війська Донського (нині Костянтинівського району Ростовської області) в козацькій родині. У ранньому віці втратив батьків і виховувався в родині старшої сестри. У дванадцять років вступив до Закавказької військово-підготовчої школи імені Григорія Орджонікідзе (нині - Азер­байджанське вище військове училище імені Гейдара Алієва).
У Червоній армії з 1930 року. Проходив навчання в Борисоглібсько-Ленінградській кавалерійській школі.
1933 року закінчив курси удосконалення командного складу кавалерії, після чого командував кінним взводом, потім ескадроном 36-ї кавалерійської дивізії Білоруського військового округу. Член ВКП(б) із 1937 року.
Брав участь у поході радянських військ у Західну Білорусію 1939 року та в боях у Приладозькій Карелії під час радянсько-фінської війни 1939-1940 ро­ків. Перше бойове хрещення Свиридов отримав 1939 року на Карельському перешийку при прориві лінії Маннергейма, де він повів у бій окремий розвідувальний батальйон. Навесні наступного року Михайло Калінін вручив йому в Кремлі медаль «За відвагу».
Від вересня 1939 року служив командиром розвідувального батальйону 164-ї стрілецької дивізії. Від червня 1940 року проходив службу в Одеському та Київському особливому військових округах.
На фронті у війні з німцями від 22 червня 1941 року. Був командиром стрілецького батальйону, полку. Воював на Південному, Сталінградському, Донському, Південно-Західному, знову Південному, 4-му і 3-му Українських, 1-му та
3-му Білоруських, 1-му Українському фронтах. У боях був один раз контужений.
Після війни продовжував службу в армії на різних командних посадах. 1950 року закінчив Військову академію імені Михайла Фрунзе, 1957 року - Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу. У 1960-х роках командував 30-м гвардійським армійським корпусом Ленінградського військового округу з центром дислокації у Виборзі.
1968 року генерал-лейтенант Сви­ридов звільнився в запас. Мешкав і працював у Ленінграді. Помер 30 березня 1982 року. Похований у Санкт-­Петербурзі на кладовищі «Пам’яті жертв 9 січня».
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-нацистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії полковнику Свиридову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка». Нагороджено ще одним орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова третього ступеня, Кутузова третього ступеня, Вітчизняної війни першого ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями, зокрема «За відвагу», «За бойові заслуги», а також чужоземними орденами та медалями.
Ім’я Свиридова надано середній школі в станиці Миколаївській Костянтинівського району Ростовської області. У станиці Тацинській Ростовської області у центрі головної вулиці пролягає алея, де встановлені бюсти Героїв Радянського Союзу; один із них - Свиридова. Його могила на кладовищі «Па­м’яті жертв 9 січня» є об’єктом культурної спадщини на території Санкт-Пе­тер­бурга.
Тепер уривок із книжки Олександра Свиридова «Батальйони вступають у бій».
«Прямували до Кам’янця-Подільського. Мене долали невеселі думки. Відступ, зазнані втрати, панування противника в повітрі та на землі - все це діяло гнітюче. І водночас перед очима вставали мужній танкіст Гудков, самовіддані червоноармійці на чолі з Романенком, організовані колони військ, що відступають.
«Ні, не надовго ми йдемо, - переконував я себе, - ненадовго...»
Не встигла 164-та дивізія зайняти Кам’янець-Подільський укріплений район, як для нас знову створилася реальна загроза оточення. 9 липня на правому фланзі німецькі війська, витісняючи 12-ту армію, захопили залізницю Проскурів - Кам’янець-Подільський і тим самим відрізали єдину гілку, що йде з кам’янець-подільського тупика.
Того ж дня угорський армійський корпус намацав слабкий стик між 12-ю і 18-ю арміями й увірвався в районне містечко Оринин, розташоване всього в двадцяти кілометрах на північ від Кам’янця-Подільського.
А на південь від нас того ж числа на лівому фланзі нашої армії німецькі дивізії форсува­ли Дністер і заволоділи містом Могилів-Подільський. Правда, 3-я румунська армія не дуже проявляла активність. Румуни воювали з прохолодою. Їхню слабкість німецьке командування хитро використовувало: воно ставило на фланги свої війська, а у цент­рі - румунські. Гітлерівці виривалися вперед, а солдати Антонеску, як правило, відставали. Виходив «мішок».
Командувач Південного фронту генерал армії Іван Володимирович Тюленєв розгадав маневр противника і своєчасно наказав зрівняти виступ, який утворився. А його ж наказ від 8 липня передбачав на випадок відходу з Ка­м’янця-Подільського вивезення матеріальних цінностей. А якщо не можна їх евакуювати, то знищувати.
Для руйнування місцевої залізничної станції комдив Червінський наказав командирам частин виділити на допомогу саперам колишніх залізничників. Я, зрозуміло, намітив братів Круглових.
Замполіт батальйону Шугаєв і мій заступник Сосин не заперечували проти старшого Круглова, але через молодшого між нами розгорілася суперечка. Звичайно, вони не могли скасувати мого розпорядження. Але, як товариші, атакували мене з двох боків.
Старший політрук Шугаєв ще на кордоні став пильно придивлятися до молодшого Круглова. І коли я через відділ кадрів домагався зарахування доброволь­ців у частину, Шугаєв заявив мені:
- Не промахнися, комбате! Молодший - скиглій. Він може зганьбити нас...
Тепер, коли Михайло Круглов справді намагався втекти, замполіт, завжди обережний, тихий, прямо накинувся на мене:
- Його, дезертира, треба судити! Або на комісію! Психу відразу «білий квиток», і нехай копає окопи з жінками!
- Правильно! - підхопив Сосин. - Ти, Олександре Андрійовичу, зваж: завдання відповідальне, залізничне господарство велике, всі розбредуться, навіть брати діятимуть нарізно.
І цей хлюпик, панікер при першому ж обстрілі втече додому...
Я замислився. Михайло Круглов справді справляв враження неврастеніка: високий, худий, він смикав плечима, потирав долоні та ходив, як хворий, який довго пролежав у ліжку. І разом із тим щось мене в ньому підкупляло. Михайло дивився в очі прямо, нічого не приховував, висловлювався сміливо, жваво від­гукувався на прохання товаришів і швидко сходився з людьми. Особливо вражала його прихильність до старшого брата. А головне, він двічі справою довів, що разом із Павлом здатний на героїзм: рятував паровоз, ловив Мамалигу і відбивав нічну атаку десантників.
На жаль, у мене не було часу роздумувати. Я поспішав у штаб дивізії. Шугаєв, подаючи мені на підпис політичне донесення, попередив, що він, як політрук, не має права приховати спроби до дезертирства...
А Сосин додав:
- Особливий відділ спочатку чесане твого підшефного, а потім тебе. Будуть неприємності!
Правду сказати, я теж не дуже-то хотів брати Михайла в батальйон, але старший брат поручився за нього: «Мишко не б­оя­гуз, він просто поки не вірить у на­шу силу». Павло просив мене не розлучати їх. Круглови разом росли в дитбудинку, разом закінчили залізничний технікум, приїхали в Бессарабію. Потім на пару їздили на паровозі, а тепер обидва стали добровольцями.
Павлу я дав слово, що не роз’єд­наю братів. І тепер мені було, звичайно, незручно направити молодшого на окопні роботи. Після роздумів я остаточно утвердився в рішенні послати Круглових на завдання разом.
Примчав Сеня Бердникович і зі сльозами на очах доповів:
- Товаришу комбате, шаленим осколком убило Леру… (собаку. - О.Б.).
Замполіт став утішати хлопця, і Бердникович трохи заспокоївся.
У штаб дивізії я їхав із поганим настроєм. Треба було засмутити начальство. Хотинську переправу ми прикрили занадто великою ціною: батальйон втратив роту Романенка та взвод БА-10...
Чи все я зробив, щоб врятувати їх? Знайти виправдання простіше, ніж визнати себе винним. У Хотині ми взаємодіяли з іншими ар’єргардами, але я не звернувся до них по допомогу. Більше того, на правому березі, чекаючи переправи, не діяли два полки сусідньої дивізії. Але і ця можливість не була використана. Мені здавалося, що полковник Червінський не випадково викликав мене сьогодні, а не вчора, відразу ж після переправи. Мабуть, за добу він розслідував обставини загибелі стрільців і танкістів.
Шосе, по якому ми їхали, було забито військами, що відходили. Розпечене сонце допікало не гірше від авіації противника. І, як на зло, ні вітерця, ні хмаринки. До заходу, правда, трохи спала спека, зате пил над дорогою стояв, як борошно на млині. На зубах скрипів пісок, дерло в горлі.
Кругом зеленіли кавуни. Раніше топтати баштан не дозволяли, а тепер усе одно. Менше ворогові дістанеться. Прикро, страшенно прикро, що вся ця лавина військ із гарматами, мінометами, танками не наступала. А відступаючи, не встигала знищувати цінності. По той бік Дністра до самого Прута залишилися величезні поля кукурудзи, пшениці, винограду, склади з провізією, крамниці, повні товарів. Не встигли зруйнувати й майстерні, заводи, залізницю. А скільки в Хотині наших квартир з усім майном! Про це заговорив зі мною і полковник Червінсь­-кий.
- Досить підносити ворогові подарунки, - промовив він, прямуючи до узлісся, де поміж кущів чорніла «емка». - Досить! - Трохи помовчавши, запитав:
- Знайшлися у тебе залізничники?
- Є, товаришу полковнику. Двоє. Брати Круглови...
- Це не вони допомогли нам з «язиком»?
- Саме вони, - відповів я і дістав із планшетки політичне донесення. Подумки уявляв, як зараз насупиться обличчя комдива: втрата цілої роти - перша велика втрата дивізії. Фарба прилила до мого обличчя.
Полковник зауважив, що зі мною коїться щось недобре, та запитально глянув на аркуш, вирваний зі шкільного зошита.
- Лист від дружини? Що-небудь трапилося?
- Ні, товаришу полковнику, донесення...
Комдив пробіг очима рядками донесення і вирішив, що зна­йшов корінь мого збентеження.
- Так, розумію, якщо не повернеться - пляма на всю дивізію. У нас поки що не було жодного дезертира... А ось Романенко, - Червінський потряс аркушем, - молодець! Усій роті слава! Жоден із них не здригнувся. Ось так треба воювати. Жертвуючи собою, вони забезпечили нам відхід. Приклад для всієї армії!..
Він говорив, що на війні не без жертв, а я думав про те, що героїчну роту можна було врятувати. Інша справа, що я не мав достатнього досвіду в організації взаємодії. Але комдив поспішав у штаб корпусу та дав зрозуміти, що тепер не має можливості
займатися аналізом дій батальйону.
У політвідділі я зустрів редактора дивізійної газети. Чорний, з орлиним носом, він, як яструб, налетів на донесення. Капітан погано бачив знаки відмінності та часто першим вітав молодших командирів, зате він добре орієнтувався в написаному і вмів швидко знаходити потрібний для газети матеріал.
- Про роти Романенка та Гудкова дамо на першій шпальті! А ось цього панікера, - редактор трусонув окулярами, - треба роздраконити.
Мені довелося детально розповісти історію братів-добровольців. Капітан заявив, що якщо молодший Круглов у новому завданні проявить найменше боягузтво, то його не врятують жод­ні героїчні справи в минулому... І уявіть мій стан, коли в призначене місце повернулися всі сапери, всі бійці, колишні залізничники, крім Круглових. Правда, мінери доповіли, що Круглови, ризикуючи життям, пустили під укіс товарний потяг, а самі на ходу вистрибнули з паровоза. Потім старший Круглов повів мінерів у депо, а молодший - на водокачку. Але тут сталося те, чого ніколи заздалегідь не вгадаєш. Ворожий розвідник, очевидно, доповів, що росіяни на станції підривають полотно, перекидають вагони, паровози, мінують підходи, встановлюють гармати. На бійців відразу ж обрушився найсильніший удар артилерії і авіації. Важкі снаряди та бом­-би завершили роботу наших саперів.
На щастя, щілини, вириті персоналом станції, врятували життя загону. Коли обстріл і бомбардування закінчилися, в повітря злетіла наша зелена ракета - умовний сигнал для збору. Двоє не з’явилися. Старший групи лейтенант Жуков вирішив, що вони загинули, і виділив п’ять хвилин на їх пошуки. Однак це нічого не дало. Не внесла ясності й друга ракета. Почало сутеніти, і настав час повертатися в частину.
Слухаючи доповідь лейтенанта Жукова, я дивився на його великі вуса, хвацько закручені догори, і думав: «Адже він не з боягузливих і майстер своєї справи, а не догадався залишити там кого-небудь хоча б на годину - дізнатися, що ж усе-таки з Кругловими».
Наша дивізія перебувала на марші. У темряві, в русі важко було знайти комдива Червінського, та й часу не було на пошуки. Потрібно встигнути на нещасливу станцію, поки там немає противника. І я, сподіваючись на витривалість свого коня, вирішив повернутися до Кам’янця-Подільського без дозволу комдива.
Капітан Сосин, приймаючи батальйон, по-дружньому сказав:
- Пане Олександре, по-перше, вночі ти ризикуєш потрапити в засідку - один не їдь; по-друге, в темряві нікого не знайдеш - почекай світанку.
- А я думаю, - підключився Шугаєв, - і світанок нічого не дасть. Марна затія...
Я все зрозумів, про що не договорив політрук. Шугаєв чомусь до будь-якої людини підходив з однією міркою: чи не ворог народу.
Моя нічна вилазка нічого не дала. А зі сходом сонця на вулицях Кам’янця-Подільського затріщали автомати, і до станції вже не можна було пробитися. Курдюков, із простреленим рукавом гімнастерки, наздогнав мене на околиці:
- Товаришу комбате, вважайте Круглових зниклими безвісти!
Хтось із працівників особливого відділу дивізії довів до відома Червінського, що старший політрук Шугаєв вчасно попереджав комбата про неблагонадійність бійця Михайла Круглова, а капітан Свиридов проявив політичну короткозорість...
Я не сумнівався, що особисти дізналися про нашу суперечку з Шугаєвим не від нього. Василь відрізнявся певною недовірливістю, підозрілістю, але свої погляди відстоював відкрито, прин­ципово, не таїв злості.
Не знаю, чим би закінчилася ця «справа», якби Круглови справ­ді пропали безвісти. Але вони знайшлися. На другий день, коли ми ввечері розташувалися на привал біля річки Ушиці, біля шляхового мосту невідомий водій зупинив вантажівку. Він ви­йшов із кабіни з порожнім відром, слідом за ним обережно спустився високий, жилавий боєць, на руках якого, як мені здалося, був поранений...
- Круглови! - зірвався з місця Курдюков і, махаючи пілоткою, кинувся до машини:
- Сюди, Мишко, сюди!
Але Михайло навіть не озирнувся. Він нічого не чув. Учора його оглушила бомба, а Павла повітряна хвиля так відкинула, що він ось уже добу не приходить до тями. Молодший брат м’яко, як мати дитину, опустив старшого на соковиту траву і, помітивши перед собою людську тінь, швидко скинув голову. Він нічого не сказав, але очі, усмішка краще за всякі слова відкрили нам його душевну радість. Я дуже пошкодував, що в цю хвилину поруч із нами не виявилося мого товариша Васі Шугаєва».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку