Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СЕРЕДА, 23 ТРАВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

27.04.2018

ТЕНДІТНА СОПІЛКА

«Середнього зросту, тендітна, з натхненним обличчям, густим, посрібленим сивиною каштановим волоссям, карими очима, що завжди випромінювали тепло і приховано-мрійливу задуму». 
Так охарактеризував українську поетесу Мирославу Сопілку літературознавець Микола Дубина. Зацікавила нас ця письменниця тому, що в 1930-1932 роках працювала в Кам’янці-Подільському в музеї.

ЗАХІДНА УКРАЇНА

Мирослава Сопілка. Малюнок Василя КричевськогоЗвичайно, що Мирослава Сопілка, як, напевно, здогадався читач, - це псевдонім. Насправді ж, вона, згідно із записом у паспорті, мала не таке мило­звучне імення, хоча й теж цілком прийнятне - Юлія Семенівна Мисько. Вийшовши заміж, вона стала Пастушенко чи, як пишуть у деяких довідниках, Мисько-­Пастушенко.
Народилася майбутня поетеса 29 серпня 1897 року в сім’ї бідного селянина з Маріївки, що у Винниках (нині передмістя Львова). Микола Дубина пише: «У батьків, крім неї, було ще четверо дітей, а на господарстві - одна десятина землі. Щоб хоч як-небудь прогодувати дітей, батько змушений був тяжко працювати, наймаючись на сезонні роботи».
В архіві Миколи Дубини зберігалися спогади про поетесу Яна Станіславського (Станіслава Дубини). Мемуарист писав: «Не раз до пізньої ночі дискутували ми на теми біжучої політики, обговорювали книжкові новини. Пам’ятаю, яке сильне враження справила на неї праця Фрідріха Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави». Поетеса глибоко вивчила та відчула прочитану річ. Маючи досконалу пам’ять, вона не раз у дискусіях вдавалася до цитат, аби переконати співбесідника в слушності своїх оригінальних висновків».
У другій половині 1920-х років викристалізовуються суспільно-політичні й естетичні погляди поетеси. Мирослава Сопілка бере активну участь в організації маніфестацій, страйків, робітничих зборів, допомагає в роботі комсомольської і компартійної організацій у Винниках. У нашій розповіді фігуруватимуть абревіатури КПЗУ і КСМЗУ. Це Комуністична партія Західної України та Комуністична спілка молоді Західної України. Ян Станіславський згадував: «Товаришку Мирославу знало багато активістів
КПЗУ і КСМЗУ. В її помешканні не раз відбувалися нелегальні збори окружних комітетів КПЗУ і КСМЗУ. Поетеса часто читала на зборах свої вірші. Була вона дуже гостинна. Завжди намагалася почастувати товаришів скромним обідом чи вечерею. Якщо довго не заходили товариші до неї, дуже турбувалась про їх долю. Боліло її, коли дові­дувалася, що когось із них на довгі роки ув’язнювали в фашистські тюрми».
Сама Мирослава Сопілка теж звідала жорстокості в’язничної адміністрації: її в 1929-1930 роках двічі заарештовували. Щоправда, не маючи прямих доказів, поліція змушена була, після двох тижнів ув’язнення, звільняти її з тюрми.
Зустрівшись наприкінці 1920-х років із Мирославою Сопілкою, письменник Степан Тудор відзначив, що це була надзвичайно культурна, скромна й освічена на свій час жінка.
Подією в житті поетеси було опублікування на сторінках квітневого номера журналу «Вікна» за 1928 рік її перших творів - «В церкві» та «Сон чорної ночі». З цього приводу Ян Станіславсь­кий писав у спогадах:
«Скільки було тоді радості! Ра­діла поетеса, повіривши в свої сили. Не хочу писати про себе, що тоді я пережив, адже я й був тією «особою», про яку писала Мирослава Сопілка до редакції журналу «Вік­на»: «Почала писати з принуки одної особи, котра вперто вмовляє мене, що маю талант». Надрукування тих віршів закінчило спір між нами. Посипались привітання від комсомольців, від тих, хто знав її особисто, і тих, хто колись чув про неї».
У рубриці «Літературна переписка» редакція журналу «Вікна» неодноразово, звертаючись до Мирослави Сопілки, писала: «Не замовкайте» (1928 рік), «Прохаємо зайти в справі переданих оповідань. Чекаємо дальших речей, для яких усе знайдеться у нас місце. Не замовкайте, товаришко» (1929 рік).
Велику підтримку та допомогу надав молодій поетесі її колега Василь Бобинський. Він всіляко заохочував Мирославу Сопілку до писання, схвалював те, що вона порушувала в своїх творах важливі питання з життя галицьких селян, вказував на вади, зокрема мовно-стилістичні. Справедлива критика і дружні поради Василя Бобинського, а потім Степана Тудора були важливим фактором творчого змужніння та загартування поетеси. Мирослава Сопілка сміливіше шукає і знаходить оригінальні поетичні мотиви, помітно вдосконалюється майстерність її творів, що тепер часто з’являються на сторінках «Вікон», «Сяйва», газет «Сел-Роб», «Наша земля» та інших. Про цей період життя Мирослави Сопілки Степан Тудор писав: «То одне - віддатися виключно творчій роботі, а зовсім інше працювати, виховувати двоє дітей, хворіти туберкульозом, займатися самоосвітою, бути поетесою. Для цього треба мати велику силу волі і полум’яне серце патріота».
У 1928-1930 роках Мирослава Сопілка перебувала в особливо скрутних матеріальних умовах. Її чоловік, один з організаторів страйку на Лесинецькій дрі­жджевій фабриці, залишився безробітним. Вона, працюючи тяжко від ранку до ночі, змушена була сама утримувати сім’ю. До то­го ж поетеса тяжко захворіла: загострився процес у легенях. На деякий час вона змушена була виїхати для лікування в гори. Перебуваючи в околицях міста Сколе, вона відвідує міський тартак (лісопильню), цікавиться життям бідноти, заходить до гу­цульських хат. Враження від побаченого та пережитого зна­йшли відображення у віршах «Зима», «Недуга», «Карпати» та інших.

КАМ’ЯНЕЦЬ

Мирослава Сопілка та її чоловік Михайло Пастушенко з на­дією дивилися на радянську Україну, сподіваючись, що це - країна «щастя й добра». Нелегко було зважитися на переїзд із двома дітьми, але поетеса вірила в те, що там здобуде освіту.
3 грудня 1930 року з міста над Смотричем вона написала батькам: «Ми вже на волі - Кам’янці-Подільськім. Зустріли нас тут як рідних». До квітня 1932 року поетеса працювала в Кам’янець-Подільському музеї. Про це, зокрема, свідчить лист поета Любомира Дмитерка до редакції журналу «Західна Україна» від 31 січня 1932 року. Він писав: «...У нас у Кам’янці Мирослава Сопілка. Працює в місцевому музеї. Часто буває в нас дома. Окріпла. Зміцніла духом...».
У матеріалі «Прощання Кулика з Кам’янцем» згадує поетесу фольклорист і музейний працівник Тамара Сис: «Тут працювала в музеї талановита поетеса Миро­слава Сопілка». За спогадом Тамари Андріївни, була Мирослава і серед тих, хто виступав на прощальному вечорі українського поета Івана Кулика в Кам’янці-­Подільському.
У книжці спогадів про Івана Ку­лика, які упорядкував і 1971 ро­ку видав Юхим Бейдер, є стаття педагога Бориса Гарбара «На лекціях професора Кулика». Він згадує творчий вечір Івана Юліановича в травні 1932 року в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті: «На ньому були присутні викладачі літератури вузів і технікумів Кам’янця-Подільсько­го, студенти, працівники преси.
З письменників був Любомир Дмитерко, а також Мирослава Пчілка (вона на той час уже нічого, здається, не писала, працювала в міському архіві)». Український поет Леонід Первомайський у листі від 4 березня 1972 року писав до Юхима Бейдера про збірку спогадів: «З усіх боків чую нарікання на безліч помилок у книжці. Мирославу Сопілку перероблено на Миро­славу Пчілку (!), одне й те прізвище пишеться по-різному, в тексті Кулик малює декорації в Монреалі, в передмові - у Вінніпегу і т. д. Щось переплутали у спогадах Комарницького... Частина відповідальності за це лежить і на мені, але ж я не редактор і верстку читав нашвидку, багато нісенітниць виправив, але всього не міг помітити. Буде нове видання - виправимо». Нового видання не з’явилося, тож Миро­слава Сопілка так і залишилася Мирославою Пчілкою, та й працює вона чомусь в архіві, а не в музеї.

ТРАГІЧНИЙ ФІНАЛ

Навесні 1932 року сім’я поетеси переїхала до Харкова. Сопілка стала членом літературної організації «Західна Україна», видала збірку поезії «Роботящим рукам» (1931), повість «Про затишне місто Забобонники». Її талант тільки-тільки починав бу­яти, набирав силу...
Микола Дубина в статті про по­етесу, опублікованій 1976 року, зазначив: «Померла Мирослава Сопілка 18 листопада 1942 року».
В «Історичному календарі» на 1997 рік Микола Ткачук розкрив правду про трагічний фінал тих, хто повірив більшовикам: «Проте сталінський тоталітарний режим ви­явився Молохом, то пожирає все талановите, неповторне, національно свідоме, правдиве... 30 вересня 1937 року був заарештований Михайло Пастушенко. Йому інкримінували традиційне на ті часи звинувачення - шпигунство на користь польської розвідки. За таким же сценарієм звинуватили і Миро­славу Сопілку, і всіх письменників «Західної України». Під час слідства та нелюдських катувань на допитах поетеса і її чоловік нічим не скомпрометували себе, доводили абсурдність звинувачень. I все ж 22 листопада 1937 року «особлива трійка» засудила їх до розстрілу. Вирок було виконано в Києві. Очевидно, Мирослава Сопілка знайшла свій останній притулок на території засекреченого лісового кладовища поблизу Биківні».
Журнал «Дзвін» 1995 року писав: «Цікаві свідчення про те, як підтасовують дані і дати про знищених письменників та інших культурних діячів, знаходимо в офіційних інформаціях про письменницю Мирославу Сопілку… Як і інші переселенці з Галичини, вона була арештована і слід за нею пропав. Дата смерті Мирослави Сопілки у різних виданнях різна. В антології «Революційні поети Західної України» дату смерті визначено тільки 1934 роком, без подання дня і місяця. Ту ж дату подано і в «Історії української літератури» з 1970 року. Та в Українській радянській енциклопедії з 1963 року дата смерті Мирослави Сопілки визначена точно, а саме 28 жовтня 1937 року. Той же 1937 рік подано як дату смерті Сопілки в довіднику «Письменники Радянської України» з 1970 року, але без дня і місяця. Та вже в найновішій Українській радянській енциклопедії з 1983 року дата смерті цієї поетеси зовсім змінена на 18 листопада 1942 року. Ту ж дату бачимо і в новому довіднику «Письменники Радянської України» з 1988 року. Дуже тяжко вмиралося цій пролетарській поетесі в країні диктатури пролетаріату».

ВІРШІ З АНТОЛОГІЇ

На закінчення наведемо три вірші Мирослави Сопілки, вміщені в третьому томі «Антоло­гії української поезії», виданої 1931 року. Її упорядкували Василь Атаманюк, Євген Плужник та Фелікс Якубовський.

ОСІННІЙ ДОЩ

Сонними совами день скиглить
Вітер воює віялом крил
Котиком сонце
За вал Хмар кострубатих
Влізло в імлавий пил.

Квасом розкислим розлився мул
Вулиці вгрузли в розчин сльоти -
Хлюпають плювки
Води З ринвів плаксивих
Й стікають попід хати.

Цмокає злісно захланна твань
Смокче крізь шкіру у ходаках
Теплоту пальців
В ногах - Дрож настирливо
Водить по спині цвях.

ПЕРЕМОГА

Льодові соплі сторчать із стріхи
Мов з полку війська штиків ряд, -
Мороз-диктатор скрипить суворо
А соплі блисками горять.

Зима поспішно готує зброю,
Панцирить землю в ховзький лід,
А зверху хитро туманом сніжним,
Мов пактом мира, білить світ.

Звисають соплі німі, послушні,
Наче шаблюки біля ніг, -
Покірна стріха держить їх кріпко, -
Її пригнобив зверху сніг.

Нечайно вітер весною дихнув, -
Зітхає тоскно, пріє дах, -
Топніє снігу крихка полива,
На соплях шклиться смертний жах.

Звитяжне сонце січе мечами...
(Мороз в одчаю тихо згас) -
Спадає з даху лавина снігу,
А з нею й соплі рвуться враз.

Сніжок водою жалібно сплакнув,
Лід замінився в зимний піт, -
Земля свобідним повітрям дише,
Зима в утечі губить слід.

ПРАЦЮЮЧИМ РУКАМ

Благословенні чорні руки,
Дорогоцінні мозолі -
Липкі від грязі і мазюки,
Брудні від гною і землі.

Руки порепані і грубі,
Кров’ю напухлі прути жил -
У безконечнім дійснім труді
Реальні творці мрійних діл.

Звідки ж взялися дивовижні
Міста і села й фабрики?
Лискучих рельс стьожки залізні
І пароплави й літаки?

Звідки ж взялися чуда праці
Надбані протягом століть?
Безліч машин і різні речі,
Що ними гордиться весь світ?

Видумав мозок?.. Безперечно -
Але який це був би скрут,
Якби для геніальних творців
Не було роботящих рук...

Рук роботящих мілійони
Творять на світі все добро
Ледащим і грабіжним жменям,
Що діють кривду, сіють зло.

Жилаві руки мозолисті
Кігтям грабіжним вчинять суд...
Обновлять землю і врочисто
Свободи прапор вознесуть. 


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку