Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 25 ТРАВНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

11.05.2018

ВОЮВАВ І ЗНОВУ МРІЄ ПРО ПЕРЕМОГУ

Щороку 9 Травня сивочолий ветеран Іван ДРОБНИЙ одягає жакет із медалями і нагородами та чекає на найрідніших гостей - онуків Івана та Юрія. Цей день для нього є радісним і особливим.

Iван Дробний з родиною і сільським головою Лаймонасом Гурскісом (сидить перший ліворуч). За плечима ветерана його два онуки - Юрій та IванІ цьогоріч хлопці, яким нині також доводиться воювати за рідну землю, завітали до 95-річного дідуся у віддалене село Липи разом із журналістом «Подолянина». Теплі обійми від рідних, квіти, дарунки та слова вдячності за Перемогу в Другій світовій війні. До поважного захисника в гості з подарунками та привітаннями завітав і голова Чабанівської сільської ради Лаймонас ГУРСКІС. Як і кожного року, Іван Семенович пішов на урочистості до Дня Перемоги, що традиційно проводяться біля обеліска
загиблих у війні воїнів-односельчан. Тут його привітали всі мешканці села.

Розчулений дідусь не стримує емоцій і, гортаючи альбом із чорно-білими фотографіями, поринає в далекий 1944 рік, коли 21-річним потрапив на війну на Другий український фронт. Новоприбулому солдату видали каску та гвинтівку Мосіна.

- Мобілізували мене 4 квітня 1944 року. Моєму синові на той час тільки рочок виповнився, - пригадує Іван Семенович. - Я - музикант-самоучка, граю на трубі, тож призвали мене в полковий оркестр. Але оскільки тоді було не до музики, то перед нами поставили зав­дання - довезти полонених німців із Бессарабії до Чехословаччини. Нас троє солдатів, а німців - п’ятеро. Тож спали по черзі й увесь час були насторожі, хоча полонені одразу зізналися, що діватися їм нікуди, тому тікати не збираються. Йшли майже тиждень, без пригод дісталися до місця призначення і здали німців у штаб дивізії.

Перше завдання виконано успішно. І хоча Чехословаччина на той час уже здалася, втім на території ще діяли ворожі загони - війна тривала. І цей день закарбувався в пам’яті ветерана ще одним щасливим випад­ком.

- У штабі я зустрів товариша із Кам’янеччини. Стоїмо з ним, розмовляємо, і тут куля залітає йому в щелепу і вилітає назовні. Спрацював снайпер. Миттєво впали на землю, я відтягнув пораненого, надав першу допомогу і віддав до рук медиків. І таких чудес на війні побачив чимало. Скажімо, одного разу куля пробила каску бойовому товаришу, згребла волосся і зупинилася. Солдат залишився живим.

Під час війниБагато чого ще довелося пережити Івану Семеновичу під час війни і пройти не один десяток кілометрів фронтових доріг. Адже потрапив у піхоту, тримав разом із товаришами лінію оборони, мерз у вогких окопах, не­одноразо потрапляв під обстріли. На щастя, вистояв, хоча й зазнав поранення в ногу і досі живе з осколком.

- Мені завжди було цікаво слухати розповіді дідуся про війну, - каже онук - також Іван Дробний, який ще донедавна, до поранення, воював на сході України спочатку в лавах ДУК «Правий сектор», а згодом - у Збройних силах України. - Тоді їх, піхотинців, масово відправляли на фронт, на передову, фактично на смерть. І як це німці витримували? Я, побувавши на сході України, не з розмов знаю, що це таке, коли на тебе суне натовп ворогів. Добре, що є спецназ, розвідники, десантники, але ніхто не задумується, що чималу і важку роботу виконує піхота. Я був і розвідником, і піхотинцем у складі 54 бригади у 2016-2017 роках.
І знаю, як це, коли ти мусиш стояти, тримати оборону попри те, що тебе поливають із мінометів, кулеметів. Під час спілкування дідусь часто просить розповісти про сучасну війну. Я й кажу, що тепер в атаку ніхто не ходить. Усе робить артилерія і снайпери, які можуть працювати відповідно з відстані 40-50 кіло­метрів і 2 кілометри.

Найочікуваніше свято Перемоги Іван Семенович зустрів у місті Мішкольц в Угорщині. Зізнається, що такого піднесення та ейфорії досі не відчував і мріє, аби нарешті звістка про перемогу надійшла і з окупованого Донбасу.

- Уранці 8 травня 1945 року нас зібрали в штабі дивізії, - продовжує ветеран. - Керівнику оркестру передали, що перемога - не за гора­ми. Командир дивізії вишикував усіх нас на плацу, і ми пройшлися із маршем. Це була репетиція до свята.

Повернутися до коханої Марійки (на жаль, уже покійної) та обійняти синочка після довгої розлуки Іван Семенович зміг аж навесні 1947 року. Згодом родина поповнилася ще й дівчинкою. Після війни Іван Дробний грав на весіллях, проводах, працював робітником у колгоспі. 1980 року його як сумлінного і відповідального працівника призначили директором магазину, а в 90-х роках - бригадиром у колгоспі.

- Дідусь дуже любить землю, плекає кожну висаджену зернину і рослину, тішиться, коли вона віддячує гарним урожаєм, - розповідає онук Іван. - Він завжди каже, що земля чотири роки дає врожай, а на п’ятий - забирає. Цю любов передав мені. І я сподіваюся, що зможу розпочати фермерську діяльність.

Незважаючи на поважний вік, Іван Семенович і нині не сидить без діла. Рубає дрова, порається по господарству і навіть виплітає кошики з лози. А ще полюбляє попаритися в бані. На п’ять навколишніх сіл - Сокілець, Чабанівка, Гута-Чугорська, Ліс­ків­ці, Грушка - він залишився єди­ним ветераном, який брав участь у Другій світовій війні. Споді­вається дідусь, що його від­важним онукам Івану та полковнику сил спеціальних операцій Юрію вдасться здобути перемогу і в російсько-українській війні.


Автор:  Галина МИХАЛЬСЬКА

Повернення до списку