Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 19 ЖОВТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

25.05.2018

ХВИЛЮЄТЬСЯ ТА ІНШИХ ХВИЛЮЄ

Людмила Пристай із головою журі конкурсу «Вчитель року» Дмитром Дроздовським під час нагородженняОстанній дзвінок для кам’янецьких школярів пролунає вже сьогодні,
25 травня. Хто з нас не пам’ятає своїх шкільних лінійок? У красивій формі та з квітучим букетом для вчительки ми йшли до школи, зустрічали однокласників, ставали класом на позначене місце і чекали на завершення навчального року. Проте є в Кам’янці-Подільському навчальний заклад, де не існує лінійок. Так-так, тут не збираються дівчата з величезними білими бантами на косичках і хлопці з оберемками піонів чи троянд. Кам’янець-Подільський ліцей давно знайшов альтернативу звичному святу останнього дзвоника - чотиригодинне шоу з балом нагород у Будинку культури. Саме в ліцеї ось уже 22 роки працює нещодавня призерка Всеукраїнського конкурсу фахової майстерності «Вчитель року» в номінації «Українська мова і література» Людмила ПРИСТАЙ, яка стала другою в Україні серед знавців рідного слова. За 20 років це перша така перемога для нашого міста, адже попередню 1998 року до Кам’янця-Подільського привіз учитель української мови та літератури (теж із ліцею) Олег Демчук.

Інтерв’ю з Людмилою Йосипівною не було звичним діалогом, адже у стінах рідного ліцею її знає кожен. У невеличкому затишному кабінеті жваво і гамірно: то вчителі по журнали забігають, то учні по поради, а то директор - перевірити, чи все добре. Кожен, хто помічав журналіста, не міг не поділитися своїм захопленням чи прихильністю до пані Людмили.
- Вона в нас така добра, напевно, най­оптимістичніша в ліцеї, чуйна і доброзичлива, безвідмовна, дуже класна колега, а дружина не на 12 балів, а на 100, бо це збоку краще видно. Навіть не уявляєте, як вона класно готує, навіть із дичини може зробити такий смачний делікатес, що ніхто і не зрозуміє, як з’їв дві тарілки. А головне - її дуже люблять діти, адже вона має свою манеру спілкування, і їм це подобається, - ділиться колега Лариса Орищук.
- Людмило Йосипівно, чому обрали указку і крейду?
- Я народилася і виросла в селі Гута-Глібівська Новоушицького району. Там закінчила середню школу, яку пам’ятаю й досі, бо вчителі були на високому рівні: у 80-х роках вони вже знали, що таке диференціація навчання. В дитинстві мріяла стати слідчим, весь час читала юридичні журнали, цікавилася цією професією, але поблизу, на жаль чи на щастя, не було юрфаку. Тому 1991 року вступила на філологічний факультет педагогічного інституту, а одразу по закінченню вишу, 96 року, прийшла на роботу в той заклад, який із перших днів затягнув у вир творчості, інтелектуального зростання, постійного саморозвитку. Уявіть лише: із моїм першим випускним класом, де я була класним керівником, різниця у віці становила всього 6 років, тому ми були навіть більше друзями.
- Якою ціною далася перемога в конкурсі?
- Ця перемога не моя, а всієї команди ліцею. Насправді до таких заходів треба готуватися 20 років, а не півроку, бо, як показав конкурс, головна умова - бути самим собою. Ніхто не дивиться на твої регалії чи перемоги твоїх дітей, там оцінюють тебе як особистість, а за півроку чи за рік людина не зможе змінити себе до якогось ідеалу. Звичайно, я готувала теорію, про що потім пошкодувала, бо чим більше начитуєшся, тим більше воно в тебе в голові змішується, а там потрібна лише конкретика. Можу сказати, що конкурс проводився в доброзичливій атмо­сфері, в другому етапі було 12 людей, мій урок за рейтингом став найкращим серед усіх, а в сумі за двома випробуваннями я посіла друге місце.
- Чим найбільше запам’яталися роки праці у школі?
- Насамперед - здобутками учнів. За кожною перемогою навіть найсильнішого учня стоїть учитель. Мої школярі 5 разів ставали переможцями у ІІІ (заключному) етапі Малої академії наук України, дві учениці здали ЗНО на 200 балів, декілька учнів вже видрукували збірки власних творів, а про перемоги в олімпіадах і конкурсах імені Петра Яцика чи Шевченка я взагалі мовчу.
Запам’яталися й шкільні приколи. Ніколи не забуду, як ми довго піднімалися на полонину, коли з класом їздили в Карпати, і там один учень купив великий круг сиру і під час спуску випустив із рук (сміється). Ми всі бігли за тим сиром, але так і не зловили.
- Яким у Вашому розумінні є ідеальний урок?
- Це коли діти після уроку дякують за здобуті знання. За ті знання, які не засмічують і так перевантажений мозок і які вони застосують нині або в майбутньому для розв’я­зання життєвих проблем. Сучасні діти запитують: «Навіщо мені це?», а ти своїм уроком повинен дати відповідь на запитання і до­вести, що саме ця інформація стане у пригоді, навіть якщо це вміння просто написати заяву або пояснювальну записку. Мені подобається професія вчителя, адже це постійне спілкування з молодими людьми, де ти сам себе відчуваєш молодим, бо відпочиваєш і святкуєш разом із ними, знаєш їхні проблеми, сваришся разом з ними, а потім миришся теж разом. Але постійна паперова тяганина, яка не дозволяє приділяти більше уваги творчості в роботі, - це значний мінус. На мою думку, у сучасній освіті багато недоліків. Не вистачає профільності у старших класах, яка б дозволила дітям вчити те, що їм знадобиться при виборі майбутньої професії, а ті предмети, які потрібні менше, могли б вивчатися інтегровано. А ще мені дуже не подобаються рейтинги, за якими останнім часом ведеться справжня гонитва. Наше суспільство має для себе усвідомити, що перемоги дітей в інтелектуальних змаганнях, гарні результати під час складання ЗНО і навіть оцінка на звичайному уроці - це насамперед показник роботи дитини, який стимулює її до самовдосконалення, до пошуку нового, ще не вивченого раніше.

Ольга БАНАХ.


Повернення до списку