Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 18 ЖОВТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

20.07.2018

ВЕСІЛЛЯ В ЯНЧИНЦЯХ ТА ДРУЖИНА НАТАЛЯ

Продовжуємо публікувати розділ «Поділля. Сава Божко» із автобіографічного твору українського поета Тереня Масенка «Роман пам’яті», виданого 1970 року в Києві (першу публікацію зроблено 13 липня). Невеличкий уривок із роману під заголовком «Весілля в Янчинцях» вмістила 22 травня 1971 року газета «Прапор Жовтня».

Необхідні пояснення наведено в дужках.

Олег БУДЗЕЙ.

Сава БожкоБожкова жінка й синок (перша дружина Сави Божка, майбутня дитяча письменниця Наталя Забіла (1903-1985) та їхній син Тарас Божко (1923-1974). - О.Б.) іще жили в Харкові, тож він запросив мене жити в себе. «І мені буде не так самотньо, і для діла будемо ближче один до одного», - казав він. І закупив для себе й для мене величезні портфелі: під осінь ми носили в них навіть... кавуни! (Тоді всюди була мода на портфелі).
Із своєї зарплати я міг іще інколи переказувати по десять карбованців батькові на село. Коли ми приходили до господині, яка ласкаво опікувалася нашим харчуванням, Божко їв неймовірно швидко, хапаючи й ковтаючи все за кілька хвилин, ніби хто його підганяв. Він знав старе прислів’я: як хто їсть, так і працює. Сава справді працював рвучко, дуже швидко. Та коли, було, схопить ложку надто гарячого борщу або трохи захлинеться кавою, то сміється й пояснює: «От чортова звичка! Ніяк не можу позбутися... Дітей у моїх батьків було семеро. Посадять усіх за стіл, насиплять одну велику миску. Ми навколо неї з ложками, хапаємося, мов голодні цуценята. Хто не поквапиться, той мало що встигне» (Можливо, то помилка пам’яті про семеро, бо, за згадкою уродженки села Крутоярівки, малої батьківщини Сави Божка, Ганни Довжанської, в Захара та Ганни Божків було шестеро дітей: дві доньки, Ганна і Тетяна, та чотири сини. Старший Йосип вивчився на агронома, Феодосій шахтарював на Донбасі, був добрим господарем Пилип, а найменшим виявився Сава. - О.Б.).
Після снідання ми йдемо до редакції. Тут Божко безнастанно повчає всіх, що газета повинна обрости активом сількорів. Без них ми нічого доброго не зробимо. Ми друкували в «Червоному кордоні» заклики, запрошували писати, виїздили по черзі в села. Агітували юних і літніх. Сава Захарович радів кожному листу, замітці. Щоранку сідав розбирати химерну пошту, де листи писані майже поспіль школярськими закарлючками літніх людей; Савка терпляче розбирав те плутане мереживо, де й думку часом угадати було нелегко. Люди скаржилися на несправедливі вчинки керівників і голів сільради. «От оцих ми будемо критикувати в газеті нещадно. Ленін попереджав, що ніщо не може загрожувати нашій владі так, як бюрократизм», - переконував Божко свій маленький штаб. Зразу брався за кожний важливий лист: переписувати його, скорочувати, «загострювати» думку. Щоб клятущий бюрократ завтра вже відчув силу громадського осуду.
Теплий і лагідний літній вечір. Ми проводжаємо з редактором, після засідання філії «Плугу», цілий гурток студенток, які живуть у селі за містом. Пройшли з ними кілометрів з десяток у веселій розмові. Повертаємося додому вже пізньої ночі. По дорозі в одному з маленьких приміських сіл бачимо у дворі велике гульбище. Співають люди в хаті, під троїсту музику танцюють на подвір’ї. «Що це за гуляння серед ночі?» - питає Божко. Йому кажуть: «Весілля».
- Ходімо погуляємо, посидимо з людьми, - командує мій редактор. У хаті нас привітно садовлять за стіл, наливають по великій склянці горілки, ще й приспівують: «Налий, мамо, стакан рому...» За звичаєм, підходять до нас дружки з тарілками… Треба класти подарунки. «Гроші є? - питається Савка. - Ах, чорт, і в мене з собою нічогісінько!» - з досадою промовляє він. Дружки ждуть, треба думати швидко. «Зробимо ось як, - мовить Савка. - Знімай свого годинника!» Він перший кладе свого новенького годинника на тарілку. У мене такий самий, ли­-ше тиждень, як купив. Досадно, не дуже хочеться розлучатися. Дружки здивовані, але й дуже задоволені такою щедрістю... «Не жалкуй, - шепоче тихо Савка. - Дамо гроші, Теодорович купить нові».
Нас щедро частують за весільним столом, тягнуть миски з холодцем, не питають, хто ми та звідки. Видно, людям досить того, що ми говоримо їхньою мовою, знаємо їхні пісні, а Савка заспівує та виводить краще, ніж вони... Всі красуні-молодиці зачаровані Савчиною щирістю й веселощами, закохані в нього, і треба розуміти, що він також, як добрий лицар-степовик, сам закоханий у кожну з цих сміхотливих подолянок. До самісінького ранку мій редактор п’є, співає, танцює й цілується з повними міцного хмелю, краси і радості подільськими чорнобровками... Я беру в цих справах участь, яка мені під силу. Та соромлива юність позбавляє мене сміливості дорослих, і нема в мене такого досвіду, як у Савки… Ось жінки переходять на двозначні і не зовсім пристойні співаночки, схожі на коломийки. Ми з Савкою регочемся від тих пісень разом із дивовижно гарними сільськими мадоннами, у яких сині очі янголів, а вогонь у тих очах ніби від бунтівничих і несамовитих циганок... Таж прабабки їх - і волошки, і часом циганки. Бо поруч із Поділлям - за Дністром - румуни й волохи, а туди, на захід, - Карпати й Гуцульщина…
Поміж молодиць є напрочуд гарні вродливиці. У них тонкі, ніби найтоншим пензлем намальовані брови, стрункі постави, вуста малинові й чарівні та соромливі посмішки.
Під кінець гуляння мене вражає, що Божко і тут примудрився «завербувати», як він каже, двох майбутніх дописувачів для газети. Учителя й комсомольця. Хоч він не пояснював і не розкривав, хто ми такі.
...Ми втомлено та дуже повільно чапаємо, як говорить Савка, по наїждженому шляху до нашого милого біленького Кам’янця. Ми й досі перебуваємо в сердечному зворушенні від зустрічі з тими людьми. Ми зачаровані ними, бо вони такі ж душевні та привітні, як і наші родичі в степах і на берегах Чорного моря. Ніжно й поетично настроєний, Божко знічев’я у тій довгенькій до­розі починає повільно переби­рати всі українські синоніми від слова «ходити»: ходити, чвалати, блукати, чапати, чимчикувати, плентати, тупцяти, справляти походеньки... «Чи це вже не те?» - сміється він, сам себе перебиваючи.
- Заблукалися ми сьогодні, друже. Та як хороше, як славно заблукалися. Хочеться, Терешку, цілий світ зелений обня­ти, - додає Божко розчулено і разом скептично.
- Може, не світ, а тих молодиць, що розлучилися з нами, - кажу, наслідуючи його тон і манеру.
- Та, мабуть, і не побачимося вже ніколи. Чудні бувають стрічі на світі!
Через два дні в газеті «Червоний кордон» з’явився маленький нарис про те, як два інтелігенти з міста потрапили на сільське весілля, як вони сердечно спілкувалися з людьми, співали з ними пісень, наслухалися дуже файного та веселого фольклору.
Герої нарису були без імен, і підпис під ним був вигаданий. Але я й зараз пам’ятаю, що назвав той нарис «Весілля в Янчинцях» (4 червня 1945 року село Янчинці змінило назву, відтоді це Колибаївка. - О.Б.).
Перепочинком від боротьби з бюрократами були і наші засідання літературної філії «Плугу». Всі писальники збиралися по суботах. Юнаки та дівчата з вищих учбових закладів, деякі вчителі і молоді викладачі. Студент Олексій Кундзіч читає на вечорах маленькі й вельми претензійні новели у модерному стилі. Очі сірі, опуклі та пильні. Він незграб­ний і нервовий, самовпевнений і різкий. Дуже любить критикувати інших. Критик Давид Копиця робить це роздумливо, повіль­но, з іронічною посмішкою. Ще більш скептично оцінює вірші й прозу місцевих творців викладач ІНО Борис Розенкранц (помил­ка пам’яті, насправді Розенкранца звали Андрій, а друкувався він під псевдонімом Каштан Карий. - О.Б.). Кругленький і лагідний, що зав­жди немов пританцьовує, Микола Шевченко (напевно, теж помилка, бо в одному з документів кам’янецького «Плугу» фігурує Семен Гнатович Шевченко. - О.Б.) мирить усі течії трохи смішно, бо дуже нелогічно... Але сам він вважає, що ті його промови сповнені філософської глибини. Остаточно замирює всіх Сава Божко своїми трохи стандартними «заключними словами».
Ми ходимо з ним і на вечори студентської самодіяльності. Тут найбільше читають вірші.
Велика мода в ці роки на романси утоми й розчарування, і зразком такої нуднуватої творчості був романс «Мне все равно» (музика Олександра Даргомижського, вірші Федора Міллера; текст дещо змінено Масенком. - О.Б.):

Мне все равно, любить иль нет,
Страдать иль счастьем
наслаждаться,
Пускай меня забудет свет...
Мне все равно, мне все равно!


Чуючи такі співи зі сцени, Бож­ко лаявся і казав, що то дурні та невігласи нав’язують слухачам такі міщансько-інтелігентські витребеньки, щоб відвертати увагу од великої пролетарської справи...
Всі реготалися, чуючи ті Сав­чині коментарі й тлумачення, бо контрасти були разючі! Божко - як міцно натягнута струна - в дії та громадському співі, як мо­гут­ня тятива націленого лука, а тут - дохленьке «мне все равно»...
На зимові канікули (насправді, канікули були літні, бо першого вірша Наталя Забіла опублікувала 3 серпня 1924 року. - О.Б.) приїхала Савчина жінка - Наталка. Він і жартома, і часом суворо зве її дворянською відщепенкою й каже: одружився тому, що немає в нього соціальних забобонів, бо всіх можна перевиховати. Правда, тут же чесно признається, що перевиховувати дружин, жінок - то справа трудна і вельми невдячна... Сам по-дитячому і нестримно сміється, продовжуючи власну думку: «Історія поміняла людей місцями. Раніше панські елементи відсторонювалися, гребували простими людьми навіть у справах кохання та одруження, а тепер сини селянські чи робітничі з пролетарською гординею уникають та зрікаються всякого зближення з нащадками багатіїв, навіть з їхніми красунями... Та найбільше цього бояться наші нові кар’єристи: їм чесна й велика любов для кар’єри не потрібна! Отже, соціальні категорії помінялися місцями, а що стосується підлоти - ця категорія незмінна».
Рідна мова його жінки російська, але під впливом чоловіка й столичного оточення вона починає писати українські вірші. Інколи читає їх на зборах «Плугу». Це мотиви нового, пролетарського кохання. «Перше звала я тебе товаришем, а сьогодні любим
я назву». Наталка дуже любить Єсеніна, а я оце лише про нього почув. Всі студійці закохуються в її карі очі, сміливу усмішку, глухий сміх і хлоп’ячу зачіску. Мій друг Микола Назимок також зачарований її усмішкою та віршами, каже, що ніколи не стрічав жінки з такими палкими очима, такої одверто сміливої, та й не схожа вона на заміжню жінку, а на зелену дівчинку. Савка часом ревнує свою поетку до інших, запідозрює у нестримному за­хопленні друзями, яке невідомо де зупиняється. Але він не робить із того трагедії, втішається тим, що сам закохується в інших ніжно та щиро. Що ж поробиш, коли, крім його законної подруги, на світі ще так багато красунь і в такій невимовно великій розмаїтості характерів і душ... Стару мораль розбито, пошуки нової лишень починаються. Савка вважає, що наріжний камінь усякої моралі - тільки щирість. Тут він ніби продовжує свої експерименти з книги «Історія Якимового будинку» (повість Володимира Винниченка. - О.Б.). 

(Далі буде).


Повернення до списку