Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 18 ЖОВТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

24.08.2018

ОЛЕСЬ ГОНЧАР І КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Сто років тому, 3 квітня 1918 року, народився Олександр Терентійович Біличенко, який увійшов у літературу як Олесь Гончар. Помер письменник 14 липня 1995 року вже в незалежній Україні, проживши 77 років. Через десять років, 14 липня 2005 року, йому за самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності та добра посмертно надано звання Героя України.

ТАЄМНИЦЯ НАРОДЖЕННЯ

Олесь Гончар.  Iз книжки «Портрети українських письменників»Майбутній письменник народився в селі Ломівка неподалік від Катеринослава (нині у межах міста, яке від 2016 року має назву Дніпро). З’явився він на світ
у родині Терентія Сидоровича та Тетя­ни Гаврилівни Біличенків. Після того, як 1920 року померла мама, з Ломівки хлопця забрали на виховання дідусь і бабуся
в слободу Суху майбутньої Полтавської області. Бабуся замінила йому матір.
Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (таким було дівоче прізвище матері). Ім’я Олесь з’явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь. Також йому виписали в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження. Як підтвердження, було знайдено запис у метричній книзі Покровської церкви Ломівки про те, що письменник народився саме в цьому селі.
ЛИСТ ГОДОВАНЦЯ1963 року Олесь Гончар опублікував роман «Тронка». Це 12 художньо викін­чених новел, кожна з яких, маючи свого головного героя, є невід’ємною ланкою основного сюжету роману. Наступного року за «Тронку» Олесеві Гончару присуджено Ленінську премію.
На цю подію з Кам’янця-Подільського відгукнувся байкар Микита Годованець. Наводимо його лист (його 2005 року у книжці прощальних етюдів «Ніч без Олеся Гончара» опублікував літературний критик Віталій Коваль):
«Дорогий Олесю Терентійовичу! Від щирого козацького серця поздоровляю Вас із присудженням Ленінської премії за чудесний роман «Тронка».
Всі українські літератори радіють з цього приводу, підносяться вперед і вище! До праці на користь рідного народу!
У нас, найскромніших, найменших, найслабших, виростає прагнення і віра: «поганий той солдат, що не мріє бути генералом»! Уже ж не істина свята!
Навіть у мене, у моїй байкарській столиці, знялася безумна мрія: всім путь відкритий і робота наша очевидна, і народ її оцінить. Думається: томище оригінальних байок, том
байок за Езопом, Леонардо да Вінчі, Федр, Бабрій, Красицький, старогрецький фольк­лор - всі стають фронтом перед розпаленою уявою. І свербить стареча рука, і палає лицем Муза...
І це все завдяки Вашій перемозі. Ваша перемога - наша перемога. Віват! І навіки Вам слава. Ви такий ще молодий, повний сили і змоги... Чекаємо від Вас ще багато блискучих творів...
З пошаною, захоплений і радісний Микита Годованець.
22 квітня 1964 року, Кам’янець-Подільський».
Валерій Бабрій - це давньогрецький поет, байкар другого століття, часів ім­ператорів Траяна та Адріана. Був останнім значним байкарем античності, нащадком традицій Езопа та Федра.
Ігнацій Красицький (1735-1801) - це польський поет. Його поеми, сатири, оди, гімни, поетичні послання, пісні, фрашки (тобто, дрібнички), байки відрізнялися продуманою композицією, відточеною формою, лаконізмом і логічною прозо­рістю стилю.

ГАЗЕТА ПРО ВІЗИТ ГОНЧАРА

1 вересня 1977 року Олесь Гончар єдиний раз відвідав Кам’янець-Подільський. 6 вересня на цю подію відгукнулася місцева газета «Прапор Жовтня» невеличкою заміткою:
«У нашому місті побував видатний український радянський письменник Олесь Гончар. Він відвідав історичні та пам’ятні місця Ка­м’янця-Подільського, зустрівся з учнями.
На фото: Олесь Гончар серед школярів».
Виконав світлину фотокореспондент газети Іван Свідер.
23 вересня у «Прапорі Жовтня» вийшла літературно-мистецька сторінка «Розмай», де був трохи більший матеріал «Наш Олесь Гончар»:
Олесь Терентійович і його дружина Валентина Данилівна«Український радянський письменник, лауреат Ленінської, двох Державних і Шевченківської премій Олесь Гончар широко відомий у нашій країні та за її межами.
Літературну діяльність Олесь Гончар почав 1938 року. Його перу належать романи «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», «Циклон», «Берег любові», повісті «Земля гуде», «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», «Партизанська іскра», «Бригантина», книги новел і нарисів.
Нещодавно письменник гостював у нашому місті. Він відвідав історичні та пам’ятні місця Кам’янця-Подільського, зустрівся з школярами. Розповів кам’янчанам про свої творчі плани.
На фото: Олесь Гончар серед учнів міста».
Світлина знов належить, очевидно, Іванові Свідеру, хоч цього разу його авторство не вказано.

ОДИН ДЕНЬ З ОЛЕСЕМ ГОНЧАРЕМ

Через рік, 5 квітня 1978 року, про перебування Олеся Гончара в Кам’янці-Подільському в статті «Сонце, мудрість, музика…», вміщеній в обласній газеті «Радянське Поділля», детально розповів Борис Шлапак, який у 1971-1978 роках працював кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України у Хмельницькій області. 2009 року в книжці спогадів «Мандри імпресаріо» Борис Григорович знову подав розділ «Сонце, мудрість, музика...» з підзаголовком «Один день з Олесем Гончарем». Наведемо повністю цей фрагмент із книжки:
«На ту пору я організовував виступи письменникам. Зайшов у Кам’янець-Подільський міськком партії, а секретар Алла Ананіївна Городецька каже:
- До нас їде Олесь Терентійович Гончар, ходімте разом із нами зустрічати високого гостя.
Сіли в автобус: я, секретар міськкому, ще кілька працівників партапарату й школярі. Виїхали на околицю Кам’янця-Подільського й там, серед чудової природи, на узліссі зустріли квітами та оплесками Олеся Терентійовича та його дружину Валентину Данилівну. На згадку сфотографувалися всі разом, а потім попрямували до міста.
Якось випало так, що день цей видався напрочуд сонячним, ласкавим і теплим... Обличчя людей, котрі зустрічали письменника, випромінювали таке тепло, що Олесь Терентійович не втримався й сказав:
- Ви всі такі щирі й прекрасні, як ваша сонячна подільська земля.
Мені пригадалося, як колись в одній із розмов із гостями незабутній Павло Григорович Тичина мовив:
- Подивіться, як сьогодні сонячно й радісно в моїй хаті...
Павло Григорович підвів їх до столу, на якому лежала розгорнута книга. Це була «Тронка» Олеся Гончара. Автор «Сонячних кларнетів» узяв до рук томик і сказав:
- Отакі книги, як «Тронка», «Прапороносці», - це якийсь особливий сплав сонця, мудрості й музики... Я сказав би - органної музики...
Можливо, я переказую слова Павла Григоровича без текстуальної точності, але так вони мені запам’яталися тоді й так згадалися тепер, у цей сонячний вересневий день, коли Олесь Гончар був у Кам’янці-Подільському.
Незважаючи на нетривалість свого перебування у цьому мальовничому подільському місті, Олесь Терентійович знайшов час познайомитися з трудівниками підприємств, партійними та радянськими працівниками, відвідав історичні та пам’ятні місця, музеї.
Досі з хвилюванням згадується ота сувора засмута воїна на його обличчі, коли він клав квіти до підніжжя пам’ятника солдатам і офіцерам Радянської армії, які загинули, ви­зволяючи подільську землю від фашистсь­кої нечесті. Може, бачилися йому тоді свої важкі воєнні дороги, може, згадались ті, хто не ді­йшов ні до Альп, ні до голубого Дунаю, ні до златої Праги. Але вони вічно живі й у па­м’яті народу, й у творчості письменника-пат­ріота.
Олесь Гончар серед кам’янецьких учнів. Фото Івана СвідераСучасне й майбутнє народу, так само як і минуле, хвилює письменника, тому з такою зацікавленістю він оглядав зали музеїв міста: його приваблювала своєрідна й багата своїми стилями архітектура Кафедрального собору, ратуші, старої фортеці з Кармалюковою вежею. Оглядаючи Кармалюкову вежу, забувши про втому після дороги й обмеженість часу, Олесь Терентійович ходив із поверху на поверх, придивлявся до кожного каменя, що був свідком подвижницького життя великого повстанця. Він звертав увагу своєї дружини Валентини Данилівни то на бійниці древнього муру, то на гостроголові вежі фортеці, то на вали, якими вона оточена. Валентина Данилівна, добре знаючи вдачу Олеся Терентійовича, для якого оці пам’ятки історії є невід’ємною частиною його творчої душі, фотографувала то одне, то інше.
Олесь Терентійович уважно слухав екскурсовода й тих, хто його супроводжував, здебільшого мовчав, а якщо й десь вставляв своє слівце, то воно було лаконічно глибоким і виваженим. Ми спостерігали, як він уміє в масі побаченого й почутого помітити й підкреслити найхарактерніше й найголовніше. Оцю невситиму жагу й неповторне уміння
бачити визначальне, у старому запримітити нове ми відчули й тоді, коли Олесь Теренті­йович оглядав старовинний Кафедральний собор, що став музеєм. Тут якраз ішла реставрація органу.
- О, це прекрасно! - сказав Олесь Терентійович. - Для вашого міста це справжня подія.
Він залишив у книзі почесних гостей такий запис: «Музей чудовий. А якщо в незабарному часі відвідувачі зможуть послухати також орган - стане цей заклад культури ще славетнішим. Отже, до всього бажаю Вам ще й краси органної музики. Ол. Гончар. 1977».
Велика музика діянь і слави народу, яким і в старовину, й нині подавав і подає приклади своєї гуманістичної духовності всьому світові, - все це священне для Гончара.
Яким добрим світлом сяяло обличчя письменника, коли він дивився на новобудови древнього й вічно молодого Кам’янця-Подільського, зустрічався й розмовляв із ти­ми, хто зводить цю нову красу сьогодення, береже й примножує красу минувшини й хто своїм натхненним трудом звеличує славу Вітчизни».
9 листопада 1978 року в Кафедральному костелі святих апостолів Петра та Павла (тоді це була філія Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника) урочисто відкрито відновлений орган. Регулярні концерти (у вівторок, п’ятницю, суботу, неділю) розпочалися 9 червня 1979 року. Тож слова Олеся Гончара про красу органної музики повністю виправдалися.

ЗАПИСИ В ЩОДЕННИКУ

Олесь Гончар вів щоденник. Упродовж 2002-2004 років опубліковано тритомне видання записів Олеся Терентійовича. Упорядкування та підготовка тестів, ілюстративного матеріалу та передмова належать удові письменника Валентині Гончар. Щоденник дозволяє повніше розкрити візит Олеся Гончара до Кам’янця-Подільського.
29 серпня 1977 року письменник занотовував:
«Збираємося в дорогу. Їдемо на Трускавець. Своїм ходом - від Дніпра аж до Карпат. Поїдемо Поділлям. Давніми шляхами. Дихну Україною!»
1 вересня, коли Олесь Гончар відвідав Кам’янець-Подільський, він записав:
«Цей день зустрічаємо в готелі «Поділля» в місті Хмельницькому. Вчора були цілий день (і до ночі) в дорозі, за нами лишились і Київ, і Умань, і Гайсин (рідний край Хоми Хаєцького та всіх моїх подоляків), і Брацлав, і Тульчин, незабутній Тульчин, де так густо, щедро перемішалась історія з легендами! І Леонтович, і Пестель, і граф Потоцький, що від свого палацу (стіни стоять!) підземними галереями кіньми їздив з Софією до костьолу... Поклади, багатства які для художника! Є над чим замислитись, є чому дивуватись. У будинку, що його винаймав Пестель, вважалось, живуть нечисті, чорти, пекельна сила. «Хтось ходить ночами». Гарцюють оті самі... Боялись поселятися в ньому. Стояв забитий. Дехто припускає, що декабристи самі створювали таку зловісну славу будинкові, щоб остерегтись від підслухувань.
Сьогодні були в Кам’янці-Подільському.
Оглянули костел, вежу Кармелюкову, каньйон.
Потім були там, де Збруч впадає в Дністер, де півень співав на три держави».
Тобто, Гончар, крім міста над Смотричем, відвідав також село Ісаківці Кам’янець-Подільського району (саме там Збруч впадає в Дністер).

ЛИСТ МИКОЛІ МАГЕРІ

Прочитавши повість Миколи Магери «Кам’янецькими стежками», в якій розповідається про перебування Тараса Шевченка в Кам’янці-Подільському восени 1846 року, 31 березня 1990 року Олесь Гончар написав такого листа:
«Шановний Миколо Никаноровичу!
Дякую за книжку, за талановите відтворення тих місць, які і я колись мав щастя бачити.
Сподіваюсь, що читачі належно оцінять Вашу працю, яка знайомить нас так переконливо з перебуванням Шевченка в Кам’янці-Подільському і з рідкісними піснями, що йому там відкрились.
Всього доброго Вам і нових творчих звер­шень Ол. Гончар».

ЩЕ ОДНА ЗГАДКА ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ

14 січня 1994 року з Олесем Гончаром зустрівся Віталій Мацько, нині доктор філологічних наук, а тоді він виконував обо­в’язки редактора газети «Кам’янець-­По­дільський вісник». У книжці Віталія Петровича «Злотонить», виданій 1994 року в Кам’янці-Подільському, вміщено статтю «До собору душ», в якій розповідається про цю зустріч. Наведемо початок статті:
«Ім’я Олеся Гончара всесвітньовідоме.
Його твори виходили у багатьох країнах світу. Письменник увінчаний лауреатськими преміями, удостоївся звання Героя Соціа­лістичної Праці. Незважаючи на славу, з ним дуже легко спілкуватися, розмовляти.
Захоплююче розповідав письменник про враження, які справив на нього Кам’янець-­Подільський:
- Давно мріяв побувати у цьому древньому місті. І така нагода трапилась у моєму житті. Якось запросили на читацьку конференцію до Хмельницького. Викроїв час і все-таки разом із дружиною одвідав Кам’янець. Побували у Старій фортеці, Кармалюковій вежі. Нам дуже сподобалось місто над Смотричем, то справжня золота перлина України».


Повернення до списку