Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 16 ЛИСТОПАДА 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

31.08.2018

ОЛЕСЬ ГОНЧАР І МИКОЛА БАЖАН

У минулому числі газети в статті «Олесь Гончар і Кам’янець-Подільський» ми розповіли про взаємини письменника з містом над Смотричем. Сьогодні поговоримо про те, як спілкувалися Олесь Терентійович та уродженець Кам’янця-Подільського, поет Микола Бажан.

ЩОДЕННИКИ ГОНЧАРА

Микола БажанДоктор філологічних наук Микола Степаненко у великій статті про Миколу Бажана «Самовідданий будівничий нашої культури», опублікованій 2010 року альманахом Полтавського державного педагогічного університету «Рідний край» під псевдонімом Микола Селецький, писав:
«Миколі Платоновичу Бажанові в щоденниках Олеся Гончара приділено більше уваги, ніж іншим майстрам слова (за винятком хіба що Тараса Шевченка). Пояснити це можна різними причинами: тривалим - майже в чотири десятиліття - спілкуванням, яке мали Гончар і Бажан; спільною діяльністю - керівництвом у різний час Спілкою письменників України, причому 1959 року Олесь Терентійович змінив на цій посаді Миколу Платоновича; активною громадською роботою, якої випало на долю цих митців достолиха; фанатичною залюбленістю обох їх у літературу, в історію культури українського народу, у рідне слово; щирим уболіванням за майбутнє нашого красного письменства, за збереження столітніх літературних традицій і спадковість їх; справжньою відповідальністю за роль інтелігенції перед епохою, перед сучасниками, перед майбутньою зміною. Дуже зблизило Олеся Гончара й Миколу Бажана багаторічне сусідство по Кончі-Озерній, красу і тишу якої вони обидва обожнювали».
Тож скористуємося 26-сторінковою статтею вченого, щоб детальніше висвітлити взаємини двох письменників. Від сильної, цільної особистості, якою був Бажан, Гончар чи не найбільше довідався про недавнє страшне сталінське минуле української культури, яке ретельно приховувалося, про той літературний доробок, який оголошено ворожим, націоналістичним, не вартим доброї пам’яті й гідної шани, про величні постаті, які безслідно поглинув жорстокий 1937 рік. Сумуючи за Бажаном після його відходу у вічність, уже й сам зморений тягарем пережитого, передуманого, переболілого, Гончар напише, що Микола Платонович таїв у собі до останнього немеркнучі відблиски тих сповнених переслідування, цькування, зневаги, зради, презирства, доносів, наклепів, мсти, трагічних смертей літ, якими, ніби чорними віхами, позначений складний і напружений шлях розвитку нашої літератури й культури в так званий пожовтневий період. Багато чого невідомого, маскованого, суворо забороненого, схованого під товщею страху про вируючі 1920-ті і смертельно грізні 1930-ті роки Бажан розкрив молодшому другові-сусіду, бо вважав його своїм духовним побратимом, однодумцем.
Валентина Данилівна (дружина Олеся Терентійовича) засвідчує, і це видно з щоденників, що письменники Гончар та Бажан цінували хвилини зустрічей і раділи їм, чекали один від одного поради, а то й критики, виливали душу, виповідали те, що їх мучило. Такий стиль спілкування імпонував обом, він був навіть приємний їм, а найосновніше - бажаний, корисний, потрібний. Гончар часто думав про Бажана і через кілька років після його смерті, зажурено поглядав мимоволі на сусідське обійстя, особливо ввечері, чи не з’явиться господар на веранді й не заговорить до нього.
Щоденникові записи про Миколу Бажана не мають якоїсь специфіки, осібності, радше сказати - вони мало чим відрізняються від щоденникових нотаток про Юрія Яновського, Олександра Довженка, Павла Тичину, Михайла Шолохова та інших художників. Олесь Гончар подає штрихи творчого портрета Миколи Платоновича, розкриває важливі віхи його біографії, не обходячи при цьому тих життєвих епізодів, які не любив згадувати Бажан, які мучили, пекли його. Та вони були, отож, і не стерти їх із пам’яті. Зауважимо, що в щоденниках немає навіть побіжного аналізу поетичного доробку Бажана. Більше уваги приділено його мемуаристиці, від якої Гончар був у захваті.

ГРІХ ПЕРЕД ЯНОВСЬКИМ, РИЛЬСЬКИМ, ДОВЖЕНКОМ

Олесь Гончар неодноразово повертатиме до Бажанового гріха перед Юрієм Яновським, Максимом Рильським, Олександром Довженком. Як видно із щоденників, він буквально закипить від гніву, дізнавшись, що Микола Платонович на засіданні в Сталіна не тільки не промовчав, коли громили Довженка, а й потурав обвинувачувачам своїм цинічним під­галдикуванням «Ганьба! Ганьба». До речі, про це своє перебування в Кремлі Бажан згадає у виступі на вересневому 1947 року пленумі правління Спілки радянсь­ких письменників України. Він гордився тим, що опинився серед представників української інтелігенції, з якими в грізні дні Великої Вітчизняної війни знайшов час зустрітися й порадитися товариш Сталін. Микола Платонович з особливою підкресленістю виділив те, що «благодушність, потурання і приятельство умож­ливлюють такі прояви, які були в сценарії Довженка «Україна в огні», що викривлював, спотворював взаємини партії і народу. Це був нечуваний наклеп, зведений на партію, на діло партії». Довженко сам розповідав Гончарові про вчинену над ним кремлівську екзекуцію, наголошуючи, що йому особливо боляче було, коли один із земляків, «колишній друг», підгалдикував Берії та Сталінові. Траплялося, що Олесь Терентійович бував надміру різким і категоричним, не сприймав каяття Миколи Платоновича, вважав, що воно нічого не варте, запізніле.
28 серпня 1977 року Олесь Гончар записав:
«Микола Платонович Бажан розповідає сьогодні, з яким насильством, буквально моральним терором змусили його Каганович і Литвин (секретарі ЦК КП України) підписати чорну погромну статтю на Яновського і Рильського. Втік був у Гагри, знайшли й там… Юрій Іванович Яновський нібито сказав про той підпис:
- Я розумію тебе, Миколо...
А от мати Бажана та дружина Юрія Івановича так і не змогли простити цього вчинку.
- Твій виступ проти Юри - ось цього я простити не можу, - так сказала рідна Бажанова мати».
Згадано в щоденниках і про напружені взаємини, які склалися після вересневого 1947 року пленуму правління Спілки письменників між Максимом Рильським та Миколою Бажаном. На цьому зібранні у виступі, а трохи згодом у статті «Проти націоналістичних перекручень в сучасній науці про історію України» Бажан громив Рильського ще з більшою силою, ніж Яновського. Висунуті ним звинувачен­ня досить серйозні: Максим Тадейович скочується в те націоналістичне болото, звідки йому вже «привітно киває бородатою своєю головою сам Михайло Грушевський»; талановитий поет замість уславлення радянської дійсності, звитяг нашого народу, його ратного та трудового подвигу «оббілює і пригортає до свого люблячого лона діячів українського буржуазного націоналізму».
ОЛЕСЬ ГОНЧАР І МИКОЛА БАЖАНМаксим Рильський пам’ятав до кінця своїх днів те страшне і жалюгідне вересневе побоїще, але як людина незлопам’ятлива пробачив усім старі образи й міг лише в жартівливій формі заїкнутися про свій колишній біль, ущипнути за нагоди своїх колишніх критиків, опонентів.
Олесь Гончар прагне зрозуміти, що змусило Миколу Бажана обливати брудом на письменницьких зібраннях і в пресі своїх колег, навіть друзів, підписувати пасквілі, роздмухувати багаття, на якому спалювали «людину-легенду», «генія
світового кінематографа» Олександра Довженка. Відповідь, на його думку, проста: поет дякував товаришу Сталінові, що подарував йому життя, що перевів його із «Розстріляного Відродження» в «Недостріляне Відродження». Микола Платонович мав опинитися серед тих, кого поглинули Соловки і Колима. Про це йому розповів високопартієць Микита Хрущов. Він, зокрема, заявив, що тримав у руках список українських «ворогів», у якому значилося і прізвище Бажана. Урятували Миколу Платоновича від арешту, а може, і від смерті оди до Сталіна й Москви («Людина стоїть в зореноснім Кремлі», «Клич вождя»), а також утеча до Грузії, переклад класики грузинського середньовіччя, зокрема «Витязя у тигровій шкурі» Шота Руставелі.
У щоденниках Гончара, ніби в медичній картці, яку заповнює лікар на свого пацієнта, зафіксовано стан здоров’я Бажана в останні роки його життя. Олесь Терентійович дуже опікувався Миколою Платоновичем, хвилювався за нього, хотів, аби Бог продовжив йому віку, бо ж робить надзвичайно важливу справу: тримає на власних плечах Українську радянську енциклопедію, виповідає у своїх мемуарах та історико-літературних есе все безцінне, що знає про українську культуру, особливо літературу.
Сумною крапкою у цьому сюжеті став запис, датований 23 листопада 1983 року: «Щойно дізнався: не стало Бажана. Боже, яка втрата! Яка обступає самотність».

БАТЬКО БАЖАНА

На Олеся Терентійовича сильне враження справив батько Бажана. Платон Артемович, колишній офіцер царської армії, учасник Першої світової війни, військовий топограф, сподобався Гончарові суворістю своєї вдачі, довірливістю, почуттям гідності, силою духу, а заполонив - українськістю. Захоплено відгукується автор щоденників про надрукований у журналі «Вітчизна» лист-заповіт старого Бажана, у якому й відображено світомислення цієї неординарної, духовно багатої людини. Найболючіші теми цього послання - доля рідного народу і його мови, майбутнє України, умови й обставини її культурного та соціального поступу:
«Втратив тебе - і раптом втратив зміст життя. В самотності почуваю себе лишнім на світі. Нездійснені мрії, втрачені надії бачити Україну щасливою своїм матеріальним багатством і міцною національною свідомістю. Це ще більш пригнічує мою духовну неміч. Тяжкі думки за долю Вкраїни, за долю її українського слова. В сім’ї моїх дітей прийшли чужі українській нації люди, а наслідки (бодай не згадувати про це) - не чути українського слова, і нащадкам своїм не привили любові до нещасливої України. Вийшов я із самих глибин народу українського, любив його...»
Офіційно Платон Артемович звертається до своєї дружини, матері Миколи Платоновича, яка полишила цей світ восени 1955 року. З нею він прожив у любові, мирі, злагоді, взаємній повазі та розумінні 52 щасливі подружні роки, збираючи біля своєї родини гурт друзів і зна­йомих із тогочасної української інтелігенції. «В домі не було ні карт, ні вина, - пригадує дочка Алла, сестра Миколи Бажана. - Хазяї та гості грали на піаніно, читали, сперечалися. Гарячі дискусії розгорялися навколо ідеї Толстого, щирими шанувальниками яких були наші батьки».
Неофіційним адресатом послання, про яке йдеться, є ми всі. Цей заповіт Гончар справедливо називає дивовижним за внутрішньою силою документом, у якому тісно переплелися два людські крила - особисте (подружня вірність) і громадське (національна відданість). Платон Артемович, який колись ішов під прапором жовто-блакитним, служив у війську УНР, болісно реагує на все, що гальмує українську справу. Своєму синові-орденоносцю, якому доручено високий державний пост - заступник Голови уряду в справах культури, старий вичитував за недбальство всього уряду, за недостатнє піклування про українську мову, негаразди в культурі, недосконалість українського правопису. Присутній при цих «напученнях дітям» Олесь Гончар бачив, що Микола Платонович «почував свою винуватість, щось буркав, виправдовуючись», але «брав батькові докори собі на карб, не полишав без уваги ті чи інші поради старого, щиру, далеку від дипломатії отецьку науку».
Порівнюючи старого й молодого Бажанів, автор щоденників зауважує, що Микола не успадкував сповна цільності натури, непоступливості, яку мав батько. Далекоглядніший Платон Артемович не припустився б тих помилок, які лягли тягарем на плечі його сина. Це не докір молодшому Бажанові з боку Гончара, а намагання зрозуміти, повніше окреслити постать Миколи Платоновича. У світлі цього заповіту, записано в щоденниках, вона «стає яснішою, драма його життя стає ще глибшою, якщо зважити на цей український дух сім’ї, дух непоступливий. Все ж у цій драмі, в своєму стражданні Микола Платонович став мені ще дорожчий».

У ПІДСУМКУ

Ніхто, очевидно, не зможе заперечити, що енциклопедія та її відгалуження - найбільше й найвеличніше Бажанове звершення. «На цій ниві, - писав Олесь Терентійович на дев’ятий день після смерті письменника, - він виказав свою справді могутню творчу енергію, постав в очах народу як незрівнянний організатор науки. За саме тільки це Україна буде йому вічно вдячна. А хіба це мало?».
Микола Бажан у щоденниковій версії Олеся Гончара, з одного боку, небезгрішна людина, якоюсь мірою жертва супереч­ливої доби, у яку їй випало жити, а з ін­шого - справжній інтелектуал, довершений у своєму вияві інтелігент, дивовижний будівничий української культури, подвижник академічної науки, просто працелюб виняткової сумлінності.
Що ж до Бажанових помилок, то вони розсіюються, знесилюються, тьмяніють під потужною дією духовного світла, яке навсібіч випромінює вартий захвату доробок Майстра, того світла, яке він до шаленства любив і в його теплому та чистому промінні прагнув знайти й вияскравити всіх тих, про кого писав (з-поміж них на почесному місці - Олесь Гончар), кого знав, кого любив і навіть кого зневажав. А ще Микола Бажан, як і Павло Тичина, спокутав допущені гріхи перед друзями, колегами, однодумцями своїм земним життям, упевнена хода якого й після смерті поета не перепинялася: вона вільно й розмірено пульсує, а за потреби - вирує, обов’язково очищаючи від скверни, інтелектуально зміцнюючи, умудряючи нащадків, яким Микола Платонович Бажан, видатний письменник і активний громадський діяч ХХ століття, вірно служив у сподіванні, що прийдешні покоління ніколи не повторюватимуть помилок своїх попередників, учитимуться на їхньому досвіді й готуватимуть собі надійних наступників.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку