Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ВІВТОРОК, 11 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

05.10.2018

СПОГАДИ МИКИТИ ГОДОВАНЦЯ

Продовжуємо публікувати спогади байкаря Микити Годованця, розпочаті 21 і 28 вересня. Матеріали газеті надав член Національної спілки письменників України, директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк.

У ГОЛОСКОВІ

Письменники Борис Харчук (ліворуч від Годованця), Микита Годованець (у центрі), Юхим Альперін (праворуч від Годованця)  з працівниками міської бібліотеки. Кам’янець-Подільський, 1971 рік. Фото з фондів Хмельницького обласного літературного музею.Пішов у відділ освіти. Там знали моє прізвище. Кажуть:
- Чом ви раніше не прийшли? Зараз жодної посади вільної вже нема.
- Може, його в Голосків? - запитав, видно, інспектор завідувача відділом освіти.
- Голосків? Так там же фактично школи нема. Розвалилася школа.
Мені виходу не було. Їхати на батьківщину - не той був час. Що мені там робити? Та й коштів не бу­ло на це, а йти пішечком, як ішли мої земляки через ціле Поділля - не хотілося. Думав: може, мине це лихоліття, якось щось зміниться, доля усміхнеться…
Особливо сподіватися на це не було підстав, але… Людині завжди в краще віриться, на «може» людина сподіється. Але яке то краще: Денікін лютує на Украї­ні, більшовики зі сходу тиснуть, французи в Одесі розташувалися, поляки на кордоні стоять, подолавши галицьке військо…
Мені страшно було бачити те, що бачив. Я написав і надрукував вірша «Коли матуся занудьгує», в якому висловив своє важке переживання і журу про долю бідної України, яку розпинали ті, хто на словах ніби її рятував:

Коли матуся занудьгує
І схилить голову в журбі,
Хіба, помітивши страждання,
Не стане сумно і тобі?

Як заболить голівка рідну,
Заквилить, страждучи, вона,
Хіба тобі не здрігне серце,
Як враз зачеплена струна?

Коли твоїй старенькій нені
Лихий сусіда заклене,
Хіба образою страшною
Твоє серденько не здрігне?

То як же можна буть байдужим,
Квилить, зігнувшись від нудьги,
Як рідну матір Україну
Катують люті вороги?

Коли, мов стрелена орлиця,
Боронить волю та життя…
Безмежний сором всім байдужим!
Ганьба! Зневага! Прокляття!

Тікать! Тікать з цього бедламу! Пішов знову у відділ освіти:
- Давайте Голосків!
Думаю: куди дітися? Не пропаду! Маю чимало років учительського стажу, намучився. Нехай і зараз виручає. В Кам’янці - брудний коловорот. Голоднеча. Страхи і жахливі чутки… Знайомі ходять, наче прибиті горем. Ніхто слова втішного не скаже. Ніхто не знає, що з ним завтра буде. Зайдеш в редакцію журналу «Село» - ніякого життя. Хто прийшов з нічого робити - розповідають анекдоти.
І ось я в Голоскові.
Після психічної задухи я відчув себе так, наче кінь вирвався на волю: не чув на собі батога долі, а знайшлося діло - можна працювати.
Була неділя. Пішов оглядати школу. Школа - пустка. Вікна побиті. У підвал під шкільним будинком двері зняті, а в підвалі одна на одній поламані лавки та ще багато чого страшного, що роками лежало без діла.
Зайшов у сільраду. Там зібралися кількоро людей. Курять. Гомонять.
- День добрий, люди добрі! - кажу.
- День добрий, - понуро відповідають. Не знають - хто прийшов і чого йому від них треба.
- Я призначений до вашого села учителем.
Селян наче навшпиньки підняло. Дивляться. Мовчать.
Ще перед Першої світовою війною голосківчани посвари­лися з відділом освіти. Учителька недбало ставилася до своїх обов’язків, і селяни учинили страйк: перестали посилати діток у школу. Відділ освіти прислав іншу вчительку, але і її не схотіли селяни: учительок не хочемо. Дайте нам учителя! А у відділі освіти стали дибом: не дамо учителя, от і все.
А це аж 1919 рік приніс їм новину: учителя прислано! Хоч коштів на оплату вчителя не було.
- Аж чудно якось, - сказав один кремезний чоловік з чорною бородою грубим голосом. - Якщо ви не жартуєте, то ми що? Будь ласка. Ось поговоріть зі старостою села, чи то пак - з головою сільради.
Голова сільради - миршавенький чоловічок - сидить за столом, наче це діло його не стосується. Не знає, як йому бути. Селяни повернулися до нього, чекають, що скаже.
- Ось і призначення у мене є! - кажу.
- Ну, що там призначення, - неохоче промовив голова. - А в нас же й школи нема. Розвалюха.
Я побачив, що справді я ткнув­ся в глухий кут. А виходу мені нема. А коли людині отаке зійдеться, то вона в’ється, як в’юн. Бачу: шукай, хлопче, виходу, бо пропадеш!
- Що ж, люди, кінчилась війна, треба шукати виходу, з початку по­чинати, - кажу. Бо що мав казати?
А в голові думки вихором: з чого починати?
Люди на селі почули, що приїхав у село вчитель, сходяться подивитися на таку дивину. Майже в кожній хаті є школярі, є діти шкільного віку. Батьки зацікавлені, щоб школа була, щоб діти вчилися. По околишніх селах школи так-сяк працюють, а тільки в Голоскові як на сміх - нема школи. Селяни сходяться, закурюють. Дим - не продихнеш. Гомонять усяке. Хто глузує з такої ситуації, хто - жартує.
- Жарти жартами, - кажу, - а давайте будемо думати, як бути. Школа потрібна? Потрібна. Учителя прислали? Прислали! Я вчителював немало років, а такого не було: щоб революція відкрила людям світлу дорогу, а люди не хочуть нею іти.
- Та чому не хочемо? - відгукуються присутні. - Хочемо, але як його іти? Як бути? Ви, бачимо, людина бувала, то навчіть, підкажіть!
- Ішов я до вашого села, то знав, у якому стані у вас школа, знав, що вчителеві прийдеться без платні працювати, що й квартири для вчителя нема, та й платити він за квартиру не має чим.
Сміються:
- Воно так, а як же бути? - гукають з кутка.
Я й кажу:
- Господарі! Ви так накурили, що дихнути нема як. Ходімо на двір, поговоримо. Я не курю, мені тяжко тут.
- Ха-ха-ха! То, може, й не п’єте?
- І не п’ю, - кажу. - Так що вам дешевше обійдеться.
Усі сміються. Їм, бачу, сподобався такий веселий учитель, та ще й не курить та не п’є.
- Жінку маєте? - жартують.
- Не маю. Сам, як палець!
Висоталися з сільради. Веселі, гомонять.
- Голово! Ти веди збори. Будемо домовлятися з учителем, - кажуть.
- Та що домовлятись! - кажуть інші. - Хай він каже, а ми послухаєм.
Бачу - іде на діло. Вирішив казати так, як собі думав.
- Люди добрі! Людина мусить їсти, мусить десь спати. Тоді вона буде працювати, а без цього чого від неї вимагати?
І я виклав усе, про що думав, коли йшов дев’ять кілометрів із Кам’янця до Голоскова.
- Я думаю так: виберіть шкільний комітет, який буде господарем школи. Він зі мною разом наведе лад: відремонтує школу, заготовить дров, поставить на ноги лавки, що валяються в підвалі, і скаже батькам, скільки їм і чим платити господарці квартири на утримання вчителя, щоб не вмер з голоду.
- Ха-ха-ха! Оце так! Це, чути, добрий господар - знає, що треба робити.
Обрали шкільний комітет. Дядька з чорною бородою - поважного господаря Джубабу,
його сусіда Роговського, який хоч був бідніший, але гордовитий дядько, який ніколи і нічим не поступався своєму сусідові. Обидва мали школярів, однолітків, що ходили в сусідську школу. Ще одного вибрали, що стояв собі тихенько збоку і мовчав - Кшечковського.
- З квартирою зробимо так, - сказав чорнобородий. - У Кшечковського хата велика, родина нечисленна - хай і бере до себе вчителя.
Обраний членом шкільного комітету Франц Кшечковський був на голосківські умови заможний. Була у нього дочка-одиначка, яку він хотів вивчити на вчительку. Тож йому було це те, що треба. То була його мрія - щоб хтось трапився, хто міг би підготувати дочку Марію до вступу до дальшої науки. Вона вже десь у чужому селі вчилася в третій групі. Його дружина рада була прийняти на квартиру вчителя, аби лише вчив її дочку і готував до вступу до вищої школи.
- Мені не треба, щоб хтось носив продукти. Я столуватиму вчителя безплатно, хай лише підготовляє Маню.
Так моє діло влаштувалося якнайкраще.
Я знайшов з Джубабою столярів, які відремонтували і класи, і шкільну дошку, і шафу. Я на плечах приніс із Кам’янця четвертину карболки, і жінки, що мастили школу, дезінфікували і лавки, і підлоги, і віконниці, варцаби і двері. Жінки особливо старалися, щоб знищити мікроби, які, можливо, могли залишитися від тифозних хворих.
Коли розпочали навчання, то учні позносили яєць, і я на них виміняв у Кам’янці у крамарів потрібних для учнів зошитів, олівців, чорнила, ручок. Позбирав, де міг, підручників - читанок, задачників.
На закінчення хочу сказати: навчав я лагідно, не карав учнів, не лаяв, провадив навчання весело, з усміхом. Діти охоче відвідували школу. Я з ними бавився під час перерв на дворі. Був заведений твердий розпис, за яким пильнувала шкільна трійка учнів: той дивився за чистотою, той - за навчальним порядком, а той - стояв коло дверей і не пус­кав учнів у клас, якщо в нього були брудні чоботи чи руки.
Навчання проходило успішно. Рік навчання пройшов з усміхом.
Я з насолодою спогадую те вчителювання в Голоскові. Тяжкі були матеріальні умови життя, скрута була всіляка, але й були радісні моменти: милі люди, добрі. Діти мене любили, я любив своє діло.
А найголовніше - там, у Голос­кові, я почав байкування. Несподівано для себе. І байкую й досі.
1919-1920-го навчального року я вчителював у селі Голосків на Кам’янеччині.
Шкода мені було залишати все мною зроблене, учнів, селян, з якими я зжився, але… Мене вабив університет - учитися хотілося. Хоч я підготовчих курсів до університету не закінчив, та домовився, що приймуть мене вільним слухачем. Допомогло те, що у пресі почали появлятися мої байки.
Я перевівся в Кам’янець, в Руськофільварецьку школу.

(Далі буде).


Повернення до списку