Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ПОНЕДІЛОК, 10 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

19.10.2018

СПОГАДИ ПРО УНІВЕРСИТЕТ ТА ЙОГО БІБЛІОТЕКУ

СПОГАДИ ПРО УНІВЕРСИТЕТ ТА ЙОГО БІБЛІОТЕКУ22 жовтня виповнюється сто років з дня відкриття Кам’янець-Подільського державного українського університету. У зв’язку з цим ми публікуємо спогади про перші роки вогнища освіти на Поділлі. Їх автор - Лев Биковський (1895-1992), український бібліограф, книгознавець, бібліотекознавець, геополітик, історик, журналіст та мемуарист. Лев Юстимович із вересня 1919 року до травня 1920 року перебував у Кам’янці-Подільському, навчався в університеті (був дійсним студентом історико-філологічного факультету з 9 жовтня 1919 року), працював в його бібліотеці. 1971 року він видав у Мюнхені спогади про 1918-1922 роки, які назвав «Книгарні. Біб­ліотеки. Академія». Один із розділів цих спогадів - «Кам’янець-Подільський». Його й пропонуємо увазі читачів.

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

За кілька днів, з пересадками, я був вже в Кам’янці-Подільському. Відразу ж на вулиці зустрів чимало знайомих. Кам’янець-Подільський справив на мене приємне враження. Особливо сподобалося мені Старе місто, мальовничо оперезане річкою Смотричем, міст та стародавня турецька фортеця з XIV-XVI століть по той бік річки.

Разом зі знайомим старшим студентом Євгуновим найняли кімнату в одному з білих домиків на Підзамчі. Там довкруги були все сливкові садки, а господині у великих казанах по подвір’ях варили повидло.

МІНІСТЕРСТВО

Мені порадили звернутися по роботу до міністерства пропаганди. Прийняв мене добродій Северин Іванович, відомий український діяч із Буковини. Він взагалі поставився до мене прихильно. Ми швидко порозумілися, хоч він був глухий, і я став працювати під його зарядом. Після кількох днів я побачив, обходячи службово місцеві друкарні, над якими міністерство наче б то мало нагляд, що праця в міністерстві була за тодішніх умов недоречною й що мені ні­чого було там робити.

УНІВЕРСИТЕТ

Тоді я звернувся до університету. Він розпочав був уже, заснований від 1 липня 1918 року, другий рік свого існування. Головний будинок університету містився в колишній технічній школі, в дільниці Новий план. Я зголосився до ректора - професора доктора Івана Івановича Огієнка. Покликаючись на свою попередню працю в Національній бібліотеці України при Українській академії наук у Києві просив прийняти мене на працю до університетської бібліотеки.

У ректора я зустрів цілковите зрозуміння становища й далеко йдучу негайну опіку. Він призначив мене другим помічником бібліотекаря (першим лишився Михайло Ясинський) з відповідним утриманням. Отже ректор дав мені можливість: 1) перебути тодішній скрутний для мене час та вчитися в університеті, 2) працювати в любому мені бібліотечному фаху, 3) продовжувати теоретичну науку в царині книгознавства й бібліотекознавства.

УНІВЕРСИТЕТСЬКА БІБЛІОТЕКА

Коли я приїхав, восени 1919 ро­ку, з Києва до Кам’янця-Подільського, університетська бібліотека числила вже коло 30 тисяч томів. Усі стіни в два поверхи від гори додолу, довкруги бібліотечної залі (колишньої церкви) були вщерть виповнені полицями з книгами на них. Вони вже там не містилися й почали обсновувати полицями мури-стовпи, що стояли серед приміщення, підпираючи стелі. Окрім того, в окремій залі була уряджена студентська читальня з підручною книго­збірнею. Абетковий каталог був почасти зладжений і давав доступ до більшої частини книжок.

Керував університетською бібліотекою Степан Сірополко, заслужений український діяч на полі позашкільної освіти, зокрема бібліотекознавець у царині провадження публічних і народних бібліотек. Він був і викладачем бібліотекознавства в університеті. Його помічником адмі­ністративної частини був пан Іван Сливка. Добродій старшого віку, був колись учителем професора Івана Огієнка, вельми симпатичний. Він одночасно був господарем цілого університетського будинку, завідував возь­ними й порядком у ньому. Пригадую собі, що він, прагнучи підтримувати якнайбільшу чистоту й консервацію будинку, наказав возьним (прятачам) намазувати оливою все поруччя на сходах до того, що годі було до них доторкнутися. Усі на це нарікали, але він на це не зважав, і робив своє, бо мав великий досвід у господарських справах. Помічником Степана Сірополка у бібліотекарській праці був Микола Ясинський, інтелігентний, молодий, самітній, вродливий, вельми пильний у праці. Він, казали, залицявся до дружини лектора
астрономії в університеті. Згодом разом із нею виїхав до Києва й працював у Всенародній біб­ліотеці (від 1923 до 1936 року) керівником відділу «Україніка». Їм допомагали декілька панночок, слухачок університету.

В університетській книгозбірні я пробув майже до другої половини травня 1920 року. За той час мав можливість взяти участь у всіх роботах, які в ній відбувалися: громадження книгозбору, упорядкування його і опрацьовування та книгокористання.

Мав нагоду бачити, яка сильна, творча особовість ректора професора доктора Івана Огієнка витала, як опікунчий дух, над бібліотекою. Можна сказати, що вона тому й стала головною уста­новою університету. Він дбав не тільки про її поповнення кни­гами, але й про її належну внутрішню організацію. При всьо­-му своєму обтяженні обов’яз­ками: викладача, ректора-ад­міністратора, згодом Головно­упов­новаженого уряду УНР - професор Іван Огієнко знаходив час на постійні наради з бібліотекарем Степаном Сірополком в бібліотечних справах. Незалежно від того частенько й сам навідувався до бібліотеки, не тільки, як професор-читач, але й дорадник в поточних бібліотечних справах. Наслідком того університетська бібліотека відзначалася своїм порядком, організацією та докладністю в праці.

При університеті був невеличкий професорський споживчий кооператив. Він допомагав співробітникам університету перебути тодішній скрутний харчовий час. Я став, додатково до біб­ліотекарювання, продавцем у ній. Звітність у кооперативі провадив Юрій Гудзій, університетський скарбник, фельдшер за фа­хом. Я пробув у кооперативі де-
який час, працюючи у вечірніх го­динах, після роботи в бібліотеці.

ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Одночасно я записався слухачем на історично-філологічний факультет університету, намагаючись у вільних годинах відві­дувати виклади на всіх факультетах.

Коли настала холодніша по­ра року, я перенісся з Підзамча ближче до університету, і найняв кімнату, з окремим входом зі садка, в одного місцевого православного священика.

Працюючи в бібліотеці, кооперативі та буваючи на деяких викладах, я мав нагоду ступнево пізнати чимало тодішніх університетських професорів: Сергія Остапенка (економіка, статистика), Володимира Гериновича (гео­графія), отця Юхима Сіцінського (археологія та історія По­діл­ля), професора В’ячеслава Петра (антична цивілізація), Павла Клепатського (історія), Пилипа Клименка (також історія), Миколу Плевака (літературознавст­во), Михайла Драй-Хмару (сло­в’янознавство) та інших. З де­якими зі згаданих осіб доля потім мене зблизила, натомість з деякими були байдужі або навіть холодні взаємини.

До останньої групи належав, на жаль, згаданий доцент Михайло Драй-Хмара, молода тоді людина, але вже відомий письменник і вчений у царині української філології. Розпитуючи про останні київські події в колах Національної бібліотеки та Академії наук, він розповів мені, що, окрім викладів, керує також і видавничою справою в університеті. Зокрема, сказав, що редагує «Університетські записки». Друкуються перші вісім томів «За­писок...», тематично уложених. Вони друкуються в міру надходження відповідного матеріалу. У відповідь на це я мав необережність зазначити, що ця метода видавання «Університетських записок» практикувалася в багатьох російських університетах за мирного часу і то, здається, було добре. Натомість я вважаю, що в цьому випадку, в Кам’янці-Подільському, цей давній спосіб видавання недоречний і ризиковний, що ліпше було б встигнути видати один-два томи з мішаним матеріалом, аніж розкладати друк кількох тематичних томів «Записок...» на довший час, маючи на карку більшовицьку загрозу! У відповідь на це Михайло Драй-Хмара згірдливо глянув на мене, як на «анальфабета» у видавничих справах, і ми холодно розсталися. Дальша історична дійсність підтвердила мої побоювання. Через польську, а потім остаточно московсько-більшовицьку окупацію Кам’янця-Подільського (від осені 1920 року) ніякий із запланованих і розпочатих друком таким чином томів «Записок Кам’янець-Подільського українського державного університету» світу, здається, не побачив! Вони були відновлені згодом, вже за більшовицьких часів.

Дня 14 жовтня 1919 року на публічному зібранні на площі в Кам’янці-Подільському відбулося зложення присяги на вірність УНРеспублиці Директорії УНР, Ради народніх міністрів, війська і всіх урядовців. Я, на жаль, працюючи в університетській біб­ліотеці, не міг бути на цій врочистості й довідався про неї лише згодом з часописів.

В університеті пізнав також доктора Івана Кревецького, історика, бібліотекаря Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Він був тоді старшиною Української Галицької армії, частина якої перебувала під той час в Кам’янці-Подільському. Разом із доктором Осипом Назаруком заходилися вони видавати в похідній військовій друкарні, що була у вагонах на торах залізничної стадії, часопис «Україн­ська старина», історично-мис­тець­кого змісту. На прохання док­тора Івана Кревецького я написав в жовтні 1919 року статтю інформаційного характеру про «Українську національну біб­ліотеку в Києві». Стаття обіймала все життя Національної біб­ліотеки, від часу її заснування до кінця 1919 року.

БІБЛІОТЕЧНЕ ТОВАРИСТВО

Одночасно з поточною бібліотечною працею при організації та провадженні в 1919-1920 році фундаментальної бібліотеки університету започаткувалася й теоретична праця в царинах: біб­ліотекознавчій та бібліографічній. Цим книгознавчим пориванням серед професури й студентства вельми сприяв ректор професор доктор Іван Огієнко, відомий не тільки як мовознавець, але й як книгознавець, автор поважних творів з історії української книжки й друкарства.

З цією метою тоді таки, восени 1919 року, заснувалося при університетській бібліотеці Ка­м’янець-Подільське бібліотечне товариство.

Очолив товариство Степан Сірополко, бібліотекар університетської бібліотеки. У числі членів були: доцент Микола Плевако, доцент Михайло Драй-Хмара, професор Пилип Клименко, ректор професор Іван Огієнко, Микола Ясинський - помічник
бібліотекаря, Лев Биковський - другий помічник бібліотекаря й інші професори та студенти університету. Ректор затвердив статут товариства, й воно почало діяти. Товариство мало зав­дання: вивчати бібліотекознавство взагалі, зокрема українське, й допомагати організації університетської бібліотеки.

ПІД ПОЛЯКАМИ

Серед поточної праці й вищезгаданих починів промайнув кінець вересня, жовтень і листопад 1919 року. Через тодішні несприятливі для України воєнні події та обставини уряд УНР мусів був покинути свою тимчасову столицю, Кам’янець-Подільський, і від 16 листопада 1919 ро­ку сьома польська дивізія ге­нерала Крайовського зайняла Кам’янець-Подільський. Український уряд подався на північ в напрямі Проскурова й Старо­костянтинова. Представником українського уряду, як його Головноуповноважений, залишився в місті ректор університету професор доктор Іван Огієнко. Від початку грудня 1919 року поляки окупували частину Поділля, разом із Кам’янець-Подільським. На подвір’ї будинку, де я мешкав, розташувалася якась польська військова господарська частина. При ній був собака. Польські вояки кликали його «Пет­люра!» З того я зміркував відразу, які настрої панували в польській армії, і чого від них можна було сподіватися.

На окуповані терени Поділля й Волині польський уряд призначив комісара-міністра Антонія Мінькевича. Він, приїхавши 10 лютого 1920 року до Кам’янця-Подільського, завітав і до університету. Оглянув, у супроводі ректора професора Івана Огієнка, різні його установи. Зайшов також і до університетської біб­ліотеки. Ми працювали, як звичайно, в глибині залі при столах. Долівка в бібліотеці була нижчою за рівень коридора. При вході до бібліотеки зараз же при дверях був дерев’яний поміст з поруччями, щойно з нього кількома східцями сходилося вниз до бібліотеки.

Пригадую собі, що нараз великі двері з коридора відчинились і на помості з’явилися воєвода Антоній Мінькевич і ректор. За ними в дверях було видно їхній почот. Вони стали на помості лицем до залі. Ректор рукою показав воєводі всю бібліотечну залу, заставлену з долу до гори полицями з книжками і щось йому сказав. Воєвода ахнув зі здивовання й задоволення, бо очевидно не сподівався побачити щось подібне. Потім він, із виглядом великого пана, «зверхника краю», обернувся до ректора і, подаючи йому руку, по польському сказав: «Дякую!». Ректор чемно йому вкло­нився і взаємно потиснув
воєводі руку... Вони вийшли.

Після того ми довго застановлялися й сперечалися про те багатозначуще «Дякую»! За що властиво він дякував ректорові? Одні казали - за показання біб­ліотеки. Другі - за нагромадження «для Польщі» цих книжкових багатств. Треті - чому ректор цю подяку так поквапно прийняв, нічого, здається, воєводі не відповівши? Адже як Головноуповноважений уряду УНР ректор рангом був вищий за обласного воєводу! Інші відповідали на цей закид, що хоч і Головноуповноважений, але був безсилий не те що, що-небудь зробити, а й сказати щось, бо поляки тоді мали силу й трактували українців «пер ногам»!..

(Закінчення буде).


Повернення до списку