Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ВІВТОРОК, 20 ЛИСТОПАДА 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

02.11.2018

СПОГАДИ МИКИТИ ГОДОВАНЦЯ

Закінчуємо публікувати спогади байкаря Микити Годованця, розпочаті 21 і 28 вересня, 5 і 12 жовтня. Матеріали газеті надав член Національної спілки письменників України, директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк.

ДОБРЕ СЛОВО, ДОБРЕ ДІЛО

Микита ГодованецьЯк часто ми, вражені горем, готові весь світ спопелити. Всі люди перед нами ходять із чорним заборолом. І здається, нема нікого, хто міг би зазирнути в твоє серце і полегшити твоє горе. Одна неправда, чорна неправда нависла не тільки над твоєю долею, а й над усім світом.

В такому стані був я, коли мене 29 січня 1937 року було заарештовано і, врешті, після дов­гих митарств, запроторено в тюрму Сталіно (нині Донецьк). Невідомо чому, мене разом із кількома такими ж мучениками з тюрми, що була ущерть набита людьми, де спали, як то кажуть, один на одному, помістили в будинок попереднього ув’язнення міської міліції. Досить простора кімната. Кожен мав окреме ліжко та ще й тумбочку. Пам’ятаю, там помістили двох донецьких шахтарів, які вже були засуджені до п’яти років ув’язнення; одного, що, як і я, проходив період слідства, одного дурника з Сталіно, що, регочучи, посміявся з од­нієї тітки, яка несла з хлібної крамниці булку: «Ге-ге! Як був Миколка-дурачок, була булка п’ятачок…».

Взятий без копійки в кишені, вивезений з Києва без сліду в Сталіно (чому саме в Сталіно - хтозна), обвинувачений в злочині, про який і думати не міг, я не міг прийти до пам’яті. Схудлий до кістки, в страшенній тузі ходив я по кімнаті день у день і тільки сльози, як горох, котилися по лиці. Товариші по камері сумливо дивилися на мої муки і ніхто словом не зачіпав мене, не розпитував: що з тобою, чоловіче, чого так нудьгуєш, плачеш? Через дверне віконце щоденно довго дивився на мене мілі­ціонер, що стеріг нас. Хто він, що він - я й не цікавився. Але тихий і мирний погляд цієї людини справляв цікаве враження. Мені, наляканому лихою долею, усе здавалося, що навкруг мене шпигуни та підглядачі, які пильнують тебе і є твоїми ворогами. Тому я не зважав на тих, хто мене стеріг.

Якось, пригадую, міліціонер пальцем покликав до себе одного з шахтарів і щось пошептався з ним. Шепталися і позирали на мене. Я думав: ага, випитує щось, щоб ти здох! Шахтар повернувся на своє ліжко, а мілі­ціонер одійшов од віконця. Я важко схилився на своєму ліжку.

За якийсь час шахтар піді­йшов до мене, сів поруч і пошепки сказав:

- Близнюк (так звали міліціонера) питає: чому ви увесь час так тяжко горюєте? Я розказав йому, що вас забрали з дому без копійки грошей, що сім’я ваша не знає, де ви, і помогти не може… Міліціонер сказав (а йому можна вірити): хай напише листа дружині, а я той лист кину в пош­товий ящик. А тільки щоб про це ніхто не знав, тільки ви, я та він. Добре? Пишіть!

Я не дуже вірив у те, щоб міліціонер кинув листа мого в пош­товий ящик. Хоче, думав собі, спровокувати. Думають, що я щось напишу таке, що може стати в пригоді слідчому. Але, після довгих роздумів, прийшов до думки: нічого я не можу написати такого, чого б я боявся, а по-­друге, що я втрачаю на тому, якщо лист і не піде за призначенням?.. Написав дружині, де я перебуваю - в якому місті, в якій тюрмі.

І що б ви подумали? Не минуло тижня, як викликає мене слідчий і каже:

- Була у мене ваша дружина, просила побачення з вами.

- Ну і що? - питаю.

- Я одмовив у проханню.

- Чому?

- Ви себе погано поводите і не заслужили на таке.

- Чим саме?

- Ви не зізнаєтесь і тому…

- А чого вона приїжджала?

- Хотіла передати вам передачу - де­які речі і гроші.

- Ну, громадянине слідчий, ви дуже жорстокий. Адже і у вас є дружина, є, певне, й діти…

Слідчий почервонів, одвів погляд.

- Я порадив їй послати гроші вам поштою. Так само і посилку. Чекайте, днями будуть.

Нічого я шахтареві не сказав. Міліціонер зазирав у віконце, але довго не затримувався біля нього. Моє повеселіле обличчя йому щось говорило: лист потрапив. Незабаром я дістав і гроші, і посилку. Я радо поділився зі своїми товаришами по «келії», бо вони увесь час мене підтримували своїми передачами з волі (вони були місцеві).

Після цього випадку я став більш весело дивитися на світ.

- Є на світі добрі люди! - думав я. - Адже Близнюк ризикував більш, ніж своєю службою. Проте не побоявся зробити доб­ро людині за таких часів, коли всяка допомога ув’язненому вважалася за допомогу ворогові народу.

І образ сіроокого білоруса став мені рідним і дорогим. Увесь час і в лагері, і після того «на волі» стояв той образ у моїй па­м’яті. І так хотілось сказати йому - хоч заочно - добре слово:

- Чоловіче добрий, який ти високоблагородний, який ти сміливий і добрий, що чуже горе не пройшло мимо тебе. Ти зробив, що міг, щоб полегшити долю нещасної людини - ув’язненого, якого тобі доручено пильнувати як ворога народу.
Я певен, що ти не вірив у цю казку. А може, й думав: винен він чи не винен, а благородне серце твоє звеліло полегшити долю нещасного…

Може, і тобі треба завдячувати, твоїй людності, за те, що я залишився жити і тепер творю, віддаючи всі свої сили і перо рідному народу.

ВИПАДОК, ВИПАДОК!

Життя - це низка випадковостей. Випадок рятує, випадок губить…

Як оглянешся на свої довгі й горбаті літа - бачиш: не трапився б такий випадок - лежали б твої кістки в мохові далекої Колими, поруч з сотнями тисяч таких неправдою запроторених туди, які не винесли лихої долі і похилились перед нею.

За місяць після арешту (це була довга подорож з Києва до Сталіно по пересильних тюрмах) з мене лишились кістки та шкіра. Шість місяців тюрми та слідства зробили з сорокарічної людини старого діда. Місяць тряски у товарному вагоні від Харкова до Владивостока, в спекоті й часто без води, загартували тіло: здавалося, хай так везуть сто років - так їхатиму і їхатиму і не вмру нізащо. Десять днів гойдання на хвилях Охотського моря, страшного своїми штормами, холодного навіть у ті серпневі дні і страшного своєю пажерливою байдужістю до людей: багато поглинуло серце слабких без жалю і роздуму. Три місяці чорної праці на землерийних роботах в Магадані. 500-кілометрова «прогулянка» пішки від Магадана до приїску «Развєдчік»… Це стовпові шляхи пертурбацій моїх, тихої і смирної людини, що звикла до спокійного редакційного стола і навіть думкою не гадала до таких життєвих змін. Зустрічі з тисячами різних людей - з так званими «битовиками» і «ворогами народу» примусили роздуматися над прірвами, що їх відкрило несподівано примхливе життя, таке страшне і таке заразом багате своєю різноманітністю.

Розмови в бараках під гомін бурі й скрип морозу страшними ночами, сповненими шурхоту товаришів по долі - злодіїв та шахраїв і пройдисвітів, яким не спалося в пошуках чужої торби та кишені; довгі і страхітливі сповіді сусідів по койці - «ворогів народу» чи, як їх називали глумливо злодії, троцькістів, - поволі перебудовували психіку і примушували миритися з думкою, що звідси тобі не буде шляху повернення до покинутого життя, праці любої, до родини милої… І зник страх у душі, і байдужість, міцна, мов криця, сковувала все єство твоє. Страшенна відстань і страшна дійсність поставали скелею: все! Все раз і назавжди - пропав ти, як муха в окропі!

Але ж є на світі ВИПАДОК. Випадок - така велика сила, що дужча за всі закони, за всі умовності, за безжальну зброю, наставлену на тебе.

Отож і я хочу розповісти про один з випадків, яких мені довелося зазнати немало. Про випадок, що не дав мені скінчити життя передчасно, а навпаки - вивів на життєву стежку і довів на рідну Україну, дав у руки перо і велів продовжувати
улюблену працю.

Місяць праці у забої, мов страшний протяг, вивітрив решту сил, і я став нездатний працювати у забої. Куди мене діти? Послали як доходягу ліс пилкувати з такими ж доходягами, яким судилося одне - чи замерзнути в снігу, чи віддати останній дух у лагерній лікарні.

Лісовим наглядачем, який керував нашою роботою, був сумовитий чоловічина, колишній ЗК. Хоч «вільним» (тобто не лагерникам) заборонялося входити в ближчі стосунки з ув’язненими, але він з цікавості розмовляв з нами. Мені довелось працювати на прокладанні доріжок у лісі: відкидав сніг, щоб можна було кіньми трилювати зрізані дерева чи вивозити дрова. Я працював на деякій відстані від інших і тому наш наглядач зо мною працював частіше. Його цікавило, як воно тепер там, на «материку»: як люди живуть, чим живуть, що цікавого твориться. Адже він висланий був на Колиму давненько, коли масового завозу ув’язнених на Колиму не було, а ми свіжопривезені, недавно іще були на волі.

- Звідки, земляк? - питає.

- З Києва.

- О, таки справді земляк. Я теж київлянин…

Зав’язалася жвава розмова.

- Ким працювали?

- Журналіст і письменник.

- А чого ви такий виснажений?

- «Бытие определяет сознание», - кажу.

Після цієї розмови наглядач частіше зупинявся коло мене. То випустить з-під поли шматок хліба коло мене, то червінець «загубить».

- Дивіться, не кажіть нікому!

Якось у розмові сказав:

- Я поговорю з лікарем, щоб він поклав вас у лікарню і трошки підправив вас…

- Якби-то…

Люта зима висмоктувала останні сили. Поганий харч не постачав калорій для вироблення тепла в організмі. Ми танули, як сніг на теплому сонці. Я відчував, що довго не протягну. Кожного разу ми когось не дораховувались зі своїх лісорубів: чи потрапляв у лікарню, чи на ранок днювальний доповідав вартовому по
лагеру:

- Так що такий-то наказав довго жити.

Якось я відчув, що у кишках почало різати, почався понос. Дорогою в ліс мене кидало в сторону за кожних сто-двісті кроків. Спочатку вся бригада дожидала мене, а потім це нашим начальникам (наглядачеві та бригадирові) обридло і наглядач сказав:

- Ми підемо, а ви доженете нас.

Але не стало сил мені не тільки що до­гнати їх, але й іти. Я сам собі у думці сказав: однак мені з лісу живим не верну­тися, то піду я краще в лагер.

Але охоронник на вахті в лагер не пус­тив:

- З роботи в лагер не пускаємо. Піди у лікарню (а вона була за зоною лагера), там тебе приймуть і поможуть.

Я пошкандибав до лікарні. Там з роботи приймали тільки в тих випадках, коли «допомога» полягала в тому, що давали можливість спокійно спустити дух. Але я пішов. Постукав у двері. Вийшов лікар у білому халаті, молода людина, при силі. Чи з вільних, чи із ЗК - хтозна.

- Чого тобі?

- У мене важкий понос і я не можу.

- Піди зроби у бляшаночку і принесеш.

Я відійшов за якийсь барак, зробив своє діло і приніс. Але поки я ніс, воно замерзло. І лікар сказав:

- Нічого особливого. Нормально. Іди на роботу. - І зачинив за собою двері.

Не встиг я одійти, як назустріч наглядач і бригадир. Не дочекавшись мене, вони подумали, що то у мене був спосіб залишитися без нагляду і втекти.

Втекти з Колими, чи навіть з приїску, було аж ніяк не можливо: безконечні
сопки і долини, укриті мохом, бездоріжжя, звірі. Тим більш, такому доходязі не пройти й кількох кілометрів. Пригадую, один із звільнених, тобто з тих, що строк відбули, пішов самотою в тайгу збирати ягоди і, потрапивши на мох, не міг повернутися на добру доріжку, бо серце мав кепське, - упав і помер. Знайшли його кістки, обгризені лисицями.

Бригадир - то був з «наших» («нашими» ми називали злодіїв, шахраїв, убивць, як вони нас називали троцькістами).

- А, троцькіст чортів, трамтарарам!.. - ти намислив утекти? Ось ми тебе під суд за «побєг». Трамтарарам!

Наглядач нічого не сказав мені.

- Веди його на роботу, а я перевірю, чи був він у лікарні.

І сам пішов до лікарні. Я поплівся за бригадиром, ледь пересуваючи ноги.

Не встигли зробити десяток кроків, аж:

- Годованєц! Поді сюда! - це кричить лікар.

У мене серце затремтіло від радощів: наглядач розповів лікареві - хто я, що я і попросив за мене.

«Урятуюсь!» - майнуло в голові.

Я підтюпцем подався до лікаря.

- Піди в лагер, а ввечері прийдеш на прийом до мене.

- Мене в лагер не пускають.

- Я дам санітара і він проведе тебе.

Наглядач пішов з бригадиром у ліс,
а мене санітар повів у лагер, ледь жи­-вого.

Насилу я дочекався вечірнього при­йому в амбулаторії. Зайшов останнім до лікаря. Лікар сидить коло столу і не збирається, бачу, мене оглядати. Я все зрозумів.

- Що ж ти, браток, так запустився? Мабуть, і воші гризуть?

- Гризуть.

- А небритий чому?

- Чи до бриття мені, коли за спиною костомаха.

- Ти з Києва?

- З Києва.

- А я з Одеси. Військовий лікар. Ти письменник?

- Ага.

- Плохе твоє діло. Тіло тілом, а дух, бачу, в тебе не тримається в тілі.

- Абсолютно.

- Неправильно ти ведеш себе: нас хочуть знищити, а ми… ми повинні боротися за життя. Зрозумів?

- Зрозуміти мало.

- Ну, от. На тобі записку на звільнення від роботи. Завтра піди у лазню, помийся, поміняй білизну і що належить, а ввечері знов прийдеш на прийом. Я тебе покладу в больницю на днів десять, підремонтую трохи. У тебе цинготні рани і виснажливий понос, і твоє життя під загрозою. Головне ж - бадьорий дух! Пам’ятай!

Еге, пам’ятай! Коли тут усе скероване на те, щоб дух твій не міг бути бадьорий, не те, що тіло.

Увечері я на прийомі. Знов зайшов останнім. У лазні помився, поголив і бороду, і голову. Чистий, як то кажуть, мов новий п’ятачок, став перед лікарем. Ще й посміхаюся. Вдень одіспався, понос притих. Надія засвітилася в очах.

- О, це інше діло. Отак би і раніш! - сміється лікар.

Мені хотілося обняти цього виструнченого і веселого сина Мельпомени, але я тільки посміхнувся: нова зоря засвітилася і в очах, і в душі - надія на краще.

- Ось тобі записка і завтра рано прийдеш у лікарню після розводу.

І ось я у лікарні. Велика квадратна кімната. Тепло і чисто. Посеред кімнати палає піч - діжка з-під бензину. На вікнах - пляшки з вітамінізованим риб’ячим жиром - пий, хто хоче: адже причина більшості захворювань - цинга й авітаміноз, що заразом з поганим харчем та працею на морозі клали ЗК в могилу.

Кожного ранку лікар приймав по черзі своїх хворих. Мене майже завжди викликав останнім - йому хотілось погомоніти зі мною.

- Це ти співаєш так?

- Я.

- Молодець! І хворим веселіш, і ти духом воскреснеш.

- Я й дрова рубаю, і піч палю, допомагаю днювальному.

- Молодець! Як твої рани?

- Затягує потроху.

І справді, на третій-четвертий день рани почали заживати. Вже не приставали до білизни. А то пристануть, бувало, так, що з м’ясом білизну обривав: вони виділяли таку клейковину, що роз’їдене м’ясо (шкіра кудись дівалась на рані) рвалось до крові.

На жаль, не запам’яталися прізвища ні наглядача, що сприяв мені, ні лікаря-­рятівника. Але їхні образи стоять невмирущі переді мною. І моє серце свято зберігає пам’ять про них.

Та й не важливо те, хто на прізвище урятував моє життя (усе те, кажу, випадок), а те, що якась невидима рука керувала їхньою волею і веліла (так думається) зберегти мене. І все це слід завдячувати святому слову ПИСЬМЕННИК. Так я переконаний. Чари цього слова примушували і наглядача-земляка, і лікаря-одесита, і навіть злодійчуків у тюрмах ставитися якось по-особливому до мене і моєї лихої долі. Часто в тюрмах злодії, убивця, шахраї запрошували мене, голодного і без копійки грошей, до своєї убогої вечері та розсувалися на холодному цементі підлоги, щоб покласти мене спати уночі, а вдень надавали своє ліжко, щоб я міг відпочити, із захопленням розповідали про свої діла злодійські, про свою біографію, щоб збагатити мене знаннями про їхню професію.

Напевно, і лікаря це слово ПИСЬМЕННИК (не ради ж моїх очей усе те робилося!) спонукало на добре діло:

- Ну, Годованець, доведеться тебе виписати раніш, ніж я думав: прийшли обморожені старички, треба класти в лікарню, рятувати. А ти за шість днів уже став на ноги добряче. Я домовився з бригадиром дров’яної бригади, щоб він тебе узяв до себе. Працюватимеш за зоною, носитимеш дрова вільним і там тебе підгодовуватимуть тим-сим.

Я подякував і з веселим серцем ви­йшов з лікарні: є на світі добрі люди!
Є людяні серця! Може, таки не загину, не дам себе знищити! Бо-ро-ти-ся за життя! Боротися!


Повернення до списку