Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ПОНЕДІЛОК, 10 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

09.11.2018

КАМ’ЯНЕЦЬ ОЧИМА ПЬОТРА МАНЬКОВСЬКОГО

Пьотр Маньковський30 жовтня в конференц-залі НІАЗу «Кам’янець» відбулася урочиста зустріч «Римо-католицька церква на Поділлі у ХХ столітті», присвячена сотій річниці відновлення Кам’янець-Подільської дієцезії, яка сталася 1918 року. На початку заходу всіх присутніх привітав чинний єпископ цієї дієцезії Леон Дубравський. Далі про нелегкі віхи історії місцевої римо-католицької церкви розповів кандидат історичних наук Валерій Нестеренко. Першим за понад півстолітній вакантний період єпископом був Пьотр Маньковський (1866-1933). Ректор Інституту богословських наук Олег Жарук детально висвітлив його біографію. У віці 30 років Пьотр Маньковсь­кий вступив до Житомирської духовної семінарії, де 7 липня 1899 року був висвячений. До 1902 року - вікарій при катедрі у Житомирі. У 1902-1911 роках був пробощем (парафіяльним священиком) катедри у Кам’янці-Подільському. Усунутий звідти російською владою, повернувся до Житомира. 30 вересня 1918 року консекрований (висвячений) на біскупа у краківській катедрі на Вавелі. Лише 26 серпня 1919 року йому вдалося обійняти врядування у Кам’янці. Інгрес (перша урочиста меса, яку відправляє у своїй дієцезії нововисвячений єпис­коп) відбувся у кам’янецькій катедрі 8 грудня 1919 року.
Але політичні події того часу невдовзі змусили його 5 липня 1920 року покинути Кам’янець. Помер 8 квітня 1933 року в поїзді, повертаючись з Перемишля. Пропонуємо увазі читачів спогади Пьотра Маньковського, пов’язані з містом над Смотричем, опубліковані 2004 року в журналі «Молода нація». Переклав із польської тодішній дисертант, а нині доктор історичних наук Віталій Михайловський.

ДОРОГА ДО КАМ’ЯНЦЯ

Коли я виїжджав до Кам’янця на місце пробоща, а також упродовж усього часу мого десятилітнього перебування на парафії, столиця нашого Поділля була ще відділена від світу відсутністю залізничного сполучення. Найближчою залізничною станцією була Скала, в тридцяти кіломет­рах, але вже за кордоном, в Галичині, отже, для внутрішніх сполучень вона не мала значення. Правда, гостинець поєднував Кам’янець із Проскуровом, але відстань становила понад 100 кілометрів, отже, окрім досить жвавого руху, не було це вигідним сполученням. Натомість ближчою була лінія Ларга, в 40 з лишком кілометрах від Кам’янця, але вже в Бессарабії, таким чином, відділена Дністром, через який переправа була не завжди можливою. Найпростіше було переправитися на другий бік узимку, по кризі, а під час весняних повеней, та ще коли не функціонував паром, хоч-не-хоч, треба було їхати через Проскурів. Не було також битого шляху до Ларги, тож під час болота дорога була дуже непевною.
Мій приїзд до Кам’янця відбувся не дуже щасливо: рано-вранці я мав вийти у Ларзі, але, заспавши, проїхав Ларгу і Ліпкани, доїхавши аж до станції Мамалига; було це втратою часу і втратою грошей, адже за проїзд без квитка я мав унести додаткову оплату, і врешті тяжко було б мені доїхати до Кам’янця, бо ж на тій станції рух був незнач­ний. Пощастило мені винайняти якусь фурманку, якою доїхав до Хотина, тут пересів на фіакра і, переправившись у Жванці через річку, доїхав, з кількагодинним запізненням, до Кам’янця.

БУДИНОК ПРОБОЩА

По приїзді на нове місце проживання треба було одразу перетерпіти певні невигоди, бо мені бракувало не тільки меблів, а й навіть решти ручного багажу я не мав під рукою; великий чемодан, відісланий до Ларги, доставили десь аж на третій день. Наразі випало мені зайняти пару кім­нат, котрі знаходилися на катедральному даху, над сакрис­тією, де вже переді мною проживали деякі з моїх попередників, але незабаром я перебрався до нового будинку, який стараннями ксьондза Дзєндзіка вже кілька років стояв на костьольному грунті і був збудований на скелі над стрімким урвищем, на дні котрого стрічкою вився Смотрич.
З балкона і вікон відкривався розкішний вид на «турецький міст», руїни стародавнього оборонного замку і на Польські фільварки; в цьому виді було навіть щось подібне до Монако і Монте-Карло, але зимові вітри, під подмухами яких цей досить надійно збудований дім увесь стрясався, нагадували мені від ранку, що я не знаходився на Лазурному узбережжі серед квітів і весни. 6 жовтня 1908 року я теж міг перенестися думками до південних країв, та близько півночі, вже лежачи в ліжку, хоча й ще не спавши, зненацька відчув сильний землетрус і почув скрипіння дахового перекриття. Це явище тривало не довго, але було досить виразним. Дім, в якому я оселився після свого приїзду, був власністю мого попередника, ксьондза Щиславського, і мав через певний час перейти у власність парафії, яка наразі брала тільки річний чинш за костьольний грунт.
Незабаром я поспішив сплатити власникові борг і придбав цей будинок для костелу. Впорядкування помешкання я розпочав від замурування багатьох вікон, адже дім виглядав як ліхтар. Через кілька років прийшла черга на суттєвіші переробки; за допомогою внутрішніх дерев’яних стін я зробив туалет і, розміс­тивши на долі помпу, за допомогою якої подавалася вода із спеціального резервуара, що напов­нювався привізною у діжках водою, завів власну каналізацію.
З часом збільшувалася кількість меблів: потроху купував їх у жидів, потроху стягував їх з Житомира і з Романків, кілька предметів дісталося мені пізніше по мамі, деякі антики купив у антиквара; поступово купував у нього й образи, а перевізши ті, які мав у Житомирі, з часом дійшов до того, що мав велике помешкання, вигідне, симпатично умебльоване й оздоблене і з гостинним салоном. До того ще додамо маленький садок, який я насадив з боку міста, і акації, котрі з іншого боку закривали мені урвище, не закриваючи краєвиду, а все це склалося на дуже милу резиденцію, в котрій було мені добре, а може, навіть дуже добре.

ОПИС КОСТЕЛУ

Поштива стара катедра, що пам’ятала святі часи костьольного життя, як мати подільських костьолів, являла собою сумний контраст у порівнянні з минулим. Не було слідів давньої капітули: єдиний її член, ксьондз прелат Леопольд Погожельський, вже багато років перебував у Шаргороді; столиця біскупства зайнята, біскуп-адміністратор у Житомирі, а на місці, для потреб костелу - один пробощ і проживаючий при костьолі гімназійний катехет.
Старожитній будинок катедри представляв малий інтерес для художника, скоріше він цікавий був археологу. Головна нава, від­ділена масивними колонами від бічних нав, можливо, навмисно була збудована криво, тобто звужувалася до одного кінця; вона постала приблизно на початку XV століття, презбітеріум був добудований у XVII столітті. Тоді ж головний вівтар було перенесено на протилежний бік святині, так, що нава біля вів­таря не звужувалася, а розширювалася. Квадратна каплиця Найсвятішого Сакраменту, зі стінами, вкритими алебастром, і з куполом, оздобленим касетонами, чимось нагадувала Жигмунтовську каплицю на Вавелі, хоча, очевидно, не можна їх навіть порівнювати з огляду на оздоблення і архітектуру. Вівтар у ній, з місцевого сірого мармуру, виконаний зі смаком краківським різьбярем Стехліком. У каплиці Непорочного Зачаття Богородиці фрески пензля Рампінні на стелі добрі, а на стінах досить посередні. Старожитній образ Непорочного Зачаття, в срібних шатах, вміщений в середині вів­таря, від якогось часу був усунутий на бік, його місце зайняла спроваджена ксьондзом Дзєн­дзіком, висока скульптура Богородиці з Лурду з стоячою біля неї на колінах Бернадеттою і зображенням скелі. У сакристії - велика кількість костьольного і катед­рального вбрання, як і складованого по ліквідації кармелітського костьолу, який забрано на собор схизматиків. Ті речі були в поганому стані, і, правду кажучи, не було в що вбратися навіть на месу. Під дахом була давня семінарійна бібліотека, яка складалася з книжок різної вартості, а також з певної кількості цінних і цікавих рукописів. У підземеллі - кілька трун і один саркофаг з останками біскупів.
Назовні - цінна пам’ятка турецьких часів (1673-1699 роки), коли катедра була обернена на мусульманську мечеть: прибудований до фасаду костьолу кам’яний мінарет, у XVIII столітті стараннями біскупа Миколая Дембовського увінчаний бронзовою скульптурою Непорочного Зачаття Богородиці. Напроти катедри - давній палац біскупів з XVII століття, збудований за біс­купа Пясецького, примітивної ро­боти, досить великий, зайнятий під російську школу. Тут поруч - великий будинок, призначений колись для семінарії, вже за часів Катерини II забраний на садибу губернського уряду. До того будинку приточена гарна барокова брама, збудована на приїзд до Кам’янця Станіслава-Августа. Дзвіниця костьола велика, масивна, але недобудована, а біля неї - маленький будиночок, збудований за ксьондза Дзєндзіка, зайнятий катехетом.
Далі, біля будинку, в якому я оселився, стояв так званий «вікаріат», стара і убога будівля, зайнята квартирантом, на кінці, досить далі у бічній вуличці - маленька, тісна та убога органістівка. Катедральному пробощеві належала також адміністрація цвинтаря, котрий був спільним для чотирьох кам’янецьких парафій. Великий чотирикутник, у пізніші роки збільшений за рахунок додання довгої і вузької смуги землі, був дуже незручним, бо сягав дуже далеко і мав довгі межі, котрі важко і дорого було огородити. Стара, але велика кап­лиця біля головного входу слугувала для поховальних відправ. Виглядала вона досить скромно: на побілених стінах розміщувалися якісь пам’ятні таблиці; на одній з них, фундованій біскупом Мацкевичем (помер 1842 ро­ку), видніється напис, з котрого довідуємося, що своїй мамі, «багатій тільки святими християнсь­кими чеснотами, син, в усьому вбогий, кладе цю пам’ятну дош­ку». Ці чуйні та покірні слова біс­купа завжди припадали мені до серця.
Колись відбувалися в каплиці на цвинтарі урочисті відправи впродовж 10 п’ятниць після Великодня на честь Серця Ісуса. Першої п’ятниці з катедри вирушала процесія на цвинтар, остан­ньої - поверталася, однак пізніше ці відправи були чи забуті, чи, скоріш за все, перенесені до три­нітарського костьолу.
Моя парафія не була дуже чисельною й розлогою. Складалася вона з понад трьох тисяч вірних, з яких значна частина мешкала в місті або на передмісті Новий план, решта на хуторах та присілках, яких від річки звали Мукшами, з додаванням назви місцевості, до котрої вела там дорога. Була Мукша Колибаївська, Боришковецька і Китайгородська, ця остання належала до парафії вірменського костьолу. Найвіддаленішим пунктом було розлоге село Боришківці, віддалене на якихось 10 кіломет­рів від міста. Якимось дивом вціліли в Кам’янці від російсько-­православної захланності аж чотири костьоли, що стояли неподалік один від одного у Старому місті; з причини невеликої кількості католиків, аж занадто вистачаючи на їхні потреби.

МІСЦЕВІ ПРОБОЩІ

При вже згадуваному щой­но тринітарському костьолі був ксьондз Павел Вишинський, декан, вихованець ще кам’янецької семінарії та петербурзької академії, магістр теології, людина надзвичайно прив’язана до давніх традицій та місцевих звичаїв. Тому він дивився недобрим оком на різні реформи, котрі я, як «молодий», почав впроваджувати, але ніколи в гострій формі нічого про це не говорив і був надзвичайно приємним і делікатним.
Зовсім іншого типу, хоча дуже приязний з ксьондзом Вишинським, був пробощ домініканського костьолу, також вихованець кам’янецької семінарії, ксьондз Нарцис Бочковський. Можливо, він був ще більше прив’язаний до традиції, але не завжди міг панувати над нервами, отож коли йому щось часом не подобалося в іншому костьолі, готовий був образитися, не пода­ти руки, не розмовляти, аби по ча­сі, коли муха, що сиділа йому на носі, щасливо вже відлітала, ста­ти знову дуже сердечним, приязним та ввічливим. Його костьол, фундації Потоцьких, великий, на три нави, з гарною високою вежею, зберігав теж цінні турецькі пам’ятки, зокрема цікавий з тесаного каменю турецький амвон - адже й тут під час нашестя півмісяця була мечеть.
Врешті при вірменському костьолі, тепер вже латинському, відомому через чудодійний образ Найсвятішої Панни Марії, більше шанованому схизматиками, про­бощем був ксьондз Миколай Кашевський, кандидат святої теології, колишній професор кам’янецької семінарії та почесний кам’янецький канонік. Я знав його ще з Житомира, коли він був прокурором, а я вступив до семінарії. Чоловік старої дати, байдужий щодо власної особи, дуже милосердний, відзначався великою праведністю характеру, великою чесністю та почуттям дисциплінованості та слухняності до влади. Хоча він був вже у поважних літах, його можна було переконати, що те чи інше потрібно змінити, бо таким є костьольне право. Консерватизм та поступовість були поєднані в ньому в єдину гармонійну цілість. Був він надзвичайно приємним і відданим, часто приходив до мене, і я теж частенько до нього заходив. Улюбленою його розвагою були карти: зі мною грав він у піки, а в більшому товаристві з великим азартом віддавався вінту; зауваживши, що гра його сильно захоплює, полишив вінт повністю, даючи тим самим приклад сили волі і панування над собою.
Нарешті ксьондз Станіслав Шуман, катехет, що мешкав біля катедри, на кілька років молодший за мене, був дуже цікавим типажем. Академік, магістр теології, інтелігентний чоловік буйної натури, обертався у польсь­кому товаристві, але був більше відомим серед росіян. Його становище гімназійного префекта змушувало його подекуди до під­тримування товариських стосунків з професорами, але й у вищому світі урядовців та військових він був частим гостем і мав там великий успіх. Причиною такого його переходу до росіян була, здається, якась прикрість, котра колись спіткала його з польського боку. Був то чоловік дуже доб­рого серця і, коли його просили, вмів скористатися зі стосунків, які мав, аби другому зробити не одну корисну послугу.

ПРОБОЩІ В МІСТЕЧКАХ

Найближчим духовним сусідом з-поза міста був ксьондз Ми­кола Паславський, пробощ у Зінь­ківцях, які, хоч і були окремим містечком, одначе зливалися з Кам’янцем. Не тільки частим був він у мене гостем, але також неодноразово допомагав мені у парафіяльній праці і виручав, коли я мусив виїжджати на нетривалий або довший час. Дуже привітний і працьовитий, він завжди робив мені великі послуги.
Трохи далі, за кільканадцять кілометрів від Кам’янця, в Оринині, на становищі пробоща, мешкав ксьондз Шимон Бабарський. Був він видним і працьовитим, за це я й обрав його своїм сповідником, а що був він затятим литвином, то на національ­ному грунті у нас часто виникали гарячі диспути. Можливо, що в тих дискусіях більше було жартів і веселих суперечок, ніж реального бойового запалу. Я дуже шкодував, коли він полишив наші околиці і прийняв пробоство у Волочиську; через це я мусив змінити сповідника і, щоб не шукати його далеко, знайшов його в особі ксьондза Паславського.
Наступними сусідами були ксьондз Максиміліан Герватовський у Китайгороді і ксьондз Вацлав Шиманський, котрий отримав пробоство у Жванці по смерті ксьондза каноніка Яна Са­віцького, колишнього інспектора кам’янецької семінарії, і кот­рому 1902 року ми віддали остан­ню шану. Ксьондза Ши­манського я знав ще з семінарії.

(Далі буде).


Повернення до списку