Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 23 ТРАВНЯ 2019 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

07.12.2018

ДОВКОЛА ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГАГЕНМЕЙСТЕРА

Сталося так, що через 5 років по закінченні педінституту, опинившись без роботи, я про всяк випадок звернувся в історичний музей-заповідник, хоча за фахом своїм не був істориком, мав філологічну освіту. Але тодішній директор музею Григорій Хотюн все ж прийняв мене спочатку на посаду рядового екскурсовода, а через деякий час я вже був завідувачем відділу. Мабуть, мені треба щиро подякувати долі, яка привела мене до цього закладу. Це був, певно, найцінніший період мого життя, багатий емо­ціями, неодноразовими цікавими відрядженнями, зустрічами, знайомствами. Я відкрив для себе багато чого незвіданого, багато такого, що розширило кругозір, направило мислення на той шлях, з якого я вже не зійшов. Та багато чого для мене залишилося досі загадкою. Невблаганний час зачинив перед моїми очима ставні, через які я міг заглянути в минуле. Я ніколи не міг би передбачити, що колись у буденній музейній праці переді мною випливе ім’я мого батька, Костянтина Крилова.

Едуард КриловА було це так. У приміщенні Ратуші готувалася виставка робіт українського живописця і мистецтвознавця Володимира Гагенмейстера. Саме тоді я мав відрядження до Львова на курси підвищення кваліфікації. На той час у Львові було сутужно з місцями в готелях. Тож на прохання Хотюна місце для мене замовив наперед Семен Грузберг, відомий художник-графік. Він постійно тримав зв’язок із нашим музеєм і часто до нас навідувався. Та й народився він у нашому місті, а після закінчення Харківського художнього інституту з 1940 року жив і працював у Львові. Там же він і пережив нацистсь­ку окупацію під чужим іменем, дякуючи своїм колегам, українським митцям, які йому допомагали і його охороняли. Та все ж можна собі уявити, в якій тривозі прожив цей чоловік понад тисячу днів і ночей, коли будь-який незначний випадок міг кинути його в нацистську яму Голокосту.

Окрім проходження курсів, я мав доручення від директора музею відвідати дочку Гагенмейстера Ольгу Ерн, що й зробив. Ми мали обговорити деякі деталі, пов’язані з організацією виставки робіт її батька. Частина цих робіт знаходилася у нашому музеї, частину зберегла пані Ольга, ще щось було в інших музеях. Робота була непростою. За горнятком чаю я вів розмову з господинею і її чоловіком. Ми розглядали фотографії, малюнки, документи. Якийсь момент у цьому спогляданні наштовхнув мене на здогадку: мій батько не міг ніде в іншому місці вчитися, але лише в художньо-промисловій школі, керованій Гагенмейстером. Я сказав про це його дочці. Вона попрохала мене повідомити її, коли я довідаюся про якісь факти, які стосуватимуться нашої розмови. Батька мого серед живих на той час не було, а виявлені ледь помітні сліди заводили мене в глухий кут забуття. Найбільше могла мені розповісти моя мама, яка проживала на той час в селі Отрокові Новоушицького району, де тато колись працював директором школи.

Батько Едуарда - Костянтин КриловУ ті краї тато приїхав на роботу вчителем із Кам’янця, де залишилася його мама, моя бабуся. Там у селі він зустрів мою маму, і вони побралися. Звичайно, вони не раз навідувалися в місто, й одного разу відвідали школу, де навчався мій тато. Таким чином тато познайомив свого вчителя зі своєю дружиною. Мати описала ме­ні зовнішність Гагенмейстера, і він цілком збігався з портретом, який я бачив раніше у Ольги Ерн. Єдиного я не запитав у мами, чому про цього чоловіка в нашій сім’ї ніколи не обмовилися жодним словом.

Перед від’їздом зі Львова Грузберг завітав до мене в готель і запропонував прогулятися вечірнім Львовом. На вулиці нас очікувала його дружина. Був тихий, злегка морозний вечір, вулиці були притрушені ріденьким сніжком. Ми повільно йшли, вели розмову, і раптом Грузберг запитав мене, чи мій тато, бува, не Георгі­йович по батькові. Ну так, а що? «А те, що ваш батько вчив мене живопису». Пізніше при зустрічах у Кам’янці Грузберг говорив мені, що деякі мої манери нагадують мого батька, хоча зовнішність моя походить від Гоголів, роду моєї матері Тетяни. «А чи збереглися татові картини, малюнки?» - запитував мене Семен ГрузбергГрузберг. На жаль, війна все знищила. За життя Грузберга я не розпитав про деталі його знайомства з татом та вплив, який він мав на молодого художника, хоча й сам ще не був у похилому віці. В молоді роки нам життя не уявляється таким коротким, як у зрілості. Здається, що ми все надолужимо, а замість цього багато втрачаємо.

Повернемося знову до Гагенмейстера. Цей естонець і поляк за національністю присвятив своє життя Україні, за що був заарештований 12 грудня 1937 року і розстріляний 20 січня 1938 року в підвалах Жовтневого палацу, де мені вже в нинішні часи довелося перебувати, беручи участь у Помаранчевій революції.

З початком німецько-радянської війни мого батька призвали до армії. Але на передову він не потрапив, бо в неодиноких випадках інженерів, учителів математики направляли на відповідальні ділянки в тил. Тата відправили в Карагандинський вугільний басейн на шахту старшим нормувальником. Пізніше він міг довго розповідати про роботу під землею. Про те, що було на поверхні, він не розповідав. Про це я довідався з інших джерел і зокрема з другої частини дилогії Олександра Абдулліна та Петра Воробея «Відблиск». У цій книзі описується неймовірно страшна доля невинних людей, вивезених в основному із Західної України і утримуваних у жахливих умовах в радянському концтаборі, де на кожному кроці на людину чигала смерть. Спокутувати свою «вину» вони мали на роботах у шахтах, працювати для перемоги.

Мати Едуарда - Тетяна ГогольАле були там й інші табори. У польської поетеси Кристини Ангельської є вірш «В Казахстані». В ньому йдеться про біль і смуток за Вітчизною у поляків, які відбували невідомо за що покарання на ви­паленій сонцем, чужій землі. Тато не міг хоча б що-небудь про це не знати. Але 1946 року, після повернення з Казахстану, він ніколи картин уже не писав і про втрачені свої альбоми не впоминався. Щось зламалося в його душі. І, мабуть, це не могло бути дивним. Лише тепер мені хочеться поставити йому низку запитань. Тоді ж вони виникнути в мене не могли, тоді, коли моя свідомість була замурована більшовицькою пропагандою.

Минули роки. Ми вступили в період втрати своїх керівних позицій комуністичною партією. Та відголоски минулого не раз ятрили нашу душу.

Можливо, минуло років тридцять, коли моя дружина, Тетяна, потрапила в лікарню, в неврологічне відділення. Я майже щодня її відвідував. Одного разу в їхню палату принесли жінку, яка знепритомніла від інсульту просто посеред базару. Як я потім довідався, мешкала вона в районі Поштового узвозу. Прізвище в неї було Ликса, імені я не пам’ятаю. Вона була в дуже важкому стані і не розуміла, що з нею діється. Лише інколи на хвилину, дві вона могла повернутися до реального життя.
Володимир ГагенмейстерВ такий момент вона сказала, що з моїм батьком вчилася в школі Гагенмейстера. Де вона мене бачила раніше, звідки я був її відомим, я не знаю досі і ніколи не знатиму. Пояснити цей дивний випадок не можу. Невдовзі ця жінка померла. Пізніше про неї я запитав у мами. Тож мама її знала. В ті далекі роки, перед війною, батьки мої працювали в Джуржівці - тепер це Новоушицький район. У ті часи село було дещо промисловим, там жили сім’ї шахтарів, бо в надрах джуржівських гір добували фосфоритові галки, які використовували для добрив. Отож, тато запропонував Ликсі, як своїй однокурсниці, місце роботи у школі цього села.

1919 року Володимир Гагенмейстер написав чудовий портрет дружини Нестора Махна Галини Кузьменко. А 2013 року письменник Геннадій Щипківський, з яким мене пов’язує давня дружба, подарував мені свій роман «Лють». Чотирнадцятий розділ цього роману розповідає про кохання Махна до вчительки Галі Кузьменко. Таким чином, доля цієї красуні з’єднала в собі натхнення двох митців.

Як бачимо, багато загадок залишило нам життя, і вже не відгадає їх ніколи ні нинішнє, ні майбутні покоління. Залишиться лише одне, залишиться пам’ять про людину, в якої більшовицька влада відібрала життя за любов до України.

Едуард КРИЛОВ, м.Кам’янець-Подільський.


ВІД РЕДАКЦІЇ. У книзі Людмили Овчаренко «Кам’янець-Подільський осередок гон­чарної освіти в України (1905-1933)» є список вихованців Гагенмейстера. Серед них під 1925 роком бачимо другокурсника Костянтина Крилова та Олену Ликсу, звільнену за пропуски 3 лютого 1925 року. Наведено також звіт Костянтина Крилова від 9 грудня 1925 року про практику:
«З початком першого триместру я працював у точильній майстерні, бажаючи мати більше практики з точіння. За цей час було завдання виточити два циліндри доктору Вороні, які я виточив, але під час обточки один з них тріснув, а другий обсох, не тріснувши. Далі працював у майстерні керамічного малярства за завданням, розписуючи чорнильниці надглазурною фарбою по білій емалі. Розписано з них дві: одна чорнильниця, друга попільниця, а третя - чорнильниця, незакінчена. Речі не випалені. За цей період шість годин у майстерні на першому курсі інструктував учнів першого курсу в точінні, на прохання керівника. Далі почали будувати піч для випалу. На цій роботі працюю і досі».


Повернення до списку