• ПОТРІБНА ДОПОМОГА!

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 БЕРЕЗНЯ 2019 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

01.03.2019

КОШИЦЬ: «З ПІСНЕЮ ЧЕРЕЗ СВІТ»

24 березня 1919 року Українська республіканська капела під орудою Олександра Кошиця виїхала з Кам’янця-Подільського, щоб зачарувати та підкорити 17 країн Європи, Північної та Південної Америки нашою піснею. Потім керівник капели описав цю мандрівку впродовж 1919-1923 років у книжці спогадів «З піснею через світ».

«УКРАЇНЦІ ПРИЙШЛИ І ПЕРЕМОГЛИ!»

Олександр Кошиць, 1930-ті рокиПонад півтора місяця (1 травня - 18 липня 1919 року) капе­ла виступала в Чехословаччині. Виступами охоплено дев’ять міст. Це Прага, Пільзно, Брно, Простейов, Оломоуць, Хрудім, Турнов, Млада-Болеслав та Їчін. Музикознавець, диригент хору «Глагол» Ярослав Кржічка писав у травні 1919 року:

«Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли! На жаль, занадто довго ми про них не знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання «великої і неподільної Росії» є слабким аргументом проти природи, проти волі і почуттів цілого українського народу, для якого самостійність, так само як і для нас, є всім. Українці відрізняються від росіян, і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближчі нам цілою їх вдачею. Як і усе інше, самобутньою є їхня пісня, а як її треба співати, вони нам тепер показали».

Представництво українського Міністерства закордонних справ у Відні, столиці Австрії, приймало культурну місію капели на найвищому рівні. На прем’єрному концерті, що відбувся 22 липня 1919 року, був український посол, видатний історик і політик В’ячеслав Липинський. Другий концерт 24 липня 1919 року відвідав міністр закордонних справ Володимир Темницький і колишній голова Директорії Української Народної Республіки Володимир Винниченко. До речі, саме підпис Винниченка на законі про створення капели стояв першим.

26 липня 1919 року українське посольство в Австрії влашту­вало на честь капели бенкет за участі понад двохсот осіб. Культурний аташе і поет Олександр Олесь виголосив віршований екс­промт «українським солов’ям», який назвав «Капелі». Він завершувався такими рядками:

«Це знову сон! Ні, ні, кохані,

Ви знов вернули все мені.

І засвітили знов в тумані

Давно погашені огні…

І Україна із пожежі

Безсмертним феніксом летить!..

Горять і світять її вежі,

Круг неї цілий світ шумить...»

«МОСКАЛІ ГОТОВИЛИ НАМ СКАНДАЛ»

18 вересня 1919 року голова Директорії Симон Петлюра писав голові української місії при мировій конференції в Парижі Михайлові Тишкевичу:

«Подбайте про те, щоб Українська республіканська капела могла приїхати до Парижа для демонстрування багатств української музично-пісенної творчості. В Чехії ця капела творила фурор і багатьох москвофілів перетворила в українців.

Я певен, що Європа немає чогось подібного. Можливо, що пе­ребування капели в Парижі улегшить і прочистить атмосферу упередження».

Перший концерт у Парижі відбувся 6 листопада 1919 року. Олександр Кошиць писав про цей виступ капели:

«Трохи моторошно було виступати з простою нашою піснею перед французами з огляду на ту репутацію, яку мав їхній «тонкий смак», але попередній успіх у таких країнах, як Австрія і Швейцарія, надавали мені бадьорості. Концерт пройшов блискуче, хоч у першому відділі хор трохи хвилювався. Я ж був не схвильований, а в якімсь екстазі від свідомості того, що наша пісня нарешті залунала в самому серці культурного світу. Співали надзвичайно гарно: піанісимо були прекрасні, а від форте стіни невеличкої, старенької залі прямо тріщали.

Концерт пройшов, як я кажу, в порядку й в добрім настрої, але ми вже потім дізнались, що могло бути інакше. Показується, що москалі готовили нам скандал: на нашому гімні повинен був піднятися крик і свист, потім повинен був встати промовець і, звернувшись до публіки, запропонувати їй покинути зал, бо концерт дають російські сепаратисти, вороги «єдиної неділимої», значить і вороги Франції. Внутрішня таємна поліція дізналася про це, зробила інтервенцію в російському посольстві і скандал було попереджено. На концерті був шеф поліції і багато переодягнених поліціянтів.

Під час співу нашого гімну вся публіка встала».

НАЙСУВОРІШИЙ КРИТИК

Найгостріший і найсуворіший французький критик Шарпаньє почав свій допис такими словами: «Великі жерці мистецтва при­їхали в Париж послужити красі!». Да­лі він сказав: «Мене всі знають за вибагливого й лайливого, але хто не вірить моїм словам, нехай сам піде, послухає і переконається». Про сам концерт Шарпаньє пише таке:

«Пан Кошиць творить у моменті, коли він диригує. Його інтерпретації того самого твору внаслідок колосальної праці при пробах міняються, так би сказати, до безконечності. Це керманич у цілім значенні цього слова.

Його співаки, крім пасивного послуху, відзначаються вродженим музичним хистом. Голоси гарні і певні. Настільки певні, що навіть у найніжніших музичних нюансах завжди залишаються абсолютно чистими. Ніколи нема помилок, ні в найвередливіших ритмах, ні в най­сміливіших вокальних переходах. Виконання українського хору зав­жди бездоганне…

Якщо російська піснетворчість виявляє безнадійність, національне українське мистецтво залишається завжди здоровим, з іскрами веселості. Фольклор цієї країни містить у собі при щирій простоті - надзвичайно багаті контрапункти та контрасюжети. Композитори, учні Лисенка, підносячи ці додаткові прик­мети, лиш продовжували діло удосконалювання і селекції інстинктивно зробленого самим народом».

80 ТРОЯНД ВІД ПЕТЛЮРИ

Український тижневик «Воля», що видавався у Відні, 6 грудня 1919 року писав:

«Другий концерт, що відбув­ся 12 листопада, був на користь французького Червоного Хреста. В улаштуванні його брали участь пани з найвищої французької аристократії. Знову повний зал, знову квіти, привітання за кулісами під час антрактів, безперечні оплески й повторення.

Третій концерт 15 листопада почався дуже урочисто. Вже перед виступом співаки довідалися, що будуть квіти від Симона Петлюри: чудовий кошик з вісімдесятьма трояндами по числу співаків. Спочатку не вірили, але нарешті вияснилося, що власне того дня прибув до Парижа кур’єр від Петлюри, який між іншими дорученнями привіз доручення про квіти. Стільки радості було, стільки вдячності за сю милу делікатну увагу».

Розповіла про квіти від Симона Петлюри й україномовна газета «Шлях», що виходила в німецькому Зальцведелі:

«Зала була наповнена по береги. Ентузіазм публіки дійшов до найвищого щабля. Маса квітів і вінків.
З них найгарніший від славного президента Української Республіки Симона Петлюри, народного батька і улюбленика. Вінок сей привіз кур’єр з Кам’янця, що приїхав на­передодні в дипломатичних справах до Парижа. Сей сердечний знак незабуття від голови нашої держави збудив у всіх членів капели почуття глибокої вдячності та надав охоти і завзяття і надалі працювати для добра народу і незалежності Батьківщини. Може завдяки сій обставині концерт пройшов з особливим піднесенням і, до речі, бо присутніми були всі вершки паризького громадянства».

«РОЗПОВІСТИ ВСЕ СТАРОМУ»

Газета «Шлях» ще повідомила таке про концерт у Парижі:

Тереза Клемансо«Була присутньою також пані Клемансо, дочка прем’єра мініст­рів, котра у другому антракті прийшла за куліси та дякувала панові Koшицеві та всім співакам, кажу­-чи, що нічого подібного ніколи ще не чувала і не сподівалася. Диву­валася, що в Європі ніхто досі не знав українців, та який се тала­новитий народ. Обіцяла конче розповісти все старому, тобто татові, та привезти його послухати вкраїнську музику на наступний концерт. Притім додала, шо як треба буде якоїсь допомоги в справі концертів, аби звернулися до неї безпосередньо».

Секретарці капели Ганні Ватич, яка чудово знала французьку мову, Тереза Клемансо написала:

«Пані! Я розпитала щодо оперної зали. Справді, залу у підтриманих нами театрах надати Вам не зможемо, проте раджу звернутися до недержавних театрів, в цьому я надам Вам цілковиту підтримку. Тримайте мене в курсі справ, якщо Ваш проект матиме продовження. Висловлюю Вам свою найщирішу повагу».

Згадував про цей візит й Олек­сандр Кошиць:

«До мене в кімнату прийшла дякувати сама дочка Клемансо. Розсипалась у похвалах, казала, що її батько збирається послухати капелу й обіцяла свою допомогу, щоб винести концерти до урядових приміщень, як, наприклад, Гранд-Опера і Сорбона. Вона казала, що ввесь вищий паризький світ говорить тільки про нас. Поляки й москалі гризуть кулаки і роблять усе, щоб нас дискредитувати».

ПІДПИСИ ЗНАМЕНИТОСТЕЙ

У «Пам’ятній книжці», яку вела Українська республіканська капела, український історик Михайло Грушевський залишив такий напис: «Вітаю в Парижі нашу славну капелу».

Залишили свої підписи у «Па­м’ятній книжці» капели під час українського концерту 20 січня 1921 року генерал французької армії Моріс Пелле та балерина Айседора Дункан. Остання на­писала єдине слово «Браво» та поставила біля нього три знаки оклику.

Інша знакова подія українських гастролей - концерт за участі королеви Бельгії Єлиза­вети, що відбувся 20 березня 1920 року на користь товарист­-ва охорони дітей. Захоплення українським виконавським мистецтвом її величність засвідчи­-ла підписом у «Пам’ятній книжці» капели, а в розмові з диригентом Олександром Кошицем зазначила: «Мої всі симпатії на боці вашого народу».

ВІДГУК МЕКСИКАНСЬКОГО МІНІСТРА

Міністр освіти й мистецтв Мек­сики Хосе Васконселос в листі до імпресаріо капели Макса Рабі­нова написав 14 лютого 1923 року:

«Мексика перед Вами в боргу за те, що Ви привезли нам організацію, знану, як Український національний хор. Ніколи до цієї пори ми не чули чого-небудь так досконалого. Майстерність виконання української національні пісні вище за всякі похвали, але з яким подивом і захопленням сприймала Мексика той факт, що українці знають мексиканські пісні і співають по-іспанськи з особливою власною солодкістю. Стилізація та інтерпретація, яку маестро Кошиць надав мексиканським народним пісням, збільшило нашу повагу до власних шедеврів в тисячу разів. Мексиканський народ ніколи не забуде своїх знаменитих друзів і буде чекати їхнього наступного візиту».

ТРІУМФ ГЕНІЯ

КОШИЦЬ: «З ПІСНЕЮ ЧЕРЕЗ СВІТ»На закінчення процитуємо статтю «Велетень духу, пісень дивних чарівник» головноуправляючого мистецтв та національної культури УНР Павла Зайцева, опубліковану у книзі Михайла Головащенка «Феномен Олександра Кошиця» (Київ, 2007) та передруковану Тіною Пересунько в книжці «Світовий тріумф «Щед­рика» - 100 років культурної дип­ломатії України» (Київ, 2018):

«Хор їде експресом до Мехіко-Сіті. Концерт на акустичному стадіоні, де може вміститись понад 40 тисяч слухачів. У вагоні два ін­діанина наспівують собі «під ніс» якусь пристрасну мелодію: в ній щось запекле, щось невідклично рішуче… Кошиць прислухається, вийняв нотес і починає мелодію записувати. Просить повторити ще раз. Нотує, усміхається радісно і знов нотує. Кличе Тучапського. Співану в унісон мелодію розкладає на голоси. До Мехіко - півтори години їзди. Тільки! Кошиць її гармонізує. Каже Тучапському вторувати. Кличуть співаків, що тут у вагоні, що ближче. Композитор творить пуб­лічно, на очах у всіх, з участю своєї капели. Хтось записує слова. Ви­добувають з валізок нотний папір. Роблять це, хитаючись від руху, - потяг їде із швидкістю 90 кілометрів на годину. Тут же проба. Кошиць стоїть на лавці, співаки вздовж проходу коридора. Співають. Індіани - потрясені. Це - «Перхура», їхній гімн. Це гімн, в якому дві змішані крові - завойовників-конкістадорів і тубільців-індіан - клянуться віддати все за свій край. Потяг уже під Мехіко. Ще кілька хвилин. Переписують ноти, під ними вписують слова і одночасно вчаться їх вимовляти. Помагають пасажири-іспанці.

І ось - стадіон, колосальний стадіон. Пірамідою згруповується хор на спеціально збудованій ефектовній естраді, а перед нею на окремому подіумі, в деякому віддаленні, чародій Кошиць. Страшне напруження. Чи вийде? Чи вдасться? Це ж абсолютний експромт!

І раптом внуки Кортеца і Монтезуми стовпіють. Це ж їхній гімн, неофіційний гімн - гімн, зроджений кров’ю, і в крові. Гімн, у якому сплелось заперечення: голос крові переможця і переможеного. Кожний метис, кожен креол тут співає, але чи так? Ні! Геніальна інтуїція великого українського диригента-композитора видобула з цієї пісні всі нюанси переживань людини цього дивного краю - синтезу її несинтезованої душі, яка ніколи не знайде спокою, бо в ній борються дві ворожі стихії, дві крові!

З кожною строфою пісня ставала пристраснішою, гарячішою, грізнішою. І ось мексиканська буря захоплення - буря сп’янілих душ розшаліла на стадіоні! Люди скакали з кам’яних ступенів амфітеатру через плечі й голови передніх сусідів, проривали кордони шнурів і поліції і бігли тисячами ареною до естради-трибуни. Тисячі квітів, рукавички, шалі, гроші летіли в чорно-білу піраміду дивних чужинців, що так збентежили серця цих брон­зових людей… А він, чужий верховний жрець-побідник, стояв, насичений подивом-поклонінням, як статуя елладського музагета. Довелось співати «Перхуру» тричі, п’ять, шість разів, а юрба шаліла в перманентному трансі захоплення.

Після концерту Кошиця понесли на руках. А завтра - завтра 46 тисяч мексиканців прийдуть на стадіон знову, щоб засипати дощем квітів і нести на раменах Генія борисфенських прерій, музагета Степової Еллади.

Це був рекорд світового успіху! Успіху людини, що гармонійними тонами живих голосів вміла висловити те, чого словом не висловиш: таємниці людського буття і Небом даних народам призначень».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку