Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 24 ТРАВНЯ 2019 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

22.03.2019

КАМ’ЯНЕЦЬ ОЧИМА ОФІЦЕРА-ІСТОРИКА

Як правило, про Кам’янець-Подільський, який 26 березня 1944 року звільнено від німецько-нацистської окупації, пишуть ті, які або брали участь у штурмі міста над Смотричем, або ж у його наступній обороні. Ми пропонуємо увазі читачів поглянути на звільнений Кам’янець у квітні 1944 року очима офіцера-історика. Мова йде про Бориса Тар­таковського (1911-2002) та його посмертно видані спогади «З щоденників воєнних років».

ЖИТТЄПИС ТАРТАКОВСЬКОГО

Борис ТартаковськийБорис Григорович народився 10 листопада (28 жовтня за старим стилем) 1911 року в селі Мещерському Подольського повіту (із центром у місті Подольськ) Московської губернії (сьогодні це селище Мещерське Чеховського району Московської області). Помер Борис Григорович несподівано 20 серпня 2002 року в Москві, проживши повних дев’яносто років. Як зазначає доктор історичних наук Яків Драбкін, Борис Григорович «до останніх днів життя зберіг разючу ясність розуму, приголомшливу ерудицію і надійність пам’яті, широту й точність суджень, людинолюбство і невідбутну доброту».

Його батько Григорій Якович Тартаковський (1881-1963) був лікарем-ординатором психіат­ричної лікарні в селі Мещерсь­кому, а мама Софія Назарівна Тартаковська, дівоче прізвище Розен, у другому шлюбі - Івенсен (1881-1961) - лаборанткою цієї лікарні. Вітчимом став Олександр Івенсен (дядя Саша). Борис Григорович писав: «Важко переживав я раптову смерть мого віт­чима Олександра Карловича Івенсена. Другий шлюб мами тривав 10 років і був безумовно на рідкість щасливим і гармонійним. Всі ці роки я постійно відчував його воістину батьківську турботу і любов, відчував до нього найніжніші почуття. Він був всього на два роки старший від мами, але давно вже страждав від хвороби серця і помер від інсульту буквально відразу».

Борис - єдина дитина в сім’ї. Був зведений брат, син його віт­чима від першого шлюбу - Владислав Олександрович Івенсен (1908-1995). Також був ще один брат від другого шлюбу бать­ка. Його новою обраницею ста­-ла Ізабелла Абелівна Робінзон (1898-1989), вірусолог, доцент, завідувачка лабораторії пато­гістології Інституту поліомієліту і вірусних енцефалітів Академії медичних наук СРСР. Її рідна сестра - актриса Вівіана Абелівна Робінзон (1910-1995) була дружиною літературознавця, док­тора філологічних наук Іраклія Луарсабовича Андроннікова (1908-1990).

У нової сім’ї Тартаковських був син Андрій Григорович Тартаковський, який народився
27 квітня 1931 року, а помер 25 вересня 1999 року. Він теж став доктором історичних наук. Борис Григорович писав про брата, якого прилучив до історії: «Мені шалено гірко, що зошити ці ніколи не потраплять в руки Андрія, який, як людина, так би мовити, «проміжного» покоління, до того ж, видатний професіонал, міг би за­цікавитися цими безладними записами. Я все збирався дати їх йому, і все відкладав, знаючи його неймовірну зайнятість, і сподівався зробити це «в найближчому майбутньому». Хіба мені могло прийти в голову, що цього неможливо зробити, що я буду стояти біля його труни, його, якого я пам’ятав буквально з першого дня появи на світ...».

За національністю Борис - єврей.

Дружиною Бориса Григоровича була кандидат історичних наук Любов Вікторівна Михай­лова, яка народилася в Москві 25 листопада 1916 року (була на п’ять років молодшою за чоловіка), а померла 18 лютого 1996 ро­ку, проживши 79 років. Борис Григорович занотував у щоденнику: «Сьогодні рівно два місяці після того жахливого, незабутнього дня, коли не стало моєї чудової Люсеньки, з якою ми прожили стільки років, власне, майже все життя. Вона пішла з життя тихо, без страждань, певно, не відчувши навіть цього. Я весь час бачу її спокійне обличчя, трохи повернуте в бік, і тільки трохи розплющене ліве око не залишало сумнівів у тому, що життєві сили вичерпані до кінця. Змиритися з цим неможливо, і хоча всі навколо говорять, що потрібно сподіватися тільки на час - розумом я і сам прекрасно це розумію - все одно, я завжди відчуватиму її незри­-му присутність, чутиму її голос, бачитиму її чудові очі, повні такої любові і ніжності, а в останні місяці й смутку, може бути неусвідомленого». В сім’ї було два сини: Олександр, який народився 3 серпня 1946 року в Берліні, та Сергій, що з’явився на світ 1 січня 1950 ро­ку в Москві.

1935 року Борис Григорович став студентом історичного факультету Московського університету, а наступного року на цей же факультет вступила його май­бутня дружина Любов Михай­лова. Відповідно Борис закін­-чив університет 1940 року, а Любов - 1941 року. У вересні 1940 ро­ку Борис вступив до аспірантури. Навчання перерва­ла війна. За участь у ній Бориса Григоровича нагороджено трьома орденами - Червоної Зірки, Вітчизняної війни другого та першого ступенів.

У грудні 1945 року майора Тартаковського, як історика та досвідченого політпрацівника, який відмінно володіє німець­-кою мовою, відряджено для подальшої роботи в Німеччину, а саме в Бюро інформації Радянської військової адміністрації в Німеччині. В липні 1949 року все це раптово обірвалося: Радянську військову адміністрацію стрімко згорнули, а її співробітників повернули в СРСР.

Борис Тартаковський повернувся в аспірантуру. Кандидатську дисертацію «Криза «старих» буржуазних партій Німеччини напередодні приходу фашизму до влади» він захистив у Московському університеті в червні 1952 року. Восени 1952 року новоспеченому кандидатові історичних наук не без зусиль вдалося стати викладачем кафедри марксизму-ленінізму в Московському гірничому інституті. Закріпився він не відразу, але в кінцевому рахунку пропрацював там п’ять років.

Навесні 1957 року старі університетські товариші Тартаковського Валерія Куніна і Лев Гольман запропонували йому роботу в секторі творів Маркса і Енгельса Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Тут тільки що звільнилося місце старшого нау­кового співробітника, і настійно необхідна була людина, що доб­ре володіє німецькою мовою і професійно знає Німеччину. Тож 26 серпня 1957 року Бориса Тартаковського призначили старшим науковим співробітником цього інституту. 1966 року Борис Тартаковський видав монографію «Фрідріх Енгельс - радник і вчитель міжнародного пролетаріату» накладом у 12 тисяч примірників, а у червні 1968 року захистив докторську дисертацію «Фрідріх Енгельс і II Інтернаціонал».

Наприкінці 1986 року Тартаковський став персональним пенсіонером союзного значення, а через рік перейшов на посаду консультанта.

КАМ’ЯНЕЦЬКІ НОТАТКИ

Оголошення з адрес-календаря Подільської губернії на 1909 рік2005 року посмертно вийшли дві мемуарні книжки Бориса Тартаковського: «Все це було...» з підзаголовком «Спогади про покоління, що зникає» та «З щоденників воєнних років», яку пов­ністю присвячено участі Бориса Григоровича у німецько-радянській війні. Публікаторами обох книжок стали сини Бориса Тартаковського - Олександр та Сергій. У книжці «З щоденників воєн­них років» є спогади Бориса Тартаковського про перебування його в Кам’янці-Подільському на початку квітня 1944 року. Наведемо фрагменти з книжки Бориса Григоровича:

«Через розташоване між горами село Велика Кужелівка, яка значно менша Малої, виходимо до районного центру Миньківці. Це перший районний центр Кам’янець-Подільської області, в який я потрапив. Велику Кужелівку наполовину спалено німцями. Той же настирливий запах горілого. Голі трупи німців валяються біля села.

Миньківці - велике містечко на шосейній дорозі до Кам’янця-Подільського. Воно звільнено вже дня два і зовсім майже не зруйновано. Тут мені розповіли дві страшні іс­торії - одну про перебування на роботі в Німеччині та іншу про розстріл євреїв. Першу оповідь докладно записав, про іншу склав акт.

З Миньківців 31 березня повернувся до своїх. Вони виявилися зовсім недалеко, на шосе у великому районному центрі Нова Ушиця. Тут ми пережили, без особливих труднощів, правда, сніговий буран - явище майже неймовірне на початку квітня - і кілька днів напруги в зв’язку з ультиматумом Жукова збройному німецькому угрупованню в районі Скали.

Прямо звідси їдемо до Кам’янця-Подільського. Чим ближче до міста, тим більше на шосе слідів німецького відступу. За Миньківцями ночуємо в невеликому селі. Вранці проїжджаємо Дунаївці - великий районний центр, місце зовсім недавньої впертої боротьби. Намагаюся порахувати число кинутих німцями автомашин. Сто, півто­раста. Далі лічити набридло. Скоро Кам’янець. Обриси міста, оповиті синім серпанком, уже видно. Уздовж шосе, а подекуди і по боках від нього сотні покинутих німцями машин, згорілих, напівзгорілих, а подекуди і зовсім цілих. Місто вже перед нами, по розбитому шосе, насилу лавіруючи між величезними автобусами і вантажівками, ми вийшли на головну вулицю міста. Все кругом буквально забито машинами. Найрізноманітніших марок, кольорів і розмірів, цілі і спалені тісняться по краях вулиць, у провулках. Цілі провулки усипані паперами з штабних та канцелярських машин, папками, книгами, залишками харчів. Машини-майстерні, машини-канцелярії, машини-кухні, машини-стайні. І все це кинуто похапцем, не встигнувши знищити. Уже десять днів, як взяте місто, а все ще мешканці й бійці риються в машинах і знаходять усе нові й нові трофеї.

Кам’янець-Подільськ, точніше велика частина його, так зване Нове місто - ціле. Кілька зруйнованих будинків та вибите подекуди скло - ось і все. Цілі і театр, і інші великі громадські будівлі. Зате міст через річку підірваний, кажуть ще 1941 ро­ку. Щоб потрапити з Нового міста в Старе, треба їхати в об’їзд, дуже довгою та незручною дорогою, знову серед сотень розбитих машин і вузьким низьким мостом підніматися до руїн стародавньої фортеці. Над воротами брами латинський напис свідчить, що Станіслав Август, «Rex Polonae», був тут 1787 року, далі, за воротами, починаються вузькі вулички Старого міста. Тепер це місто смерті. Колись ці райони були населені здебільшого євреями. Німці спочатку перетворили Старе місто в справжнє гетто, а потім знищили і всіх його мешканців і саме місто. Гучно лунають кроки порослими травою майданами, безмовно дивляться розбиті вікна будинків, обривки шпалер ще видно на залишках зруйнованих стін. Рідко-рідко пройде людина, пробіжить заблукалий собака. Тиша. На одному з будинків штукатурка, яка відвалилася, оголила стару вивіску, часів, видно, ще до світової війни (першої): «Г. Гітлер. Торгівля капелюхами». Дивно бачити це страшне прізвище в такому мирному поєднанні. Бідний єврейський комерсант Гірш Гітлер не знав, що десь у віденських нічліжках тулиться його однофамілець, який залляє потім кров’ю всю Європу.

У Кам’янці-Подільську провели ми кілька днів. На розбитих машинах набрав я цілу купу книжок, зокрема писання всіх ватажків цієї зграї - від Геббельса до Дарре.
Але часу розбиратися з цим було мало.

Знову перервуся, щоб доповнити деякими уцілілими в пам’яті деталями. Пам’ятаю, що в місті залишилися великі склади з продовольством. Було чимало й спиртного. Солдати кидалися, передусім, на ці трофеї. Але що понесеш у речовому мішку, в «сидорі», як їх тоді називали? А поласувати всякою, на солдатський погляд, смакотою було неважко. А вже випити «заморського» вина тим більше. Пам’ятаю забавну сцену. Якийсь грунтовно підпилий їздовий наполегливо суне в морду свого коня відро, повне... повидла. Той відмахується, не виказуючи бажання закусити солоденьким, а її господар вмовляє його спробувати найласкавішими словами. Добре запам’яталася неймовірна кількість німецької техніки - її в такому обсязі раніше бачити не доводилося.
І приємне здивування - нам не трап­лялося настільки добре відносно збережене велике місто. Але головне незабутнє враження - неживе, що руйнується більше від часу, Старе місто, кожен куточок якого нагадував про колишніх його мешканців, викрадених з рідних осель на вірну болісну смерть. І, напевно, далеко не всі розуміли, що їх чекає, коли їх підганяли есесівці. Вони кинули все, що мали, тяглися по таким знайомим і близьким вулицях невідомо куди... У покинутих давно будинках ще стояли меблі, розкриті шафи, комоди з висунутими ящиками, валялися якісь ганчірки, шматки, битий посуд. У збереженому будинку місцевої друкарні наші хлопці розшукали добротний, абсолютно цілий друкарський верстат, як раз такого типу, що був у нас, і примудрилися витягти його в нашу похідну друкарню. Наскільки пам’ятаю, він служив нам до кінця війни. А тепер хочу процитувати лист Люсі, написаний мною в Кам’янці-Подільську 7 квітня 1944 року:

«Дорога моя Люсенько!

Багато днів не можу зібратися написати тобі, ти розумієш, ймовірно, що є причиною цього. Мені довелося брати участь у дуже швидкому нашому просуванні, правда, на цей раз зовсім в інших місцях. Зараз я пишу тобі цього листа з одного з недавно звільнених обласних українських міст з подвійною назвою. Недалеко, видно, той час, коли доведеться побувати на чужій території. Так, за цей рік ми виконали гігантський шлях, як добре видно це на моєму прикладі. Тут зовсім своє­рідні місця, по всій природі відчу­вається вже близькість Карпат, уже трапляються все частіше чудесні пейзажі передгір’їв. Тут навколо порівняно мало руйнувань - надто вже швидко і несподівано для себе німцям довелося тут відступати. Ви­няток становлять лише ті місця, які з’явилися зараз ареною боїв. Зате всі дороги буквально всіяні кинутими та спаленими німецькими машинами, а в місті кількість їх важко піддається обліку. По моїй лінії роботи теж дуже багато - і живого, і документального матеріалу хоч відбавляй, впоратися з усім цим позитивно неможливо. Так що можеш уявити собі, як протікає моє життя, на нудьгу і одноманітність скаржитися зараз ніяк не доводиться... Ще одне погано - останні події у нас не дають часто можливості для нормальної роботи пошти. Листи приходять відразу пачками, одну з таких пачок я отримав тиждень тому і відтоді нічого поки не маю. Це неприємно, хоча, звичайно, не так вже й страшно. Гірше те, що я іноді затримую свою кореспонденцію і цим завдаю вам зайві хвилювання. Але нічого не поробиш. Буду, зрозуміло, намагатися таких випадків уникати».

Повертаюся до записів. Уранці 8 квітня ми виїхали з міста. Через Турецький міст, повз старовинні фортечні стіни, до переправи через Збруч - до кордону до 1939 року, до старого австро-угорського кордону. О пів на п’яту ми досягли, нарешті, маленької річечки, на протилежному березі якої біліли вже будиночки колишньої польської прикордонної застави. Через Скалу, ту саму безвісну Скалу, яка стала раптово в центрі уваги газет, ми в’їжджаємо на огидне, вкрай по­калічене шосе. Позаду залишаються червоні черепичні дахи і загострена вежа костелу. Повз не по-нашому одягнених селян, що працюють на шосе, ми їдемо далі на Захід».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку