Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 25 ТРАВНЯ 2019 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

03.05.2019

СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Пропонуємо Вашій увазі «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

ДИТИНСТВО

Батько Костя Туркала - отець ТимофійМоє повне ймення - Кость (Костянтин) Тимофійович Туркало. Народився я в селі Немиринцях Проскурівського повіту, колишньої, за царських часів, Подільської губернії (нині - село Горо­доцького району Хмельницької області - О.Б.), у родині православно­го священика того села Тимофія Якимовича Туркала 8 (21) серп­ня 1892 року (типова помилка: різниця між старим і новим стилями становила 13 днів для XX століття, а для XIX - тільки 12, тобто насправді Кость народився 20 серпня 1892 ро­ку за новим стилем - О.Б.).

Батько мій був родом із Галичини. Він був син селянина Якима Туркала із села Закомар’я (пишу так, як це село називали там, на місці) Золочівського повіту (нині - село Буського району Львівської області - О.Б.). Священик того села звернув увагу на батька, коли той був хлопцем і ходив до сільської школи, та порадив Яки­-мові дати його до школи до Львова. Яким послухався і повіз синка до Львова, віддав його до нормальної школи та приміс­-
тив у сторожа при церкві святого Юра за два гульдени (така грошова одиниця, як карбованець чи долар) на місяць і натурою, харчі. Через рік Яким сказав синкові, що більше не повезе його до Львова, бо не спроможний платити за стацію (так називали тоді квартиру). Син заплакав і попросив принаймні завезти його до Львова, а там він якось дасть собі раду сам. Яким завіз, дав два гульдени й харчів на місяць і поїхав додому. А при народному домі у Львові була бурса, що утримувала десять бід­-них учнів нормальної школи, які вже були в третьому й останньому четвертому класі нормальної школи, а згодом у гімназії. Ця бурса була під владою місцевого архієрея. Перед кінцем першого місяця хлопець Тимофій наважився піти до архієрея - проситися до бурси. «Скільки маєш?» (тобто - «Якого класу?») - запитав архієрей. «Другий», - від­повів хлопець. «То мало!» - сказав архієрей. А хлопець на відповідь: «Щоб дійти великого, треба перейти мале». Ці слова так сподобалися архієреєві, що він і прийняв його до бурси, зробивши виняток. У тій бурсі батько перебув іще три роки нормальної школи, а потім п’ять років гім­назії - два роки німецької й три української, тієї самої, де вчився Іван Франко, що йшов двома роками вище (Іван Франко в 1867-1875 роках навчався у Дрогобицькій гімназії, що не узгоджується з навчанням Тимофія Туркала у Львові - О.Б.).

Коли батько дійшов до шостого класу, то вже надійшла йому й пора ставати до війська. А в Австрії було тоді так, що коли надходила хлопцеві пора ставати до війська, то де б він не був, мусів іти «призиватися». Ніяких пільг не було. Ото молодий Тимофій і зміркував, що як піде до війська на яких 5 чи 6 років, як тоді було, то пропаде вся його наука. А тоді в Галичині дуже було поширене москвофільство, і Росія радо приймала галичан на науку, щоб згодом ними можна було московщити Галичину. Ото тоді Тимофій, добувши рекомендаційного листа від якогось знаного москвофіла і підібравши собі напарника, подався назелено через кордон до Росії, до Холма (нині - польське місто Хелм - О.Б.). Там знову прийняли його до бурси, чи, як тоді в Росії казали, «на казну», і він у Холмі докінчив гімназію, а після неї Холмську трирічну духовну академію, яка тоді була в Холмі (насправді, семінарію, яка давала середню духовну освіту, академія ж давала вищу духовну освіту, такі заклади були тільки в чотирьох містах Російської імперії: Києві, Москві, Санкт-Петербурзі та Казані - О.Б.).

У Кам’янці-Подільському архієреєм був тоді Маркел, також родом галичанин (галицький москвофіл Маркел Онуфрійович Попель був єпископом Подільсь­ким і Брацлавським у 1878-1882 роках - О.Б.). Батько поїхав до нього, висвятився на священика, і став ним спочатку в селі Тростянці («Подільські єпархіальні відомості» від 19 серпня 1880 року повідомляють, що рукопокладений у свя­щеники на місце настоятеля в село Тростянець Проскурівського повіту (нині - Городоцького району Хмельницької області) Тимофій Туркало, який закінчив курс Холмської духовної семінарії - О.Б.), потім у містечку Кузьмині (нині - село Кузьмин Красилівського району - О.Б.), нарешті, 1890 року, в селі Немиринці, де перебував аж до 1920 року («Подільські єпархіальні відомості» 14 вересня 1891 року писали про Немиринці: «У цьому селі церква дерев’яна, нова, досить красивої ар­хітектури, присвячена святим Кос­мі та Даміану (1 лис­топада). Поблизу неї є стара, також дерев’яна, покрита гонтою церква, з матеріалу якої, з дозволу прео­священного, місцевий священик Тимофій Туркало думає влашту­вати дві цвинтарні каплиці (усипальниці) на кладовищах села Немиринців і приписної до цього села Дахнівки. Причтові споруди старі, тож священик проживає в будинку (досить просторому) церковнопарафіяльної школи». - О.Б.).

Мати Костя Туркала матушка ЙоганнаТак само й моя мама була родом із Галичини, міста Рогатин, чи власне рогатинського лісу, бо її батько на прізвище Йоганн Те­решкевич був лісник. Уже бувши підлітком, вона виховува­лася у свого рідного по матері дядька, чи як вони називали - вуйка, священика на Холмщині. Освіту вона мала невелику, але була добре грамотна. Говорила й писала і російською і, навіть ліпше, українською мовами. Вона ви­йшла була заміж дуже молоденькою, на шістнадцятому році життя, і мала 11 душ дітей. Я був у неї восьмим, наймолодшим хлопцем, її мізинчиком. І я в неї вдався і зовнішньо, та вдачею. У дитинстві й юнацтві вона жила в лісі, тим-то добре розумілася на грибах і зналася на лікувальних рослинах. Бувши вже в селі Немиринцях, вона була дуже популярна серед селян не тільки свого села, а й з околишніх сіл приїжджали до неї слабі селяни по допомогу, бо вона досить щас­ливо лікувала травами. На старості мама жила в дочок, а то кілька років із моїм батьком у мене. Коли насунулася на мене біда, батьки переїхали до Кам’янця-Подільського, до найстаршої моєї сестри Ксені, що мала по чоловікові власну хатину на околиці того міста. Померла моя мама 1935 року на 78-му році життя. Я також і мами не бачив останніх десять років і не був на похоронах із тієї самої причини, що й на похоронах батька.

Село Немиринці лежить у північно-західному кутку Подільської губернії й також у північно-західному кутку Проскурівського повіту (тепер Хмельницької області, бо Проскурів тепер - Хмельницький). Воно простяг­лося довгою смугою у видолинку зі сходу на захід і має кілька коротких відног у напрямку півночі. Як і багато інших сіл в Украї­ні, село Немиринці має свої час­тини з окремими, неофіційни­-ми, назвами, як ось: Заміщина - віднога на північ від середини села; Трасківщина - на сході;
Куток - у середній частині села, як невеличкий виступ на південь, й інші назви, яких я вже не пам’ятаю (в книзі «Парафії та церк­ви Подільської єпархії», виданій 1901 року, вказано такі назви час­тин села: Трасковщина, Верховина, Замойщина, Лісок та Сапіжана - О.Б.). А на заході безпосереднім продовженням села простягнувся присілок села Немиринців - Дахнівка, що не мала церкви, а тільки каплицю.

Колись через село Немиринці проходив так званий «Старий тракт» - дорога Кам’янець-Подільський - Почаїв на Волині.

Село Немиринці - велике село; мало воно тоді близько 3000 людності. Із них близько однієї третини були католики, невеличка частина євангеликів, чи як їх називали тоді «штундою» - «штун­дистів», а решта православні. Жидів у Немиринцях було родин із 4-5 із загальним числом приблизно 20 душ («Парафії…» подають такий розподіл: православних 800 чоловіків і 775 жінок, римо-католиків близько 500 осіб обох статей, 40 осіб євреїв - О.Б.).

У селі Немиринцях, як і по інших селах північного Поділля, були пани-землевласники, а їхні садиби селяни називали «дворами». У «дворі», тобто в садибі пана, чи просто в пана, - так казали селяни. У Немиринцях була велика землевласниця - Залевська. Навколо села, на досить далеку відстань, то все була її земля. Сама вона не жила в селі, а ввесь час за кордоном, і тільки зрідка навідувалася до своїх маєтків (1898 року Віктор Гульдман вказує, що дворянка Подільської губернії, римо-католичка Мартина Еразмівна Залеська (прізвище без літери «в») мешкала в селі Остапківцях Проскурівського повіту, де теж мала маєток і сама вела господарство, а маєток у Немиринцях (1532 десятини) здавала в оренду - О.Б.). У неї були так звані «посесори», що орендували її землі. Біля Немиринців були посесори Волянський і його зять Савицький. Вони вважали себе за поляків, а батько все доводив їм, що вони такі самі українці, як і всі інші люди тут, тільки католики, і через це ополячилися і між собою говорять по-польськи.

Із Волянським одного разу стався такий конфуз. Він вважав, що говорить польською мовою досконало, але якось довелось поїхати йому до Варшави. Варшава тоді була під Росією, і там здебільшого також уже говорили люди російською мовою. Зайшов Волянський до якоїсь великої крамниці й вирішив похизуватися польською мовою та й заговорив по-польськи. А продавець-прикажчик зразу йому: «О, то пан з Подолля!». Це його дуже розчарувало, і він сам оповідав про це в нашій хаті. Тоді Волянський признав, що він таки, мабуть, українець.

Жиди так само розмовляли українською мовою, і тільки між собою - жидівською - жаргоном, бо своєї старої мови не знали.

Помер батько, як уже сказано, 1940 року. Тоді я вже був на нелегальному становищі в Києві, тим-то не міг нікуди рушитися, а тим більше в прикордонну смугу, до Кам’янця-Подільського, щоб поховати батька. На похороні не був, не бачивши батька перед його смертю 15 років.

Селяни села Немиринців - тилові українці; мова в них була чис­та українська народна і становила західний діалект, тобто вона мало чим різнилася від мови селян зазбручанських у Галичині. Коли під час якогось великого будівництва, здебільшого доріг, наїздили для заробітку з Росії, тобто з властивої Московії, так звані грабарі - однокінні підводи перевозити чи підвозити землю - то вони не могли розмовитися з місцевими українськими селянами. Проте селяни були зовсім національно несвідомі. Вони називали себе «руські», не здаючи собі зовсім справи про правдиву свою національність. Вони тільки знали, що то Росія, і є російський цар, що там десь далі на північ живуть «кацапи», а вони самі - «хахли», у школі вчать російською мовою, і то панська мова, а вони говорять «мужицькою» мовою. Тільки школа й військова служба давала їм змогу пізнати ту «панську» мову. Адміністрація - цивільна й духовна, коли треба було як слід порозумітися, повинна була розмов­ляти із селянами українською мовою.

Був такий випадок, що до сусіднього села Соломної (нині - Волочиського району - О.Б.), коли помер священик, був призначений священик-росіянин із якоїсь північної губернії. Він не міг довго витримати, і через рік попросився до якоїсь парафії в Росії. Але були й такі випадки, що росіяни-священики асимілювалися і зовсім забували російську мову. У сусідньому селі по другий бік Немиринців - Остапків­-цях (нині - Городоцького району - О.Б.) був довгі роки священик-росіянин (мабуть, Андрій Бєлецький - настоятель Миколаївської церкви в Остапківцях, як свідчить довідник 1885 року, і переміщений звідти 4 жовтня 1905 року в Підлісний Мукарів Ушицького повіту, тобто, служив в Остапківцях понад 20 років; 13 липня 1910 року Бєлецький став священиком села Могильна Гайсинського повіту, де й помер 25 грудня 1916 ро­ку - О.Б.). Уже коли він був дуже старий, якось завітав до того села архієрей. Священик не міг із ним інакше розмовляти, як народною сільською мовою. Архієрей запитав його: «Откуда вы, отец?». «Смалєнской, ваше преосвященство!» - відповів священик. Архієрей аж розсміявся. Тільки тут збереглася в того священика російська вимова з належним прононсом.

Моє дитинство, юнацтво й частина зрілого віку пов’язані з Немиринцями, аж поки 1920 року під навалою більшовиків батько мусів був покинути село й переїхав до міста, спочатку до мене в Києві, а потім до моєї найстаршої сестри Ксені до Кам’янця, де й помер 1940 року.

У моїх батьків було дев’ятеро дітей: троє хлопців і шестеро дівчат, якщо не рахувати ще одного хлопця й однієї дівчини, що померли ще перед моїм наро­дженням. А із тих дев’ятьох я був шостою дитиною, і з хлопців - наймолодший; після мене було ще троє дівчат.

Дошкільний мій вік пов’я­за­ний тільки із селом Немиринцями. Коли мені було років із шість-сім, я вперше побачив поїзд, залізницю на станцію Війтівці, куди відвозили сестру Ксеню, що від’їжджала на початку навчального року до жіночої духовної школи в містечку Туль­чині (Ксенія Туркало вчилася в Тульчинському єпархіальному жі­ночому училищі в 1892-1898 роках - О.Б.), а мене тоді взяли прово­джати її. Війтівці - це перша станція від Волочиська в напрямку до Проскурова; до цієї станції, що вже була на території Волинської губернії, 17 верст, - дорога йшла через село Бру­нівку й якийсь присілок Кри­вачинці, що перший від села Немиринців був уже на території Волині.

У дитинстві я дуже слабував, і в батьків була невелика надія, що я житиму. Коли я підріс, батько оповідав мені, що коли я був іще, можна сказати, немовлям, до мене вчепилася була якась хвороба, що її й лікарі не могли тоді як слід визначити. Бувало, під ранок і простирадло підо мною і подушка були в крівлі. Я втрачав багато крові, що ви­тікала з мене всіма отворами, які тільки має людина в своєму організмі.

І ось одного разу, восени, батькові треба було їхати на благочинницький з’їзд округового духівництва до містечка Сатанова, за 18 верст. А осінь була дуже дощова й на всіх дорогах, як говорили подоляни, страшенна «роскаль», тобто така грязюка, що більше, як три-чотири верс­-ти за годину не можна було проїхати кіньми. Батько й мама почали радитися, чи не купити б заодно в Сатанові маленьку труну для мене, щоб потім не до­велося спеціально посилати, чи їхати по неї в таке бездоріжжя. На цій раді через вагання нічого певного й не вирішили, і батько поїхав. З’їзд відбувся, треба було вер­татися додому. Батько знову думав - купувати чи не купувати труну. Так він довго вагався, і врешті таки не купив її. Але, їхавши додому, все думав, що я вже, мабуть, помер. Тим часом я видужав, став підростати, але все ж таки був дуже мізерного здоров’я аж до юнацьких років.

(Далі буде).


Повернення до списку