Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 25 ТРАВНЯ 2019 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

09.05.2019

СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3 травня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані у Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

ДИТИНСТВО

Усі дев’ять дітей Тимофія та Йоганни Туркалів (зліва направо): Євгенія (внизу), Кость, Василь, Галина, Ксенія, Надія,  Ольга, Володимир. Внизу сидить Віра.Священикова садиба в селі Немиринцях була велика із великим вишневим садом, у якому тільки небагато було яблунь і грушок та невеличкий сливняк зі сливами, що їх непристойно називали «дриставками». А сливок, так званих «угорок», було тільки кілька дерев. Окрасою саду, на самому його початку, першими деревами від хати, були величезний ясень, стовбура якого не могла обхопити руками одна доросла людина, і поруч така сама завбільшки дика грушка. Їх зреволюціонізовані селяни зрізали, мабуть, на дрова, уже після 1920 року.

На півдні садиба прилягала до досить широкого ставу, що колись, як оповідали старі люди, був глибокий і в ньому водилася риба, а за моїх часів він був зовсім мілкий, замулений, і бували такі роки, що влітку він зовсім висихав, і то так, що через нього їздили, обминаючи греблю, що півколом його обгортала. До того ставу допливав струмочок, що брав свій початок на священи­ковому хуторі. Там він витікав із кількох джерел, і то був початок річки Смотрич, що, звиваючись, протікала через згаданий став у нашому селі, й далі, спочатку на захід, а на Дахнівці (нині - село Дахнівка, як і Немиринці, належить Городоцькому району - О.Б.), зно­-ву, перейшовши вже через глибокий став, повертала на південь, щодалі потрохи поширюючись, переходила через міс­течка Кузьмин, Городок, містеч­-ко Смот­рич, батьківщину автора першої української граматики Ме­летія Смотрицького, далі через Кам’янець-Подільський, і вли­валася до річки Дністра в містечку Жванець (насправді в селі Устя - О.Б.), за 15 верст (1 верста мала 1 кілометр 66 метрів 78,1 сантимет­ра - О.Б.) від Кам’янця на пів­-день. А рівнобіжно до річки Смот­рича, на відстані, приблизно, 15-20 верст, річка Збруч, що відділя­ла російську Україну від австро-­угорської Західної України - Галичини, переходить через міс­течка Сатанів, Гусятин, Скалу, і вливалася також до річки Дніст­ра в селі Ісаківцях, що лежить на лівому боці річки Збруча.

Північний берег ставу в селі Немиринцях, що до нього прилягала наша садиба, був заввишки, приблизно, до 2,5 аршина (аршин мав 28 дюймів і становив 71,12 сантиметра - О.Б.), і зразу починався наш тік зі стодолами. Від току садиба підносилася на північ догори невисокими терасами. На другій терасі були хліви, стайня й возівня, тобто так звана обора, а на третій терасі стояла наша (священикова) хата. А що площа все ж таки була похила, то з півдня хата мала високий підмурок і до хати вели широкі, досить високі сходи. З півночі підмурок був нормальний, невисокий.

На четвертій терасі, уже поза садибою, вже на рівному місці, стояла церковнопарафіяльна школа, а на схід, безпосередньо за садибою, недалеко від хати, - цвинтар і дерев’яна церква, будована вже за батька, що пере­йшов на цю парафію з містечка Кузьмина за 12 верст, 1890 року.

Дитинство моє проходило в українській атмосфері. Інакшої мови в нашій хаті, як українська, не можна було почути. Навіть коли, бувало, з’їздилися сусідні священики з родинами на тра­диційні бали з музиками, то
мова на таких балах була тільки україн­ська, хоч у деяких свяще­-ни­ків у їхній хаті окремо панувала російська мова. Я не пригадую, щоб коли-небудь, приїхавши до нас у гості, хтось говорив би російською мовою. Так уже твердо велося в нашій хаті. Тільки, ко­ли заглядала до нашої хати якась офіційна особа чи архієрей, чи якісь військові чи поліційні чини, то з ними батько говорив російською мовою, але коли треба було тут таки звернутися до когось із своїх, то він звертався українською мовою, і такою самою мовою йому відповідали чи мама, чи хтось із дітей. Це звертало на себе увагу, і через це в очах начальства батько вважався за неблагонадійну людину. Таке становище створювало досить небезпечну ситуацію за тих часів, і це дуже хвилювало нашу матір. Вона боялася за долю дітей, що їх було аж дев’ять душ, вразі коли б батька як «мазепинця» (від прізвища гетьмана Івана Мазепи, далі свідомих українців називатимуть «петлюрівцями», ще пізніше - «бандерівцями», а в наш час ще «свідомітами» від прикметника «свідомий» - О.Б.) чи заарештували, чи позбавили парафії, й вона не раз дорікала батькові, що він занапастить дітей. Батько, хоч і задумувався над тим, але в таких випадках махав рукою й далі все йшло по-старому.

МОЯ ПЕРША НАУКА

Усі ми, діти, першу грамоту здобували від батька або менші від старших, і тільки перед самим вступом до школи вже підготовляв до вступних іспитів або учитель церковнопарафіяльної школи, або земської, що також була в селі. Мене підготовляв до школи учитель церковнопарафіяльної школи Бакалінський (церковнопарафіяльна школа в Немирин­цях відкрита 1871 року свя­щеником Василем Мончинським; вона розміщувалася в новому власному приміщенні - О.Б.). Цей учитель, дарма що відділяє мене від нього понад сімдесят років, яскраво стоїть перед моїми очима. Серед усіх людей, що пройшли передо мною в моєму ранньому дитинстві, він залишив най­незабут­ніше й найглибше враження. То була особлива людина. Він ча­рував мене, маленького хлопця, найперше, своїм виглядом. Високий, ставний, гарний, із не дуже великою, розложистою, гарною бородою і такими самими вусами, інтелігентний, розумний і до того всього обдарований, прекрасний пе­дагог. Учив він знаменито. Після його викладів і пояснень усе ставало таке ясне й зрозуміле, що само вкладалося в моїй пам’яті.

Уже пізніше, коли підріс, я не раз згадував того свого першого учителя Бакалінського, і мене дивувало, чому він сидів на вчительстві церковнопарафіяль­ної школи, коли з його розумом і здібностями йому належало б учителювати в більших і поважніших школах. Пояснити це можна було тільки тим, що він був невиправний алкоголік. У нашому селі із сільської інтелігенції був іще один алкоголік - дяк («псалом­­щик» Тимофій Доброшинський) (21 червня 1893 року псаломщик Хрестовоздвиженської церкви села Сарнів Проскурівського повіту (нині - Волочиського району) Тимофій Доброшинський, згідно з проханням, переміщений на місце пса­ломщика до церкви Косми та Да­міана села Намиринців, бо попередній псаломщик цієї церкви Олександр Качеровський помер 9 червня 1893 року - О.Б.). І ось дуже часто, коли я, бувало, у визначений час приходив до вчи­теля Бакалінського на лекції, заставав у нього й дяка Доброшинського. Вони сиділи за столом і випивали. На столі, крім горілки, хліба й цибулі, нічого більше не було. Інколи вони були заплакані. Очевидно, якісь жалібні розмови чи нарікання на свою гірку долю викликали в них обидвох сльози.

Бакалінський, коли я приходив, цілував мене, а в таких випадках, коли заставав його з Доброшинським за чаркою, іще просив не говорити батькові, хоч я й без того ніколи не говорив би, бо змалку не було в мене нахилу виказувати когось. Пізніше й склалася в мене така думка, що учительство Бакалінського в церковнопарафіяльній школі то був чи не останній, найтяжчий щабель у його життєвій педагогічній кар’єрі. Він недовго був і в Немиринцях, але куди дівся і яка його кінцева доля, не знаю, бо був тоді дуже малий, а пам’ять про нього твердо залишається в мене й досі.

Батько спочатку мав намір віддати мене до гімназії, але обрахував, що матеріально не витримає, і повіз мене до Кам’янця в духовне училище, де вже вчився мій старший брат Василь, а в духовній семінарії - найстарший брат Володимир (1902 року Костянтин Туркало закінчив дев’ятим учнем підготовчий клас Кам’янець-­Подільського духовного училища, а його брат Василь - четвертим учнем перший клас цього ж училища; сестри теж училися в Кам’янці-Подільському в жіночому училищі духовного відомства: Ольга Туркало сімнадцятою ученицею закінчила п’ятий клас, а Галина - двадцятою ученицею третій клас; чудово вчився й найстарший брат Володимир: 1903 року він закінчив четвертим учнем четвертий клас Подільської духовної семінарії, а третім у цьому класі був Всеволод Голу­бович - майбутній голова Ради народних міністрів Української Народної Республіки (із січня до квітня 1918 року) - О.Б.).

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Обкладинка «Спогадів» Костя Туркала.Кам’янець-Подільський цілком відповідав своїй назві, бо стоїть на кам’яній горі. Це місто із своїми далекими околицями навкруги справді становить, як дехто казав, українську Швей­царію. Не можна, скажімо, без зачарування глянути на село Черче (містечко Кам’янецького повіту, а нині - село Чемеровецького району - О.Б.), за 40 верст у пів­нічно-західному напрямку від Кам’янця, коли спускаєшся до нього лісовою дорогою, і як біля Байдарських воріт у Криму - безкрає Чорне море, так тут у певному місці дороги раптово відкривається перед очима, «не­наче писанка», мальовниче село на розлогих горбах, покритих біленькими хатами, оточеними рясними садами, а з-серед них визирає невеличка церковка (Миколаївська - О.Б.). Вона стоїть на трохи вищому горбочку проти сільських хаток і приємно конт­растує із зеленими луками, що розкинулися навкруги села.

А саме місто Кам’янець-Подільський міститься в південно-­західному куточку горішнього Поділля, за п’ятнадцять верст до річки Дністра на південь, і майже на такій самій відстані до річки Збруча на захід. Своєрідність топографії цього міста надзвичайна. Щось подібне годі знайти, можливо, навіть і в ці­лому світі. Досить уявити собі круглу високу й стрімку скелю, подекуди із крутими схилами, з більш-­менш рівною верховинною частиною, приблизно, на півтора-два кі­лометри у промірі. На цьому скелястому щовбі (щовб - це шпиль гори, прямовисна скеля - О.Б.) і стоїть старий Кам’янець-­Поділь­ський із своїми старовинними невисокими будинками, церквами, бульваром і вузькими вулицями. У центрі верховини - мурована чотирикутна вежа з місцевою назвою «каланча» (Ратуша - О.Б.). З горішньої її частини видно ціле місто, тим-то вона правила за пожежний спостережний пункт. У підніжжі каланчі роз­міщалися торговельні ятки з різним крамом, а перед ними - чо­тири вулиці, що, змикаючись, становили правильний квадрат, по периметрі якого йшли єдині широкі в місті, на метрів із три завширшки, пішоходи (тротуа­ри - О.Б.), так звана тоді «шарлотка» - місце найбільшого скуп­чення людей, що у вільні від праці години виходили сюди для розваги й на прохід. А від цього чотирикутника в різних напрямках відходили вузенькі вулички на цілу верховинну частину міс­та. То був самий центр міста.

Так воно було за моїх часів.
А тепер того вже немає; за Другої світової війни центральна частина міста Кам’янця зруйнована дощенту, тим-то списуватиму й далі місто таким, яким воно було колись, а що під руїнами загинуло, читач побачить.

Навкруги Старого міста, у долині кам’яної гори, обтікає його невеличка, на метрів із 15 завширшки, річка Смотрич, а по обидва боки цієї річки, на досить широких берегах, попід скелею розмістились уже маленькі хатки-халупи, де жила бідніша людність міста - міщани. По другий від міста бік річки таким самим майже правильним колом ото­-чує її стрімка скеля, що тільки в одному місці, на заході, має крутий природний схил до річ­-ки. На цій скелі, навкруги Старого міста, за отою глибокою западиною, де протікає річка Смот­рич, розкинулося вже нове міс­то, що ділиться на частини із своїми окремими приміськи­ми назвами: на сході - Новий план, на південь - Руські фільвар­ки, на захід - Підзамче та на північний захід - Польські фільварки. Отож, ніби глибоке кругле провалля, завглибшки від нуля в одному місці, там, де під Польськими фільварками спускається дорога до річки Смот­рича, аж до 30 метрів, оточує Старе місто Кам’янець-Подільський.

Через провалля було два мости, що сполучали Старе місто з його околицями поза проваллям: один - на сході, так званий Новий міст (нині - Новопланівсь­кий - О.Б.), що сполучав його з Новим планом, а на заході - Турецький міст (справжня назва - Замковий - О.Б.), що сполучає з Підзамчем. Новий міст - дере­в’яний на камінних биках, зав­вишки із 30 метрів, а Турець­-кий, трохи нижчий, - суцільний камінний. Цей міст дуже старовинний. Коли його будували, техніка будування мостів була ще невисока, бо його збудовано так, що провалля суцільно заложене камінням, і тільки зверху зроблено дерев’яний поміст, а внизу, посередині, залишено луковий отвір для проходу річкової води. Під’їзди до тих мостів і з Нового плану, й із Підзамча похилі, як похила й уся кругом місцевість, що сходить до краю кільцевої скелі. Тим-то всі околиці, наче крісами величезної тарілки, спускаються колом до краю стрімкої скелі. Інакше кажучи, невеличка річка Смотрич у своєму бігу з півночі на південь до річки Дністра прорізала собі глибоку долину в подільських відрогах Карпат (Товтрах), і в Кам’янці-Подільському вона робить великий закрут, майже замкнене коло, утворюючи таким чином круглий каньйон - глибоку ущелину, й обтікає ви­соку і стрімку круглу скелю, на якій стоїть Старе місто.

Під Турецьким мостом, з південного боку, вирує водо­спад, біля якого тільки перед самою Пер­шою світовою вій­-ною, 1914 ро­ку збудовано елект­ровню (гідроелектростанцію під Замковим мостом закладено 1930 року, а та, про яку пише Кость Туркало, була трохи в іншому міс­ці на березі Смотрича - О.Б.), а перед тим електрики в місті не було. Дуже близько від водоспаду, під простопадною скелею роз­містилася околиця міста - Карвасари з якоюсь сотнею хаток і невеличкою церковкою (Хрестовоздвиженською - О.Б.). А нагорі, на скелі - давня турецька фор­теця (насправді, давньоруська - О.Б.); її східну стіну вимурувано врівень із скелею, тим-то в цьому місці найвища стрімкість.
У цій фортеці колись сидів заарештований відомий український, подільський бунтар-революціонер Кармелюк (сучасні історики дають іншу оцінку Устиму Кар­мелюку (Карманюку) - О.Б.). Він утік із неї, як передають перекази, за допомогою однієї графині, що була закохана в нього.

Далі буде.


Повернення до списку