Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 23 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

22.10.2010

КАМ’ЯНЧАНИН ІЗ КРАЙНЬОЇ ПІВНОЧІ

28 жовтня увійшло в історію як день визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вперше це свято почали відзначати на державному рівні минулого року, коли колишній Президент України Віктор ЮЩЕНКО підписав указ про офіційне відзначення цієї дати. 27 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту визволили Ужгород, а наступного дня - останній окупований населений пункт Закарпаття - м.Чоп. Того дня 66 років тому український народ звільнився від фашистського поневолення. Ціною героїчної перемоги були незчисленні людські життя, кров, пролита за Батьківщину. В історію 28 жовтня увійшло водночас і як трагічний, і як радісний день. Вічна слава героям, які загинули на полях бою за визволення від агресорів. З кожним роком тих, кому ми завдячуємо своїм життям, залишається все менше і менше… І їхній поважний вік вражає!
Нещодавно Іван ПОПОВ відзначив 90-річчя. Іван Іонович - ветеран Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, Червоної Зірки та численними медалями, - був учителем молодших класів в Алтайському краї. Закінчивши 1939 р. педагогічне училище, працював у школі лише півтора року, бо 1940-го до армії почали призивати всіх, і навіть сільських вчителів. 
- Іване Іоновичу, де Вас зустріла звістка про початок війни?
- Мене призвали в армію з Алтайського краю в Приморський - у місто Іман (з 1972 року місто Дальнєрєченськ), станція Лазо, а саме у містечко Філіно. Тоді 1940 року ми приймали присягу всі разом, а вже тільки 1941 року 23 лютого кожний персонально присягався. Там я служив у військах Далекосхідного фронту (66-ї стрілецька дивізія). Під Москву потрапив уже 1942 року. Спочатку довелося пройти відбір, щоб потрапити в лижний загін Західного фронту. Досі пам’ятаю, як нас, 200-300 чоловік, озброєних автоматами, кидали в різні місця: то в одному відбивали контратаку, то в іншому. Цього ж року мене поранили. Був зачеплений центральний нерв поперекового відділу. Тож маю важку контузію та вже близько 15 років не хо-джу. Коли лежав у госпіталях, мені відразу сказали, що з кожним роком поранення буде нагадувати про себе все більше і більше. Спочатку я прикульгував, потім ще три роки ходив із палицею, далі - одна милиця, тоді - дві, потім - інвалідний візок.
- До війни Ви були вчителем, на фронт потрапили солдатом. Як сталося, що змінили цивільну професію на військову?
- 1944 року я закінчив Благовіщенське піхотне училище. Після госпіталів потрапив на службу до військ 2-го Далеко-східного фронту (255-ї стрілецька дивізія). Але через деякий час поранення дало про себе знати, тож мене відправили в резерв міста Комсомольськ-на-Амурі десь на місяць. Там я зустрів свого колишнього командира, з яким вперше звела доля 1940 року. У 33-му полку він був начальником штабу. Та зустріч була настільки несподіваною та приємною, що ми наговоритися не могли, адже стільки спогадів було за цей час, стільки переживань. Все-таки війна дуже зближує людей.
З резерву мене знову перекинули на фронт. Спільно з Амурською флотилією 2 серпня 1945 року ми увійшли в русло річки Сунгарі та вступили в бій за звільнення території від загарбників. Десять днів тривали бої, після чого нашу дивізію ешелонами перевезли в порт Ваніко. Дорога була дуже важкою. Доводилося їхати через гори, перевали. З Ваніко ми повинні були пароплавом дістатися до одного з японських островів Хоккайдо. Проте плани змінилися, і нас повезли на 
Курильські острови. Кінцевим пунктом призначення став острів Порамушир, де я і прослужив три роки - до 1948 року. Тоді я вже дослужився до командира взводу.
Довелося побачити кров, людські страждання та біль не лише в боях проти німецьких окупантів, а й вдруге пережити все в російсько-японській війні. 
- Як сталося, що з практично Крайньої Півночі Ви опинилися аж на заході колишнього Радянського Союзу - в Кам’янці-Подільському? 
- Після війни мене перевели в Прикарпатський військовий округ. Так я вперше потрапив до України. Спочатку був в Ужгороді, потім перевели в місто Стрий, звідти - у Львів. Тож Західну Україну знаю дуже добре, Яворівський полігон об’їздили вздовж і впоперек. Щороку проводили навчання у яворівських таборах. Там був величезний полігон, 40 на 40 кілометрів! 
Потім мене перевели до Кам’янця-Подільського, де я і пішов у відставку, щоправда, і тут довелося трішки повоювати (сміється). Справа в тім, що рапорт мій на звільнення декілька разів повертали, не хотіли мене відпускати. Офіцерів з вищою освітою було дуже мало. 
- Чим же Ви займалися в Кам’янці-Подільському після відставки?
- 25 років я пропрацював на ткацькій фабриці, у відділі праці та зарплати, працював планувальником і нормувальником. Упродовж п’яти років був секретарем парторганізації, а 1987 року вийшов на пенсію. До цього часу до мене в гості приходять колишні співробітники. Приємно, що пам’ятають мене, телефонують, вітають із Днем Перемоги. На жаль, друзів майже не залишилось, я всіх пережив. 
У вільний час пропадав із вудочкою на річці. Дуже люблю рибалити. Майже кожні вихідні вставав о четвертій ранку та їздив з друзями на риболовлю. А оскільки я родом із Сибіру, обожнюю ще й ліс. У дитинстві часто бував у лісі. Любив там довго прогулюватися, насоло-джуватися тишею. Раніше пос-тійно ходив збирати гриби, нині, на жаль, такого задоволення не можу собі дозволити. 
Захоплююся шахами, колись часто їздив на змагання, не-
одноразово перемагав.  Досі граю: на своє 90-річчя отримав перемогу в грі зі сватом, який, до речі, дуже непоганий шахіст. Люблю читати. Газети, журнали, книги завжди зі мною.
- Іване Іоновичу, крім Вас у родині ще були довгожителі? 
- Так, моя мама прожила 92 роки. У батьків нас було семеро, щоправда, двоє померли ще дітьми. Родина була великою. Ми жили разом із дідусем і тітками. Уявіть лише, за вечерею збиралося 14 осіб! Батьки працювали у місцевому колгоспі, а ми, малі, поралися по господарству. Без роботи ніхто не сидів. Куди би пізніше не закинула мене доля, я завжди намагався не втратити з родиною зв’язку. 
Сьогодні, на жаль, серед живих залишилася лише сестра, молодша від мене на два роки. Раніше, коли вона мала силу, щороку до мене навідувалася, часом я до них приїжджав у гості, шкода, що живемо далеко один від одного. Останній раз вона була в мене п’ять років тому разом з донькою. Приїжджала на гостину на два місяці. Ми тоді розмовляли з нею і вдень, і вночі, згадували важке життя, жорстоку війну, наше дитинство… Досі підтримуємо зв’язок, постійно листуємося.
- Ви виросли у великій родині, а власна сім’я також чималенька?
- Ми з дружиною Уляною виховали двох дітей. Тепер маю четверо внуків і п’ятеро пра-внуків. Взагалі, з дружиною ми прожили разом 56 років, відсвяткували золоте весілля. Дружина залишила мене раптово 3 роки тому. До цього часу на душі гірко від цієї втрати. Познайомилися з Уляною далекого 1948 року. Я з України приїхав у відпустку на батьківщину. Уляна була нашою сусідкою, працювала тоді на хімзаводі, де виробляли порох для патронів, вибухівку. То була дуже небезпечна робота, працівники часто гинули від вибухів. 
Відпустка пролетіла, як день, час було повертатися на службу. Ми домовилися, що будемо писати один одному листи. Через деякий час Уляна переїхала ближче до Москви, до своєї сестри. А 1950 року я забрав її на Україну, де ми й одружилися. В Стрию народився у нас син Сергій. Сьогодні він - полковник, живе в Білорусі. Мені дуже приємно, що Сергій пішов моїми стопами і став військовим. 
Уже в Кам’янці народилася донька Ольга. Вона щодня навідується до мене, допомагає, турбується. Я щасливий батько та дідусь.


Повернення до списку