Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 18 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

10.12.2010

ПІД ПСЕВДОНІМОМ «ПОДОЛЯНИН»

Михайло СТАРИЦЬКИЙВ «Українському народному календарі» на 2010 рік зазначено, що 14 грудня виповнюється 170 років від дня народження Михайла Петровича СТАРИЦЬКОГО (1840-1904) - українського поета, драматурга, прозаїка, перекладача, діяча театру. «ПОДОЛЯНИН» аж ніяк не міг обминути увагою цієї дати, адже одним із псевдонімів Михайла Петровича був Подолянин. Яким чином доля закинула корінного полтавця на Поділля та чим цей край збагатив письменника, ми і поговоримо в цій статті.

РОДИНА

Михайло СТАРИЦЬКИЙ народився 2 грудня (за новим стилем - 14 грудня) 1840 р. в селі Кліщинці Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Чорнобаївського району Черкаської області) в дрібнопоміщицькій дворянській родині.
Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. Невдовзі, 1852 р., померла і мати, Анастасія Захарівна. Вона походила з родини ЛИСЕНКІВ, яких знали на Полтавщині та за її межами як людей освічених, гуманних, мистецьки обдарованих. У 
маєтку ЛИСЕНКІВ і минули дитячі роки Михайла. В домі говорили українською, англійською, французькою, німецькою, російською мовами, там панувала тепла сімейна атмосфера, і до Михайла ставилися, як до власної дитини.
1851 р. Михайло став навчатися в Полтавській гімназії, яка тоді була одним із найкращих середніх навчальних закладів в Україні. В одному з листів до Івана ФРАНКА Михайло СТАРИЦЬКИЙ згадував: «У гімназії теж панувала тоді, поза класи та майже і в класах, українська, і я на їй тоді пробував віршувати». А ФРАНКО писав про СТАРИЦЬКОГО, що «любов до українського слова і потреба висловлювати ним свої думки була у нього розбу-джена дуже рано, а може, й виніс він її з батьківської хати».
На гімназичні роки припадає і захоплення СТАРИЦЬКОГО театром, яке збереглося в нього до кінця життя.
1858 р. Михайло СТАРИЦЬКИЙ разом із троюрідним братом Миколою ЛИСЕНКОМ (майбутнім композитором) вступив до Харківського університету. Через два роки він перейшов до Київського університету, де навчався спочатку на фізико-математичному, а потім на юридичному факультеті.
1862 р. багаті родичі СТАРИЦЬКОГО по лінії батька - дворяни РОДЗЯНКИ, ви-їжджаючи за кордон, передали йому в спадщину садибу в селі Либіхівка - прекрасний будинок і величезну бібліотеку. Михайло став справжнім поміщиком, 
обожнював їздити на полювання. Це захоплення навіть призвело до хвороби - він дуже простудився; наслідки ускладнення призвели до захворювання серця, сильні болі мучили до кінця життя. Через хворобу та низку інших обставин («розкиданість, непевність у майбутньому», як пише у романі «Борвій» сучасний український письменник Юрій ХОРУНЖИЙ) Михайло СТАРИЦЬКИЙ так і не вивчився на юриста - 1866 р. він покинув університет.
У будинку ЛИСЕНКІВ Михайло СТАРИЦЬКИЙ знайшов і своє кохання. Софія (сестра композитора) була набагато молодшою за Михайла. Незважаючи на невдоволення сім’ї (закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом), вони одружилися. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною.
Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей. 1865 р. в СТАРИЦЬКИХ народилася донька Марія - майбутня актриса та режисер, 1868 р. - Людмила, яка перебрала майже всі татові таланти в літературі та громадській діяльності. Донька Оксана, котра народилася 1875 р., не лишила по собі такого великого творчого спадку, як середульша, але також була яскравою особистістю. Була ще в сім’ї Старицьких донька Ольга, яка рано померла. Останнім народився довгожданий син Юрій.

САДОВА

До 1960-х рр. зв’язки письменника з Поділлям були вивчені надзвичайно слабко. Прорив у розкритті цієї теми зробив Віталій ОЛІЙНИК із Кам’янця-Подільського, який грунтовно попрацював з архівними матеріалами. Підсумком цієї кропіткої праці стала стаття «Чи був М.П.Старицький в еміграції?», опублікована в травні 1967 р. в журналі «Радянське літературознавство», а також доповідь «М.П.Старицький і Поділля», з якою до-слідник виступив у травні 1969 р. на третій Подільській історико-краєзнавчій конференції.
Отже, в січні 1869 р. Михайло СТАРИЦЬКИЙ продав свій маєток на Полтавщині, а в липні того ж року купив інший - у селі Садова Могилівського повіту Подільської губернії (нині Могилів-Подільського району Вінницької області). Перезимувавши в Києві, Старицькі навесні 1870 р. переїхали в Садову.
Село розкинулося на косогорах і частково в долині на правому березі річки Дерло - за 15 верст від повітового міста Могилів-Подільський, де Дерло впадає у Дністер. У книзі «Парафії та церкви Подільської єпархії», виданій 1901 р. під редакцією Юхима СІЦІНСЬКОГО, зазначено: «Наприкінці XVIII ст. Садова дісталася КОМАРАМ, потім послідовно переходила до Петра БЕРЕЗОВСЬКОГО, СТАРИЦЬКОГО, а в 1870-х рр. - до попечителя Київського навчального округу Платона Олександровича АНТОНОВИЧА, спадкоємцям якого належить і тепер».
У Садовій СТАРИЦЬКІ зазимували, бо так порадили Михайлові Петровичу лікарі. Хоча взимку, припускають дослідники, СТАРИЦЬКІ жили, мабуть, у повітовому Могилеві.
На цей час 30-річний СТАРИЦЬКИЙ уже був відомий як поет і перекладач (його вірші публікувалися в журналах і газетах, починаючи з 1865 р.). Живучи в Садовій, поет продовжив роботу над перекладами, зокрема сербських народних дум. З оригінальних віршів Михайло Петрович написав у Садовій, певно, деякі любовні та пейзажні вірші: «Виклик», «Ой, і де ти, зіронько», «Вечір», «Тихо, ясно». 
Перлиною любовної лірики СТАРИЦЬКОГО є вірш «Виклик», більше відомий за першим рядками: «Ніч яка, господи, місячна, зоряна! Ясно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!» В автографі зазначено дату написання - 1870 р. А надруковано вірш було значно пізніше - 1883 р. в другій частині збірки «З давнього зшитку. Пісні і думи». Покладений на музику Миколою ЛИСЕНКОМ, вірш став улюбленою народною піснею, популярною і нині.
Восени 1871 р. СТАРИЦЬКИЙ повернувся до Києва, де й провів зиму. А на літо із сім’єю знову переїхав до Садової. Тут його часто відвідували Микола ЛИСЕНКО, інші київські друзі.

КОРДИШІВКА

Щоб позбутися шахраїв-управителів, СТАРИЦЬКИЙ у жовтні 1874 р. віддав землю селянам - в оренду на шість років. У червні 1875 р. він продав маєток, а наприкінці жовтня того ж року купив інший - у селі Кордишівка Брацлавського повіту тієї ж Подільської губернії (нині Вінницького району Вінницької області). У «Парафіях і церквах Подільської єпархії» зазначено, що Кордишівка розташувалася у шести верстах на південний схід від містечка Вороновиця. Лежить вона на підвищеній рівниці без жодної річки чи навіть ставка, але в селі досить води в криницях.
Заплатити всю належну суму за Кордишівку письменник не зміг, тож маєток одразу ж був обтяжений боргами майже на повну вартість.
Як і раніше, СТАРИЦЬКІ жили в Києві, а навесні виїжджали в село. Наприкінці серпня сім’я поверталася до Києва, а Михайло Петрович іноді затримувався в селі аж до листопада.
Улітку до СТАРИЦЬКИХ у Кордишівку приїжджало з Києва багато гостей, часто з дружинами та дітьми. Але було чимало і спокійних днів - без гостей. Тож тоді СТАРИЦЬКИЙ багато працював над перекладами та оригінальними творами.
18 (30) травня 1876 р. російський імператор Олександр II видав Емський указ, спрямований на витіснення української мови з культурної сфери та обмеження її побутовим вжитком. На цей указ СТАРИЦЬКИЙ відповів посиленням літературної творчості. 30 жовтня 1876 р. він із Кордишівки писав Михайлові ДРАГОМАНОВУ: «Не знаю я справді, що мені з моїми ліричними творами робити? Оце знов за літо набралося їх чимало, та, певно, жодна цензура не пустить. …Як повернуся за тиждень до Києва, то думаю кінчати «Гамлета», я уже підігнав його трохи за літо, то й шкода кидати, як думаєш?»
У листі йдеться про вірші з глибоким соціально-політичним змістом і високим ідейним звучанням: «Серце моє нудне, серце моє трудне», «До Шевченка» («Читаю знов тяжкі глаголи»), «За лихими владарями», «На проводи другу» з присвятою Михайлові ДРАГОМАНОВУ, «До І.Білика» (мається на увазі український письменник, критик, фольклорист Іван РУДЧЕНКО, старший брат і співавтор Панаса МИРНОГО, що писав під псевдонімом Іван БІЛИК), «До молоді», «На прю», «До броні» та низку інших. Це була саме та політична лірика СТАРИЦЬКОГО, яку пізніше справді не пропустила цензура.
1880-ті були роками діяльності революційних народників. СТАРИЦЬКИЙ не тільки був добре обізнаний з їхньою діяльністю в Україні, зокрема в Києві, але й з багатьма з них був знайомий, підсобляв їм грішми, допомагав переховуватися від поліції тощо. У мемуарній літературі є відомості про близьке знайомство та дружбу СТАРИЦЬКОГО з Володимиром ДЕБОГОРІЄМ-МОКРІЄВИЧЕМ, подружжям Олександром і Людмилою ВОЛКЕНШТЕЙНАМИ, братами Володимиром, Іваном і Михайлом ДРАГНЕВИЧАМИ, Марією КОВАЛЕВСЬКОЮ та іншими народниками. Ці відомості частково підтверджуються і документально. Можливо, що дехто з народників переховувався від поліції й у Кордилівці, а так само раніше й у Садовій. Але певних відомостей про це немає: очевидно, поліція про це нічого не знала, а самі учасники революційного руху з цілком зрозумілих причин такі факти замовчували навіть у спогадах, виданих у значно пізніші роки, або зовсім не залишили своїх спогадів.
СТАРИЦЬКИЙ поділяв не всі погляди народників, але в них він бачив активних борців проти царизму, за інтереси народу. Діяльність народників мала великий вплив на поетичну творчість СТАРИЦЬКОГО. Так, він пише бойову поетичну відозву «До молоді», в якій закликає до боротьби проти «стоголового людського ката» - царизму.
Заклик СТАРИЦЬКОГО «На прю!» пролунав раніше від Франкових «Каменярів» (1878 рік) і «Вічного революціонера» (1880 рік). Пізніше Іван ФРАНКО написав, що «На прю!» «є правдивим нашим гімном національним». Такий же характер мали деякі вірші СТАРИЦЬКОГО, написані влітку 1876 р.
Наступного року поет також літував у Кордишівці. Тут, напевно, він написав вірш «Нива», перейнятий глибокою любов’ю до України, до її поневоленого народу та пригнобленої царизмом культури. Це також звернення до молоді працювати на рідній ниві, що «лихом збита, потом, кровію полита». Поет упевнений, що «хоч не ми, то, може, внуки дочекають того жнива».
Кордишівку та сусідні з нею села СТАРИЦЬКИЙ зробив місцем дії повісті «Безбатченко», над якою працював 1902 р. Твір залишився незакінченим.

КАМ’ЯНЕЦЬ

Тим часом майнові справи обернулися так, що кордишівський маєток описали за борги. Його мали продати з прилюдних торгів. Треба було негайно продати маєток самому. Тож 4 вересня 1879 р. СТАРИЦЬКИЙ із дружиною приїхав до губернського Кам’янця-Подільського, щоб оформити продаж свого маєтку в Кордишівці В.АНТОНИКІВСЬКОМУ. Про це свідчать заяви СТАРИЦЬКИХ від 5, 7, 10, 13 і 15 вересня до Подільської палати кримінального та цивільного суду, підписані ними обома або тільки Михайлом Петровичем. З Кам’янця СТАРИЦЬКИЙ на деякий час виїжджав до Гайсина - також у справах продажу кордишівського маєтку, та до Брацлава, де в повітовому поліцейському управлінні одержав довідку про свої розрахунки зі Степанівським цукрозаводом, а потім знову повернувся до Кам’янця. Тут 23 листопада в Подільській палаті кримінального та цивільного суду було підписано купчу кріпость на продаж згаданого маєтку, а 26 і 30 листопада СТАРИЦЬКИЙ на прилюдних торгах, що відбувалися в Подільському губернському правлінні, купив будинок у Могилеві-Подільському.
На початку грудня 1879 р. СТАРИЦЬКІ повернулися з Кам’янця до Києва та пробули тут до весни 1880 р. 1 лютого 
1880 р. в Києві була оформлена купча кріпость на ім’я Софії СТАРИЦЬКОЇ на придбання маєтку в селі Карпівка Могилів-Подільського повіту.

КАРПІВКА

Літо 1880 р., як і літо наступного року, Старицькі провели в Карпівці. Тут їх відвідували київські приятелі, зокрема Микола ЛИСЕНКО. У споминах про нього наймолодша дочка СТАРИЦЬКОГО Оксана СТЕШЕНКО писала: «Було літо 1880 року. Ми проводили його в Карпівці Подільської губернії. Микола Віталійович ЛИСЕНКО гостював у нас зі своєю дружиною і маленькою донькою. …Почав писати музику до «Тараса Бульби» Лисенко саме 1880 року в Карпівці». Для праці над оперою з Києва навіть спеціально було привезено піаніно. Микола ЛИСЕНКО в листі від 23 листопада 1880 р. до Михайла ДРАГОМАНОВА писав, що СТАРИЦЬКИЙ вирихтував чудесне лібрето п’ятиактної опери «Тарас Бульба».
Улітку 1880 р. СТАРИЦЬКІ ще раз приїжджали із Карпівки до Кам’янця-Подільського. Тут 1 липня обоє підписали документ, пов’язаний із судовою справою ще по кордишівському маєтку.
У Карпівці Михайло Петрович написав низку віршів, але які саме - важко сказати, оскільки немає точного датування віршів. Зате є певні відомості про іншу його літературну діяльність: 1880 та 1881 р. у київських газетах «Заря» і «Труд» під псевдонімами Подолянин і Карпівець було надруковано низку кореспонденцій і нарисів СТАРИЦЬКОГО. З них привертає увагу «Остроумие урядника», в якому розповідається про здирства поліції. Нарис під псевдонімом «Подолянин» було надруковано 27 березня 1881 р. в газеті «Труд» з приміткою редакції: «Малоймовірний, але справжній випадок, що днями стався в селі Конатківці Могилівського повіту Подільської губернії» (нині це село перебуває в складі Шаргородського району).
Наприкінці 1881 р. були дозволені українські вистави, заборонені Емським указом 1876 р. Наприкінці жовтня 1882 р. Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ організував українську трупу. Влітку 1883 р. вона перейшла під оруду Михайла СТАРИЦЬКОГО, який вклав в її організацію великі кошти. Ще до того, в лютому 1882 р., СТАРИЦЬКИЙ продав маєток у Карпівці.
Про Карпівку в «Парафіях і церквах Подільської єпархії» зазначено, що село розташоване за 6 верст на північний схід від повітового міста Могилева-Подільського. Лежить воно в глибокій котловині, між скелястих схилів яру, яким протікає річка Дерло - притока Дністра. В цю котловину виступає високий мис, на якому збудовано поміщицький будинок із вежею. Біля нього є кам’яна каплиця зі склепом, в якому поховано дружину колишнього чернігівського губернатора Тетяну Данилівну АНАСТАСЬЄВУ. Село дотикається до передмість Могилева, а на північному сході - із селом Воєводчинці. Карпівка поділяється на чотири частини. Це Диркачівка, Колишка, Спричанівка та Баланівка. В нарисі про село також зазначено, що за переказом, Карпівка спочатку називалася Барські Хутори. Колись вона належала ПОТОЦЬКИМ, потім САПЕГАМ і КАСУТСЬКОМУ, в 1840-х роках - ЧАРНОМСЬКИМ, а далі СТАРИЦЬКОМУ. 1886 року Карпівку купив чернігівський губернатор Олександр Костянтинович АНАСТАСЬЄВ (1837-1900), а тепер вона належить його зятеві - доктору Іллі Едуардовичу ЛІСНЕРУ. Невеликі частини маєтку належать різним особам - ПРОХОРОВИЧАМ, священику БОРИСЕВИЧУ та священику ДВЕРНИЦЬКОМУ».

«ТАК ГОВОРЯТЬ І В НАС - НА ПОДІЛЛІ»

У некролозі, опублікованому в травні 1904 р. в журналі «Київська старовина», Олена ПЧІЛКА (мати Лесі УКРАЇНКИ) писала про Михайла СТАРИЦЬКОГО:
«Щодо української мови, то ще одна обставина зумовила єднання наших поглядів, знань та їх застосування в літературній праці: наше, так би мовити, органічне знайомство з українською мовою, набуте з дитинства, засноване на природній, однаково нам близькій лівобережній говірці, оскільки і Михайло Петрович, і я були родом з Полтавщини, але з волі долі ми близько зжилися також і з правобережною говіркою: Старицький, мешкаючи на Поділлі (в купленому ним маєтку в селі Кордишівка), а я - на Волині. Ми обоє зраділи, що почули, всупереч поверховим поглядам, і на Правобережжі таку ж прекрасну українську мову; деякі дрібні діалектні відмінності, старі форми, що збереглися на правому березі Дніпра (і не трапляються вже в мові полтавського люду), навіть подобалися нам. Якщо під час читання творів Михайла Петровича деяким землякам-полтавцям видавалися дивними, новими для свого слуху запроваджувані ним подільські слова, то мене вони не дивували, і я навіть часто, замість полтавського, пропонувала Михайлу Петровичу волинський вислів, якщо він, наприклад, краще вкладався у вірш (або ж просто тому, що він мені більше подобався). Михайло Петрович охоче приймав такі «волинізми», кажучи: «Так, так, чудесно! Так говорять і в нас - на Поділлі».


Автор:  Ольга БУДЗЕЙ

Повернення до списку