Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 19 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

24.12.2010

ВЧИТЕЛЬ, ЯКИЙ МАВ КЛЮЧІ ДО ДИТЯЧИХ СЕРДЕЦЬ

Михайла ГЛОЗМАН26 грудня виповнилося би 85 років Михайлові ГЛОЗМАНУ, - людині, про яку в тих, хто її знав, залишилися лише теплі, світлі спогади. Вчителеві, котрий виховував і навчив тисячі дітей, віддавши 27 років свого життя педагогіці.
…Кінець 50-х років минулого століття. У школах країни вводиться новий предмет - виробниче навчання. А хто найкраще може навчити дітей азам виробництва? Звичайно, люди з досвідом роботи на підприємствах. Так 1959 р. працівник слюсарно-збирального цеху Кам’янець-Подільського верстатобудівного заводу (згодом завод ім.Петровського) Михайло ГЛОЗМАН стає вчителем виробничого навчання у СШ №9 і погоджується на пропозицію завідувача міськвно очолити міську секцію вчителів виробничого навчання. Це було доленосне рішення, адже воно на наступні майже три десятка років визначило життя Михайла Павловича.
До того доля була не надто ласкавою до Михайла ГЛОЗМАНА. Дитинство, проведене з батьками та сімома братами й сестрами у рідному містечку  Народичі, що на Житомирщині, було затьмарене смертю двох братів під час Голодомору. 1942 р., у неповних 17 років, Михайло Павлович потрапив на фронт. Пройшов війну, був двічі поранений та один раз контужений. За бойові заслуги нагороджений трьома 
орденами та 12-ма медалями. 
Після війни, одужавши після важкого поранення, Михайло Павлович розпочинає своє життя буквально заново. 1950 р. він закінчив Київський механічний технікум і був направлений на роботу на верстатобудівний завод. 1951 р. одружився з Елісою ГОРОДНИЦЬКОЮ, вчителем російської мови та літератури, разом з якою до 1986 р. працював у СШ №9.
Відсутність педагогічної освіти не завадила Михайлові ГЛОЗМАНУ стати Вчителем, якому багато його колишніх учнів завдячують своїми здобутками у житті. Його надзвичайно цінували і колеги по роботі, і керівництво. Уроки виробничого навчання Михайла Павловича відвідали міністр народної освіти УРСР, завідувачі обласних відділів народної освіти 
України, завідувачі інститутів удосконалення вчителів України тощо. Завдяки Михайлові ГЛОЗМАНУ навчально-матеріальна база сьогоднішнього НВК №9 є однією з найкращих у місті. За професійні  здобутки Михайло Павлович отримав звання «Відмінник народної освіти УРСР».
…За декілька днів Михайлові ГЛОЗМАНУ виповнилося б 85. На жаль, підірване голодом і війною здоров’я завадило Михайлові Павловичу  дожити до цього почесного ювілею. Та він і досі живе у спогадах багатьох людей. І, як банально це не звучить, його слід на Землі - це тисячі успішних людей, його колишніх учнів, котрі сьогодні працюють у різних галузях. Це син Анатолій Михайлович, підполковник у відставці, генеральний директор фірми «Полімет», онучки Ілона й Олександра.

«ВІН ПРОСТО МОВЧКИ, АЛЕ ДУЖЕ ДОБРОСОВІСНО РОБИВ СВОЮ СПРАВУ»

- Я познайомилася з Михайлом Павловичем, ще коли навчалася на третьому курсі педінституту та проходила у СШ №9 трудову практику, - згадує колишній завуч СШ №9, а нині заступник директора НВК №17 Алла ЛЄПЬОХІНА. - Враження від цього знайомства залишилися дуже світлі. Це людина виключної порядності, знавець своєї справи, дуже відповідальний. Він вирізнявся серед вчителів тим, що дуже добре розумів задачі, які ставило суспільство перед школою на той момент. 
Через декілька років після того, як я прийшла працювати у СШ №9, замість уроків трудового навчання у школах країни запроваджувалося навчально-виробниче навчання. СШ №9 завдяки Михайлу Павловичу однією з перших у місті почала впроваджувати в себе це нововведення. Михайло Павлович, прийшовши із самого серця виробництва, чудово розумів, що на уроках праці просто навчити забивати цвяхи - це дуже мало. Діти мають розуміти, для чого вони це роблять. 
А незабаром виробничі майстерні нашої школи, знову ж таки завдяки ГЛОЗМАНУ, стали окремим цехом заводу ім.Петровського. У нас був власний рахунок, на який надходили гроші за виконання замовлень заводу. У певний період, пам’ятаю, наші учні виготовляли засувки для вікон. Ці деталі коштували копійки, тому досвідчені майстри не хотіли ними займатися. А діти дуже пишалися, що виконують замовлення заводу. А потім на наш рахунок надходили гроші, які витрачалися лише на учнів, на їхні подорожі. Наші діти побували в Ленінграді, Мінську, Бресті, Ризі тощо. Все це дуже підвищувало престиж уроків праці. 
На уроках Михайла Павловича ніколи не було проблем із дисципліною, його дуже любили учні. Він ніколи не відмовляв, коли потрібно було щось зробити у школі, та завжди залучав до цього учнів, тобто здійснював виховання і поза уроками. Виховання взагалі у нього було на першому місці, тому що він розумів: якщо в людини виховане почуття відповідальності, вона не може дозволити собі не вчитися, прогулювати уроки. Еліса Самійлівна, дружина Михайла Павловича, - така сама. У них був чудовий тандем.
До цього часу в школі є спортзал, який Михайло Павлович побудував власними руками зі своїми учнями. Це була людина не слова, а діла. Він ніколи ніде не виступав, не любив показухи, а просто мовчки, добросовісно та дуже якісно робив свою справу. І результати були чудові. На учнів нашої школи був великий попит на підприємствах. Якщо вони з якихось причин не вступали після школи до вишів, їх із задоволенням брали на виробництво, тому що вони пройшли школу в ГЛОЗМАНА, отже база у них дуже солідна. Дуже шкода, що Михайло Павлович так рано пішов з життя. Це була людина, поряд з якою кожен почувався комфортно та затишно.

«ЯКБИ НЕ МИХАЙЛО ПАВЛОВИЧ, НЕ ЗНАЮ, КИМ БИ Я ТЕПЕР БУВ»

- Я знаю Михайла Павловича з 1954 року, відколи в нас почалося трудове навчання, - розповідає Павло ПОРТНОЙ, вчитель трудового навчання ЗОШ №15. - Праця була моїм улюбленим предметом, я навіть з інших уроків деколи тікав у навчальну майстерню. Ми з учителем і першу теплицю у школі побудували, і спортзал. Він мені прищепив таку любов до праці, що я мріяв швидше закінчити школу та стати робітником. 
Після 8-го класу я вступив до будівельного технікуму та потім кинув навчання і влаштувався на завод «Металіст», а через місяць уже отримав 3-й розряд. 1972 року мене запросили до школи на посаду вчителя праці. Я тоді передусім підійшов до Михайла Павловича по пораду. З його благословіння погодився на пропозицію, хоча й не бачив себе педагогом, і вже 38 років працюю у школі. У перші роки Михайло Павлович дуже мені допомагав, я завжди з ним радився, адже не закінчував педагогічного навчального закладу та не знав ні як правильно спланувати урок, ні як поводитися з учнями у тій чи іншій ситуації.
На жаль, сьогодні немає вже таких людей, як Михайло Павлович. Він не мав звички приховувати своїх досягнень, напрацювань, був дуже відкритий і щирий, не відмовляв у допомозі нікому. Я вдячний долі, що подарувала мені такого вчителя. Без нього я не досяг би того, що маю. Він навчив мене любові та повазі до своєї та чужої праці. 
Я не був дисциплінованим учнем у школі, навіть мій класний керівник частенько повторювала, що з мене «не буде людей». Через багато років вона була дуже здивована, що помилилася зі своїм прогнозом. А Михайлові Павловичу вдалося знайти ключик до мого дитячого серця. І, якби не він, не знаю, ким би я тепер був.

«ВІН ВІДКРИВ ДЛЯ НАС СВІТ»

- Діти, особливо хлопчаки, переважно не вирізняються відмінною поведінкою, але Михайло Павлович ніколи не мав з ними проблем. Він на ті часи так нестандартно підходив до викладання свого предмета! - відзначає підприємець Георгій ТЕЛЯТИЦЬКИЙ. - Все почалося з ідеї поїхати до Ленінграда, а на поїздку заробити власною працею. Михайло Павлович домовився із заводом, і ми отримали замовлення. 
Пам’ятаю, обробляли заготовки для гайкових ключів, доводили їх до потрібних розмірів за допомогою напилків. Можете собі уявити, якої якості були ці ключі! Але ми старалися з усіх сил, адже це була серйозна робота, замовлення! Якщо хтось псував заготовку, ми всі дуже переживали. Та Михайло Павлович усе нам пробачав, у цьому виявлялася велика його мудрість як учителя. Ми, діти, тоді не усвідомлювали, що він для нас робить. Розуміння прийшло з роками: він хотів навчити нас відповідальності та любові до праці.
А потім на зароблені гроші ми поїхали до Ленінграда. Це була для нас визначна подія, адже мало хто з нас до того бував за межами Кам’янця-Подільського. Ми захоплено бродили Ермітажем, милувалися білими ночами. Враження про цю подорож залишилися у мене на все життя. І хоча Михайло Павлович не був учителем за освітою, його чудові людські якості цілком компенсували відсутність педагогічних знань. Ця людина не лише навчила нас навичкам праці - вона відкрила для нас світ. 



Автор: 

Повернення до списку