Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

09.01.2009

«ДОЛЯ БУЛА ДЛЯ НЬОГО МАЧУХОЮ...»

БІДНОВ«Своє щастя він носив із собою. Доля була для нього мачухою. Треба дивуватися, що в нього при цьому знаходився час і сили для наукової й громадської праці...» - так відгукнувся про українського історика церкви, бібліографа, архівіста, освітнього та громадського діяча Василя БІДНОВА історик Дмитро АНТОНОВИЧ (син знаменитого засновника київської школи істориків Володимира АНТОНОВИЧА). А син Дмитра Володимировича Марко АНТОНОВИЧ (теж історик) написав про Василя БІДНОВА: «Я особисто його дуже любив і завжди вважав напівсвятим». І додав: «Життя його було дуже важке, але він усі негоди приймав з дійсно християнською покорою, і взагалі це була дуже релігійна людина, не лише вихованням, але й психологічним укладом характеру».
14 січня виповнюється 135 років від дня народження Василя Олексійовича БІДНОВА (1874-1935), який на зорі існування Кам’янець-Подільського університету працював у ньому деканом богословського факультету.
Якщо ще недавно відомості про ученого були надто куці, то сьогодні маємо статті про нього в «Енциклопедії сучасної України» та «Енциклопедії історії України», грунтовні розвідки, які зробили Василь УЛЬЯНОВСЬКИЙ та Олександр ЗАВАЛЬНЮК.

«ШИРОКИЙ» ПОЧАТОК

Василь БІДНОВ народився в містечку Широке Херсонського повіту Херсонської губернії. Нині це селище міського типу, один із райцентрів Дніпропетровської області. Походив майбутній історик із заможної селянської родини.
Змалечку Василя оточувала українська стихія, яка формувала його національну самосвідомість. Не випадково пізніше, коли БІДНОВ уже став знаним автором, свої псевдоніми він запозичав із далекої дитячої батьківщини - ШИРОЧАНСЬКИЙ, СТЕПОВИЙ.
Початкову освіту хлопець здобув у однорічній земській школі в Широкому. Далі чотири роки навчався в Херсонському духовному училищі. Закінчивши його, 15-річний Василь вступив до Одеської духовної семінарії. В Одесі він познайомився з відомими українськими громадськими діячами Михайлом КОМАРОВИМ і Євгеном ЧИКАЛЕНКОМ. За дорученням старших представників одеської громади він поширював українські книги серед селян. Це була перша практична справа на користь української ідеї, перші кроки Василя БІДНОВА на шляху просвітянства.
Уже в семінарії проявилися потяг БІДНОВА до наук і надзвичайна працездатність. Однак навчання перервала тяжка хвороба: віспа ледь не позбавила юнака зору. Врешті він одужав, але очі до кінця вилікувати так і не вдалося.
Навесні 1896 р. БІДНОВ закінчив семінарію. Далі два роки він працював у Миколаєві. Був учителем церковнопарафіяльної школи, законовчителем п’яти земських шкіл. Одночасно на добровільних засадах вів заняття у недільній школі для дорослих.
У серпні 1898 р. БІДНОВ вступив до Київської духовної академії. У Києві він познайомився з відомим українським діячем Олександром КОНИСЬКИМ. Завдяки йому БІДНОВ став пос-тійним дописувачем «Записок Наукового товариства ім.Шевченка». Пізніше у спогадах про Олександра Яковича БІДНОВ скаже добрі слова про значення цієї людини у розвитку української ідеї, у вихованні національно свідомої молоді, зокрема - його самого.
Попри захоплення громадською діяльністю, БІДНОВ не забував і про науку. Написаний ним кандидатський твір про становище православної церкви в Польші та Литві здобув високу оцінку. У червні 1902 р. БІДНОВУ надали ступінь кандидата з правом захисту магістерської дисертації без нового усного іспиту, лише з переробкою та доопрацюванням кандидатської роботи.
У Києві Василь БІДНОВ одружився з одеситкою Любов’ю ЖИГМАЙЛО. Вона стала його вірним другом і соратником на довгі роки спільного життя.

АСТРАХАНІ - НІ, КАТЕРИНОСЛАВУ - ТАК

Після закінчення академії БІДНОВА призначили викладачем Астраханської духовної семінарії. Астрахань йому не сподобалося: поганий клімат, неукраїнське оточення. У липні 1903 р. Василь Олексійович домігся переведення на посаду помічника інспектора духовної семінарії в Катеринославі (нині Дніпропетровськ).
Астраханський період у науковому доробку БІДНОВА залишив тільки дві книжки про місцеву духовну семінарію. Справжня наукова праця почалася в Катеринославі.
Спочатку Василь Олексійович не мав змоги працювати науково - робота в семінарії поглинала увесь час. До того ж на нього поклали майже всю інспекторську роботу та беззмінні чергування. БІДНОВ навіть звернувся із клопотанням перевести його на вакантне місце викладача грецької мови Київської духовної семінарії, просив підтримати це клопотання одного зі своїх вчителів у академії - професора Федора ТИТОВА. Той спробував допомогти, але вакансія вже була зайнята...
1903 р. в Катеринославі було створено губернську вчену ар-хівну комісію. БІДНОВ став одним із перших і надзвичайно дійових її членів. Він співпрацював із відомими істориками Дмитром ЯВОРНИЦЬКИМ, Дмитром ДОРОШЕНКОМ, Яковом НОВИЦЬКИМ та ін. 5 грудня 1906 р. Василя Олексійовича обрали секретарем комісії. Він виконував ці обов’язки три роки. Періодично виходила «Летопись Екатеринославской учёной архивной комиссии». У цьому виданні БІДНОВ оприлюднив близько 30 своїх праць, деякий час був редактором «Летописи».

ВІДКИНУВШИ СЕРПАНОК РОМАНТИЗМУ

Особливе місце серед наукових інтересів БІДНОВА займала історія запорізького козацтва. Він написав низку статей на цю тему, опублікував комплекс документів Січового архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні, та матеріалів про церковний устрій на Запоріжжі.
На підставі архівних матеріалів учений всебічно розкрив внутрішнє життя запорізького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток на Запоріжжі земельної власності, промислів, торгівлі. Це дозволило досліднику заперечити твердження про патріархальну примітивність і недорозвиненість суспільної організації, економічного та культурного життя запорізького козацтва. Вивчаючи церковну історію Запоріжжя, БІДНОВ подавав обширний матеріал про освіту, культуру та церковну організацію на Січі та після її зруйнування. Історик Наталія ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО писала: «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі».
У Катеринославі БІДНОВ здобув визнання і як серйозний історик церкви. Крім численних публікацій документів, йому належать фундаментальні описи історії Катеринославської духовної семінарії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, Катеринославської єпархії та її церковних діячів.
Найбільшою і найважливішою аналітичною працею БІДНОВА, створеною в катеринославський період, була 512-сторінкова книга «Православна церква в Польщі та Литві», захищена 1909 р. як магістерська дисертація. Ця книга і сьогодні залишається класичним фундаментальним дослідженням проблеми, декілька років тому її перевидали в Мінську.
Від самого початку перебування в Катеринославі БІДНОВ став членом місцевої «Просвіти» і активно працював у ній разом із дружиною. У сім’ї Біднових Любов Євгенівна була своєрідним каталізатором національної ідеї і в цьому плані активно впливала на чоловіка. Українство Василя БІДНОВА значною мірою зміцнювалося та розвивалося саме завдяки цьому.
Участь БІДНОВА у просвітянському русі викликала незадоволення єпархіальної влади. Архієпископ і ректор семінарії наполягали на тому, щоб він залишив громадську діяльність. Дмитро ДОРОШЕНКО зазначав у спогадах, що БІДНОВУ довелося скоритися, щоб не «розпрощатися із службою на Україні або й взагалі з педагогічною діяльністю».

«КРАМОЛЬНА» МОВА

Життя в Катеринославі не передбачало значної наукової кар’єри. БІДНОВ пробує знайти місце в якомусь із університетських міст.
1911 р. в Київській духовній академії звільнилася кафедра російської громадянської історії. Професор Федір ТИТОВ запропонував Василеві Олексійовичу балотуватися як кандидат. Учений дав згоду, хоч і зауважував, що для нього прийнятнішою була б кафедра західноруської церкви. Більшістю голосів Рада академії обрала БІДНОВА доцентом. Далі документи відправили на затвердження Синоду. Йшов час, а відповіді з Петербурга не було. Нарешті стало відомо, що Синод не затвердив вибори БІДНОВА.
Як розповів у спогадах Олександр ЛОТОЦЬКИЙ, професор Cтепан ГОЛУБЄВ, затятий противник українства, надіслав до Синоду заяву про «неблагонадійність» БІДНОВА і як доказ цього - написаний тим лист українською мовою. Зміст листа не мав нічого «крамольного», «злочином» була його мова.
 Одночасно з балотуванням в академію БІДНОВА обрали приват-доцентом церковної історії історико-філологічного факультету Харківського університету. Йому запропонували, живучи в Катеринославі, щотижня приїздити для читання лекцій. Однак церковна влада заборонила таке сумісництво. Покинути семінарію і повністю переїхати до Харкова через малу платню та необхідність утримувати родину БІДНОВ не міг собі дозволити. Більше того, матеріальна скрута спонукала вченого брати на себе все нові й нові обов’язки напівтехнічного характеру, які забирали час і здоров’я.

ІЗ КОМІСАРОМ НЕ ПОСПЕРЕЧАЄШСЯ

Влітку 1918 р. у Катерино-славі створили приватний російський університет. Його ректор запрошував БІДНОВА викладати там історію України і навіть українською мовою. Тоді ж ученого запросили на посаду екстраординарного професора історії української церкви історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. БІДНОВ прийняв це запрошення. У жовтні 1918 р. він переїхав до Кам’янця разом із старшим сином Арсеном, а дружина з молодшим сином Леонідом і хворою матір’ю залишилася в Катеринославі. Більше вони вже не бачилися...
У січні 1919 р. в Кам’янець-Подільському університеті було засновано богословський факультет, деканом якого обрали БІДНОВА. Крім історії церкви, він читав також загальний курс історії України на юридичному та сільськогосподарському факультетах. Складна політична ситуація, переїзд, брак літератури та архівів позбавили вченого можливості наукових занять. У Кам’янці він написав і видав тільки короткий історіографічний огляд літератури з українознавства. Цю книгу перевидали в Катерино-славі, з яким БІДНОВ не поривав зв’язку. Там же 1919 р. вийшов топографічний опис дніпровських порогів.
У квітні 1919 р., коли в місті господарювали більшовики, до університету завітав нарком освіти Володимир ЗАТОНСЬКИЙ. Внаслідок цього візиту закрили богословський факультет. Василь Олексійович згадував: «Я просив Затонського, щоб він дав можливість слухачам богословського факультету закінчити академічний рік, бо лишається вже не більше двох тижнів. Та це була даремна річ - комісар повторив свій наказ».
У Кам’янці-Подільському БІДНОВ увійшов до комісії з перекладу Біблії українською мовою, за-снованої при Міністерстві сповідань, згодом переміщеної до уні-верситету під керівництво декана богословського факультету, тобто самого БІДНОВА. Комісія встигла здійснити значну роботу. Засадничими принципами перекладу були найоптимальніша його близькість до грецького оригіналу та вживання живої української мови. У п’ятому томі «Записок Кам’янець-Подільського університету» мав з’явитися переклад Діянь Святих Апостолів. Однак том не вийшов: його незброшуровані аркуші згоріли після захоплення більшовицькими військами Кам’янця у листопаді 1920 р. БІДНОВУ вдалося врятувати тільки два набірні примірники.
Одночасно вчений брав активну участь у громадському та культурному житті. Його обрали головою Українського педагогічного товариства та головою Кирило-Мефодіївського братства. Як член Кам’янець-Подільської філії Українського національного союзу та Кам’янецької громади партії соціалістів-федералістів БІДНОВ поринув також у політичну боротьбу.
Активна політична позиція БІДНОВА спричинилася до того, що коли Кам’янець зайняли більшовики, його разом із цілою групою українських інтелігентів заарештували. Як згадував учений, коли більшовики знову покидали місто, вони хотіли розстріляти в’язнів, але через нищівну атаку української батареї не встигли цього зробити.

ГІРКА ЧУЖИНА

У листопаді 1920 р., напередодні остаточного захоплення Кам’янця більшовиками, батько та син БІДНОВИ разом із частинами української армії покинули місто. На території Польщі українську армію інтернували. До таборів потрапили й обидва БІДНОВИ.
В одному з таких таборів - у Ланцуті - 1921 р. Василь БІДНОВ та інші вчені заснували перший еміграційний народний університет у складі економічного, історико-філологічного та природничо-математичного, а пізніше й військового факультетів. Ректором університету обрали БІДНОВА, який викладав тут історію України. Опісля були табори в Тарнові, Ченстохові...
Як свідчать листи БІДНОВА, він важко переживав розлуку з Батьківщиною та дружиною, мріяв про повернення. Але на перешкоді стали економічна криза, неможливість занять наукою в Україні, а пізніше - початок голоду та репресій.
У Польщі БІДНОВ пройшов через тяжкі випробування. Тут він зрозумів, що ставлення нового польського уряду до українців не змінилося: «Якою була колись шляхта, такою є польська демократія та соціалісти. Релігійні утиски над православними та полонізація такі самі, як у XVI-XVII ст. Нема нічого нового на території Польщі».
У вересні 1921 р. БІДНОВА запросили викладати історію церкви у Кременецькій духовній семінарії. Педагогічну роботу вчений намагався поєднувати з науковою (обстеження архівів, музейних колекцій) і громадською (редагування двотижневика «Православна Волинь»). Однак Василь Олексійович одразу вступив у конфлікт з місцевою адміністрацією і навесні 1922 р. покинув Кременець.
Влітку 1922 р. БІДНОВУ вдалося виїхати до Чехословаччини. Тут учений 6 років був професором історії української церкви на історико-філософському факультеті Українського вільного університету в Празі. Одночасно він викладав історію України, читав курси з історії Запоріжжя та Степової України, був професором Української господарської академії у Подебрадах. Празький період виявився для вченого дуже плідним.
Жива нитка зв’язувала БІДНОВА з Україною, де залишилася дружина, працював добрий друг - Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ. Збереглося 13 листів БІДНОВА до відомого історика запорізької козаччини. В них - невимовна туга за Батьківщиною, рідними та близькими, колегами. Та невдовзі ця нитка обірвалася. 1930 р., під час сфальсифікованого процесу «Спілки визволення України», заарештували і безневинно засудили дружину БІДНОВА. Він тяжко переживав цю трагедію, хоч і не розповідав про неї нікому, зам-кнувся в собі. Згодом перервалося і листування з ЯВОРНИЦЬКИМ. Величезним горем стала смерть сина Арсена, який улітку 1928 р. потонув, купаючись у Влтаві. Василь БІДНОВ тяжко захворів, різко впав зір, і він уже не міг напружено працювати.
Останні 6 років життя БІДНОВ працював у Варшаві. Ще наприкінці 1928 р. його запросили на посаду професора новоствореного богословського факультету Варшавського університету. Друзі вченого свідчили, що він дуже не хотів покидати Прагу, де на Ольшанському цвинтарі був похований його син. Причини, що спонукали БІДНОВА до переїзду, вповні не відомі. 1 березня 1929 р. він прочитав першу лекцію з церковної історіографії у Варшаві. Вчений вів два кур-си - історії старої церкви та літургіки. Йому довелося напружено працювати - лекційних годин було забагато. Крім того, потрібно було опанувати розмовну польську мову.
У Варшаві БІДНОВ жив самотньо. Незабаром він майже втратив зір, але і далі вів викладацьку та наукову діяльність. Лекції читав із пам’яті, ніколи не заглядаючи в конспект. Студенти дуже любили професора і часто приходили до нього по книги, поради, для наукових консультацій. БІДНОВ неодноразово допомагав своїм учням матеріально. Щороку декілька місяців учений жив у Празі.
Помер учений 1 квітня 1935 р. Його поховали на православному кладовищі у Варшаві. Могила збереглася до наших днів.
Дмитро ДОРОШЕНКО писав про Василя БІДНОВА: «Віра християнина піддержувала в ньому твердість духа, а праця для України, яка була змістом його життя, до кінця днів наповнювала всі його сили. Він був вірним сином свого народу і добрим патріотом своєї Батьківщини. Це була людина чиста серцем, що начебто під суворою зверхністю таїла в собі скарби високої любові до ближнього й до ідеалів добра і справедливості».




Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку