Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 19 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

13.01.2012

ЙОГО ЗБРОЄЮ БУЛО СЛОВО

Іван ОгієнкоЗ Кам’янцем Івана ОГІЄНКА, першого ректора Кам’янець-Подільського державного україн­ського університету, доля пов’язала всього ли­ше на два з лишком роки. Однак і цього часу до­сить, щоб його ім’я було золотими літерами вписане в історію нашого славного міста.
Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча
однаково успішно проявлявся у його діяльності і як мовознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика
української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван ОГІЄНКО (митрополит Іларіон) залишив найпомітніший слід. Одне є
незаперечним: він чесно й віддано служив
українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Перелік наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів складає близько півтори тисячі назв, більшість яких, на жаль, досі недоступна українському читачеві.

Перші сходинки

Народився Іван ОГІЄНКО рів­но 130 років тому - 1(14) січня 1882 р. у містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині у селянській родині. З 1896 р. навчався в Київській військово-фельд­шерській школі, працював помічником лікаря у військовому шпиталі, самостійно вивчив латинську і грецьку мови та вступив до Київського університету св. Володимира Великого (спершу на медичний факультет, а згодом перевівся на історико-філологічний). Молодим студентом заопікувався видатний дослідник східнослов’ян­ських мов і літератур Володимир ПЕРЕТЦ, і вже скоро Іван ОГІЄНКО розпочав власні наукові студії, які забезпечили йому підвищену мі­ніс­терську стипендію для підготовки до професорської діяльності. 1915-1917 рр. - він приват-доцент Київського університету св. Володимира, 1917-1918 рр. - професор Українського народного університету (згодом - Київський державний український університет).

У студентські роки ОГІЄНКО розпочав активну діяльність на українізаційному полі. Співпрацював як кореспондент з редакціями газет «Громадська думка», «Рада», київською «Просвітою», Науковим товариством ім.Тараса Шевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як учений, прозаїк, поет (його вірш «Не питай» стане згодом народною піснею):
Не питай, чого в мене
заплакані очі,
Чого завжди тікаю я в гай
Та блукаю по темних лісах
до півночі.
Не питай, не питай, не питай...
У Києві великими накладами виходили книги молодого вченого: «Краткий курс украинского языка», «Рідне писання», «Україн­ська граматика» та його відома праця «Українська культура».
Після революції 1917 р. було знято заборону на українську мову, і ОГІЄНКО активно добивався переходу українських навчальних закладів на українську мову навчання. При цьому свої лекції читав виключно українською, а також склав програму ви­вчення рідної мови у школах. Однак професори русифікованих університетів цього починання у більшості своїй так і не розділили. Вся надія була на створення власне українських вищих навчальних закладів. Одним із перших став Державний український університет, заснований у столиці Подільської губернії - Ка­м’янці-Подільському, за найактивнішої участі Івана ОГІЄНКА, котрого врешті й було призначено його першим ректором. Йому на той момент було всього 36 років!

Українська ALMA MATER

ОГІЄНКОІз великим запалом майбутній ректор відшукував кошти на будівництво власного приміщення Університету (тим часом було надано в користування будинок міської технічної школи), формував викладацький склад, мате­ріально-технічну базу, набирав перших студентів. Він також особисто організував урочисту церемонію відкриття Університету 22 жовтня 1918 р. (лише через 7 місяців після першого його візиту до Кам’янця!). На неї прибуло понад 200 гостей, серед яких і чимало столичних високопосадовців. 
Поріг Університету вперше переступили 49 дійсних студентів та 67 вільних слухачів. Серед них - і один колишній студент (ім’я його, на жаль, невідоме), котрий залишив свої спогади про цей період, які були опубліковані у місячнику «Віра й культура» (Вінніпег, 1959 р.). Ось його перше враження про ректора ОГІЄНКА: «[...] У центрі групи в чорному сюртукові і пенсне, з щасливим лицем, м’якою поважною ходою, поруч із одітим по-військовому представником Уряду і скромним на зов­нішній вигляд Товаришем Мі­ністра Освіти виступав проф. Іван Іванович ОГІЄНКО - ректор Університету, розпорядчик і люб’язний господар нинішнього свята. Тисячі очей разом впилися в цю фігуру, яка навіки врізалась у серце кожного з нас. І з цього дня для нас, студентів, стала і Учителем і Бать­ком, бо ми завжди, без всякого вагання й страху, звертались до нього в усіх випадках нашого нового, студентського життя. І ніколи нікому не було від нього відказу. Ніхто ніколи не бачив його холодним чи безучасним до студентських інтересів. [...]»
Серед викладачів Університету «[...] центральною фігурою як в академічному, так і в ідейно-виховальному відношенні, безперечно був Ректор, проф. Іван Іванович ОГІЄНКО, натхненний керівник, неперевершений лектор цього першого вищого національного учбового закладу в Україні.
За Ректором вічно увивався рій студентів, коли легкою, молодою ходою, завжди з привіт­ним лицем, він не йшов, а літав по коридорах. Коло дверей його кабінету завжди стояло декілька студентів, дочікуючись своєї черги, по найрізноманітніших, іноді зов­сім дрібних і докучливих спра­вах. Не раз і мені самому доводилось брати подібну авдієн­цію, яка диктувалась ско­ріш простим бажанням безпосереднього [спіл­ку­вання] з цією усім доступною і чарівливою людиною, ніж справжньою необхідністю в ділі. [...]
Так, захоплюючись астрономією, я рішив освідомитись відносно влаштування у нас обсерваторії і, не довго думавши, увійшов у кабінет самого Ректора. [...] Не менш як 20 хвилин він говорив зо мною на цю тему [...] І треба сказати, що його слова ніколи не зоставались пустими обіцянками. Так було і в цьому разі: уже наприкінці другого навчального року справді прибув призначений до нас спостерігач-доцент, що й взявся за влаштування спостережної вишки, і в скорому часі ми чекали із Києва телескопа. [...]».
Із захватом згадує колишній студент Університету і блискучі лекції з історії української мови, що збирали переповнені аудиторії студентів з усіх факультетів:
«Багато, багато вже забулося з того, що пройшло перед очима за сорок років бурхливого життя [...], але й зараз як перед очима бачу молодого, елегантного професора в чорному костюмі, з еспаньйолкою і пенсне, стоячого на кафедрі і розповідаючого нам про «прамову» [...] Тепер я вже забув усі формули по хімії, майже всі латинські терміни по ботаніці та анатомії, не вва­жаючи на те, що я мучився над ними багато місяців і складав по них іспити, але ції, мов намальовані картинки, від скіль­кох випадкових лекцій, я, здається, занесу в гріб... Так магічно впливав і так викладав свою «су­ху» матерію проф. Огієнко [...]».
Іван ОГІЄНКО, який у свої студентські роки часто зазнавав прикрощів через брак коштів, намагався створити студентській молоді максимальні умови для пра­ці. Юнаків і дівчат зараховували на навчання впродовж академічного року. В листопаді 1918 р. він звернувся до Міністра освіти й мистецтва з проханням збільшити кількість студентських стипен­дій для Кам’янецького університету. Для молоді відкрили їдальню. При Університеті від­кри­ли укра­їнську гімназію для дорослих з правами учнів звичайних середніх шкіл. 1918 р. до неї зарахували понад 100 бажаючих.
З осені 1918 р. ректор став однією з найбільш помітних постатей громадсько-політичного життя Кам’янця-Подільського. Він охоче брав на себе роботу, пов’язану з пробудженням у міс­цевих українців національної сві­домості, допомагав людям, які потрапляли у скрутне становище.

Наприкінці 1918-го Директорія УНР запропонувала Іванові ОГІЄНКУ Міністерство народної освіти. Першим його кроком став наказ про відмову від міністерської платні на користь незаможного студентства Кам’янець-По­дільського університету, а впродовж перебування на цій посаді ОГІЄНКО постійно дбав про підсилення професорсько-викладацького складу та його матеріально-технічної бази.
На жаль, неспокійний воєнно-революційний час не дозволив Іванові ОГІЄНКУ втілити його незмінні прагнення щодо українізації освіти та розвитку національної вищої школи, а вже у квітні 1919 р. Директорія УНР відправила міністра ОГІЄНКА у відставку, не давши завершити цінні починання.
3 червня 1919 р. українські війська визволили Кам’янець-Подільський, який на 5,5 місяців став державним центром УНР. Наступного дня сюди повернувся із Галичини ректор ОГІЄНКО. В Кам’янецьку добу Директорії УНР він домігся того, що очолюваний ним заклад яскраво зарекомендував себе як вогнище національної культури, важливий осередок освітньо-культурного життя краю і опора українського державотворення.
Враховуючи, що керівник КПДУУ мав великий організаційний хист, був щирим українським патріотом, активно відстоював національний характер православної церкви в Україні, Директорія УНР призначила його Мі­ністром ісповідань УНР із залишенням за ним посади ректора Університету. Новий міністр взявся за українізацію православної церкви енергійно, широкомасштабно і самовіддано.
Коли в листопаді 1919 р. уряд Директорії на чолі з Симоном ПЕТЛЮРОЮ залишили Кам’янець (цю територію мало окупувати поль­ське військо), для зносин з чужою владою запровадили посаду Головоуповноваженого уряду УНР, на яку призначили Івана ОГІЄНКА. Таким чином, він став найвищим українським державним посадовцем, на якого навалилися десятки всіляких, вкрай складних проблем (формування референтур, Ради Головноуповноваженого, міс­цеві і прибулі
українські інституції, війсь­кови­-ки, школи, шпиталі, кілька тисяч держ­чиновників, велика забор­го­ва­ність з виплатою зарплат і надбавок різним категоріям бю­джетників за кілька мі­сяців, збереження держмайна, тисячі мі­грантів з різних регіонів України, міжконфесійні відносини, під­тримка українських військово­полонених у польських таборах,
української дипломатичної місії у Варшаві тощо). Як Міністру іспові­дань, йому належало займатися розбудовою Української Автокефальної Православної Церкви на невеличкій українській території.
А ще був Університет з 60 ви­кладачами і 1,4 тис. студентів. Доводилося займатися паливом, виробленням Статуту наукового товариства, створенням Комісії з перекладу на українську мову текстів св. Письма, придбанням за кордоном наукової літератури і навчального обладнання, виділенням коштів для друку курсів лекцій викладачів тощо.
6 травня 1920 р. Рада професорів обрала Івана ОГІЄНКА ректором КПДУУ на 4 роки. Однак уже в липні йому з сім’єю доводиться через воєнні події залишити Кам’янець. Він ненадовго повернувся до міста ще у листопаді, проте у зв’язку з наступом радянських військ у листопаді 1920 р. він із дружиною та трьома малолітніми дітьми назавжди покидає Україну, залишивши в Кам’янці власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.
У своїх спогадах студент описує прощання ректора Івана ОГІ­ЄНКА з рідним Університетом: «[...] З тою ж милою, тепер сумною і жалісною усмішкою на блі­дому, змарнілому лиці любий і довгожданий наш Ректор уві­йшов у залю і, зирнувши на нас, піднявся на катедру. Збентежено потоптавшись на місці, він під­ніс свою руку і тремтячим голосом промовив:
- Сини мої!..
Але ще довго не міг говорити, зриваючи голос і ковтаючи сльози… [...]
- …Ніхто не знає зараз, - за­кінчив він схвильовано, - що несе нам завтрашній день, та завжди пам’ятайте одно: де б ви не були, що б з вами не сталося, любіть вашу Матір-Україну і не забувайте, що ви - українці! [...]».

Після кількох місяців праці в еміграційному уряді УНР в Тарнові ОГІЄНКО перебирається до Львова (тодішня Польща). За ревне викладання української мо­ви і проповідування національної ідеї польська влада звільняє його від викладання у Львівській учительській гімназії.
1926 р. ОГІЄНКО здійснив декілька невдалих спроб повернутись до Києва та врятувати свій архів і бібліотеку в Кам’янці, але врешті погодився на пропозицію Варшавського університету обій­няти посаду професора церковнослов’янської мови теологічного факультету. Під час перебування у Варшаві вчений розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність, пише й видає цілу низку своїх наукових праць та продовжує багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. 1932 р. поль­ська влада звільняє його від ви­кладання в університеті «за спротив полонізації православних сту­дентів».
Після смерті дружини Домініки Данилівни (квітень 1937) професор Огієнко приймає чернечий постриг у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі (1940 р.) й обирає ім’я Іларіона - на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів Яро­слава Мудрого - Іларіона. Того ж року стає архієпископом, а в березні 1944-го - митрополитом Холмським і Під­ляським православної Варшавської митрополії. Під час війни переїздить до Лозанни (Швейцарія), де відновлює діяль­ність свого видавництва «Наша культура», друкуючи та поширюючи в Європі та Америці україномовні книги.
По війні переїздить до Канади, де Собор Української православної церкви Канади обирає Іларіона «митрополитом Вінні­пегу і всієї Канади». На цьому посту він залишився до своєї смерті, втім, продовжив активну наукову та видавничу діяль­ність.
12 червня 1962 року здійснилася мрія життя митрополита Іларіона - у Лондонській друкарні було видано повний канонічний переклад українською мовою Біблії - результат 40-річної праці вченого.
Помер митрополит Іларіон піс­ля тяжкої і тривалої хвороби 29 березня 1972 р. у Вінніпегу. Весь свій колосальний архів і книго­збірню він передав на зберігання Колегії Св. Андрія з тим, щоб із відродженням вільної і незалежної України всю цільну колекцію переслати на Батьківщину. На сьогодні залишаються невиданими ряд наукових праць ученого, які в рукописах зберігаються у вінніпезькому архіві. Найменш вивчена на сьогодні художня, публіцистична й епістолярна спадщина. Це тисячі несистематизованих, непрочитаних сторінок: поезій, легенд, оповідань, драматичних п’єс, документально-публіцистичних життєписів.
Сьогодні іменем Івана ОГІЄНКА названо вулиці не лише в Кам’янці, а й у Брусилові, Житомирі та Льво­ві. Його ім’ям врешті 2008 р. наречено і його дітище - Кам’янець-Подільський національний університет. Ще одним свідченням довгоочікуваного повернення Івана Огієнка в Україну є за­снування премії його імені. Це друга в Україні ба­гатогалузева премія після Шев­­ченківської, яка відповідає багатосторонній діяль­ності цієї людини на ниві україн­ського від­ро­дження.
Своєрідним кредо Івана ОГІЄН­КА (митрополита Іларіона) звучать слова його вірша, написаного за тисячі кілометрів від Бать­ківщини:
Я взяв своє серце
малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася
між нами
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше
не дав я любові.
Бо другого серця кохати
не маю
І вірним зостанусь,
аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять
без краю...


Підготувала Наталія ЯРОВА, «ПОДОЛЯНИН».
Використано матеріали книги Олександра ЗАВАЛЬНЮКА «Історія Кам’янець-Подільського державного українського університету в іменах. 1918-1921 рр.», Миколи ТИМОШИКА «Митрополит Іларіон (Іван ОГІЄНКО) і українське відродження».

Автор:  Наталія ЯРОВА

Повернення до списку