Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 22 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

20.01.2012

ОСТАННІЙ ГАЙДАМАКА

"СКАРБ УСТИМА КАРМЕЛЮКА"Саме так називав Устима КАРМАЛЮКА відомий вчений, дослідник Поділля Юхим СІЦІНСЬКИЙ, а у його музейному кабінеті, на чільному місці, висіла картина Кармалюка пензля Василя ТРОПІНІНА. Називав неспроста, бо вже після селянських заворушень під проводом Устима КАРМАЛЮКА ніхто на українських землях не чинив, аж до відміни кріпацтва, більш-менш зорганізованого спротиву простого люду проти своїх поневолювачів.
Турбує те, що останнім часом серед української інтелігенції та й наукового люду спостерігається тенденція до ви­творення образу Устима Кармалюка як гульвіси, жіночого зальотника, злочинця, а то й такого собі «рекетьора». Відсутність належної популяризації постаті Кармалюка на сторінках українських підручників, у засобах масової інформації свідчить про те, що ця постать стає незручною і замовчується.
Різні люди, в різні часи здійснювали записи свідчень, пісень, легенд та переказів, що стосуються цієї неординарної постаті. Зокрема, у 50-60-х роках минулого століття місцевий краєзнавець Людвік ЛЯСОТА, спілкуючись із подолянами, записав майже 100 легенд та переказів, присвячених подільському меснику. Його записи відображають усі важливі віхи із життя народного героя, а також передають всю теплоту і любов сердець подільського селянина, який захоплювався подвигами
Устима та бачив у ньому захисника від панської сваволі.
Безперечно, оповідачі не були свідками тих подій, про які вони розповідають, але часто чули розповіді від самих очевидців, тому ці записи є унікальним автентичним джерелом не лише усної народної творчості, але й відголоском подій, пов’язаних з героїчною постаттю Устима КАРМАЛЮКА.
Свого часу Людвік ЛЯСОТА передав свої записи, і не лише ті, що стосуються Устима КАРМАЛЮКА, до архіву Історико-культурологічного Подільського братства. Зараз у видавництві «Медобори» готується до друку книга із його записами під назвою «Скарб Устима Кармалюка». Тут подаємо дві легенди, записані поділь­ським краєзнавцем.

СОКІЛ

Молода кріпачка жала панську пшеницю. Була вона непорожна (вагітна, - Прим. ред.). Вже люди пополуднували, а вона ще й не обідала - крумки хліба нема. Зелені плями в очах крутяться, тягне дитина під серцем. Жура гризе голову. Що буде з дитиною? Як буде жити кріпаченя?! Чим годувати? Впала на сніп та й голови не підойме.
Але щось над нею зашуміло, загуркотіло, і рядом упав сокіл з розчапіреними крилами. Пір’я оббите, ввесь в крові… І так жалібно заговорив сокіл по-людськи, що аж душа зав’яла:
- Не жаль умирати, а жаль дітей-соколят лишати, бо соколина сама не вигодує всіх - погинуть.
Жаль стало жінці сокола. Спитала, що сталося і чи нема як зарадити біді. Сказав сокіл, що бився з нечистою силою, вже перемагав, а нечистий закликав з усього світу сов і ворон. Налетіло їх - аж небо і сонце закрило, пір’я на крилах сокола оббили, і кров з сокола стекла. Якби хто дав краплю живої крові з-під серця, то сокіл би знов ожив.
Жаль стало молодиці сокола і його дітей. Вирішила одну краплю тієї крові, що дитині дати мала, віддати соколові. Розкрила пазуху, наставила груди, дзьобнув сокіл краплю крові з-під серця та й зразу ожив. Тріпнув крилами та й полетів вище сонця. А так спустився знов до хмар та й каже відтіль:
- Спасибі тобі, сестро, що порятувала дітей моїх! Як народиться у тебе син, то братом соколам буде. Без крил, а летючим буде, нечисту силу бити буде, а соколи помагати будуть.
Сказав та й полетів.
От народився син. Охрестили його Устимом, а назвали Кармалюком. Побачили люди, що в дитини очі соколині; на сонце дивиться і не моргне. А як підріс, то зібрав соколів таких, як сам, та й полетів по світі нечистих панів бити. При­йняли його соколи в свою хату на Сокіл-горі, що в нашім лісі біля Карачківців. Так і літав зі своїми побратимами по Сокіл-горах, а таких гір дуже багато.
Коли цей хлопчик підріс, він став дуже відважним. Ніяка небезпека для нього не існувала, ніби не боявся смерті. От люди і казали, що він ненароджений, а як не родився - і помирати не повинен. Розказали про це люди самому Устимові, і він став ще відважнішим.
Записано 1955 р. від Оксани ТАРАН
у с.Карачківці Смотрицького р-ну
    Хмельницької обл.

КАРМАЛЮК  
НІКОЛИ НЕ БОЯВСЯ СМЕРТІ

Устим Кармалюк був такий чоловік, що ніколи не боявся смерті.
Люди казали, що він - людина невмируща, бо він є людина ненароджена. Ненароджений не вмирає. І ось чому. Як Кармалюк мав появитися на світ Божий, і прийшов його мамі час родити, вона довго лежала в залогах, але ніяк не розрішалась від ваги. До неї зібралось багато баб-шептух, знахарок, та ніхто не міг допомогти. Мучилась жінка. Тоді сама найстарша знахарка взяла ніж, нагострила його до каменя, що серед поля на роздорожжі, пропекла на вогні, розрізала породіллі живота і прийняла хлопчика...
Інколи, бувало, сяде КАРМАЛЮК на камені при дорозі, замислиться і промовить:
Смерті я не відчуваю,
Бо й життя не маю.

Як це треба було розуміти, думали люди. Хто як хотів, так і догадувався.
Скоро він виріс великий і почав проти панів боротися. Кепкував собі з тих панів, що хотіли його зловити. А коли люди
остерігали, що його можуть зловити чи вбити, то він відказував:
- Устим хоче жити і добро людям творити. А хто подумає смерть мені зробити, сам від мене загине.
Коли ще Кармалюкова мати після пологів була хвора, Устима годувала інша жінка (теж кріпачка). І от як Кармалюк уже став славним серед людей - став відбирати в багачів гроші, пани довідались, хто його вигодував, і з криком: «Розбійника вигодувала!» зловили цю жінку і повісили. За це Кармалюк ще страшніше розправлявся з панами. Зібрав він собі хлопців таких дужих, як сам, щоб нападати на панів, забирати в них гроші і майно та віддавати бідним людям.
Кармалюк був не тільки відважний і сильний, а й благородний. Він ніколи не забирав собі ні копійки, тому не любив, коли вороги називали його розбійником. Одного разу він був у лісі на шляху, де проїжджали багаті купці. Якраз ішла по дорозі гарно вбрана жінка і весь час озиралася. Кармалюк вийшов на дорогу і запитав:
- Чого ти так озираєшся?
Вона розповіла, що тут десь розбійник Кармалюк із своєю ватагою ходить, людей грабить і собі все забирає. Назвала Кармалюка поганими словами. Кармалюка образила ця неправда. Він звелів відшмагати її нагайкою.
- Не бреши на Кармалюка, бо він не розбійник, а відбирає гроші в багатих і роздає бідним, і дурно нікого не вбив.
Врешті залишив він цій жінці велику купу грошей, а на прощання сказав:
- Я сам Кармалюк і є. Розказуй другим, який я насправді.
Та й подався лісом, тільки пісня покотилася за ним:
Сонце сходить і заходить,
А Кармалюк за собою
Добрих сорок хлопців водить.
Іде отець чи то купець,
А чи пан багатий.
- Відбирайте, хлопці, гроші,
Оце - ваша плата!
Відбирайте й не тримайте -
Бідним віддавайте,
Бо в Устима така вдача:
Бідним помагати.
Записано 1954 р.
від Василя КУЧЕРА, 1882 р.н.,

у с.Погоріла Кам’янець-Поділь­ського району Хмельницької області.
Мирослав МОШАК,
спец. для «ПОДОЛЯНИНА».


Повернення до списку