ГАВРИЛІВЦІ. Оповідь 3

Скориставшись нарисом «Історико-статистичний опис церкви та парафії села Гаврилівці Кам’янецького повіту Подільської губернії», опублікованим у 1878-1879 роках у другому випуску праць Комітету для історико-статистичного опису Подільської єпархії, ми в номерах газети від 12 і 19 червня почали розповідати про це поселення, розташоване між містом Кам’янцем-Подільським і містечком, а нині знову селом Жванцем. Сьогодні продовжимо нашу розповідь. Але спочатку поцікавимося, як описано Миколаївську церкву подільським істориком Юхимом Сіцінським у документі 1895 року.

ОПИС 1895 РОКУ

Ось як описує храм у Гаврилівцях Юхим Йосипович: «1848 року розпочато будівницт­во нинішньої церкви – на державні кошти, а закінчено 1851 року. Цього ж року 9 травня храм освятив преосвященний Євсевій в ім’я святителя Миколая Мирлікійського. Церква велика, кам’яна, при п’яти банях, покрита жерстю, планом хрестоподібна, з трьома вхідними дверима. Дзвіницю влаштовано в одній із крайніх бань.
У Миколаївській церкві є місцева шанована ікона Знамення Божої Матері, копія ікони Новгородської. Ця ікона перебуває в церкві з 27 лис­топада 1889 року, а раніше була у дворян Клечановських, які з благоговіння до неї перенесли її до храму в Гаврилівцях і прикрасили її кіотом. Ікона ця вважається благодатною.
З тієї церкви надійшло в Давньосховище Подільського єпархіального історико-статистичного комітету (нині Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник. – О.Б.) Євангеліє 1690 року видання львівського братства. За переказами, це те Євангеліє, яке вціліло 1769 року при руйнуванні церкви турками. На цьому Євангелії є такий напис: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Цю книгу, іменовану Євангелієм, купив раб Божий Дмитро Старушок за своє спасіння і відпущення гріхів за талярів битих п’ять, це Євангеліє віддаю до рук» (далі написано іншими чорнилами) «чесному батькові Симеонові Належкевичові, пресвітерові» (далі знову колишніми чорнилами) «гаврилівському та чадам його. А громада до того не має справи жодної, а ні діти, а ні кревні. Року 1718».
Усі дані, як то було прийнято в Російській імперії, подано за старим стилем (юліанським календарем). Отже, за Сіцінським, Миколаївський храм у Гаврилів­цях освятили 9 травня 1851 ро­ку за старим стилем – у день святителя й чудотворця Миколая Мирлікійського. Нині це свято припадає на 22 травня. Юхимові Йосиповичу в день освячення церкви у Гаврилівцях було вісім років, тож він не бачив самого торжества. І навіть не знав, що воно описано очевидцем освячення і того ж року надруковано, бо інакше послався би на нього. Цей очевидець пише, що Миколаївський храм у Гаврилівцях освятили третього липня 1851 ро­ку за старим стилем, тобто на май­же два місяці пізніше, ніж подає Сіцінський. Напевне, потрібно вірити очевидцеві події: ймовірно, що церкву мали намір освятити на Миколи весняного, але не встигли.

СЛОВО ОЧЕВИДЦЯ

«Подільські єпархіальні відомості», коли освячували церкву в Гаврилівцях, ще не виходили (їх перший номер побачив світ
1 січня 1862 року). Матеріал про подію вмістив 1851 року аж на шести сторінках московський навчально-літературний журнал «Москвитянин». Називається стаття «Освячення церкви православної в державному селі Гаврилівцях Подільської губернії» і має підзаголовок «Російське слово очевидця».
Автор матеріалу сховався за скороченням «В. А…ський». Цілком очевидно, що це російський прозаїк, журналіст, історик Вік­тор Іпатійович Аскоченський (1813-1879), який із лютого 1849 ро­ку був у Кам’янці-Подільському головою совісного суду. Цей суд розглядав земельно-майнові суперечки, сімейні сварки, злочини малолітніх, душевнохворих. До компетенції
суду належали також справи про чаклунство, марновірство, бро­дяжництво, образу батьків дітьми. Оскільки Віктор Аскоченсь­кий згадувався у самій статті, то йому незручно було підписува­ти її своїм повним прізвищем.

ЗНАЧЕННЯ ХРАМУ

Заглянімо до «Москвитянина». Віктор Іпатійович пише, що неподалік від австрійського кордону стоїть село Гаврилівці, яке належало в стародавні часи поміщику Лянцкоронському, потім переходило із рук у руки та, нарешті, надійшло в державне управління. Внаслідок близького сусідства з фортецею Хотином, колишнім театром кровопролитних битв поляків із турками, потім росіян із поляками й турками, село це піддавалося всім жахам війни та жорстокості з боку прихильників ісламу.
При останньому нападі їх на Кам’янець-Подільський село Гаврилівці, що було на шляху до цього міста, спустошено, а церк­ву, яка була в тому селі, спале­но й винищено дощенту. Пам’ятником цій кривавій епосі залишилося досі одне Євангеліє, надруковане у Львові 1690 року (саме про нього пише Сіцінський. – О.Б.) та невідомо як врятоване від руки турків, які проте ж посік­ли кожну сторінку його своїми ятаганами.
Близько 1780 року, після звіль­нення цього краю від турків, мешканці Гаврилівців власним коштом побудували в ім’я святої Параскеви убогий храм, в якому з великими труднощами могло поміститися до двадцяти людей. Побудований із простого дерева, без всякої витонченості та краси, храм цей тільки хрестом одним і гонтовим дахом різнився від селянських хатин, що його оточували.
Віктор Іпатійович пише, що, відповідно до малого простору, залишеного для тих, хто молиться, вівтар, відокремлений мізерним іконостасом, був неймовірно тісний. Відстань жертовника від престолу була настільки малою, що важко пройти між ними. Небагато більшою вона була між престолом і царськими воротами, але й тут ледь залишалося місце для земного поклону. Бічні ворота, завдяки своїй тісноті, робили неможливим, під час великого виходу, рухатися зі святими дарами, і священник повинен був стати для народу царсь­кими дверима.
Аскоченський робить висновок: «Узагалі, дивлячись на цей надзвичайно убогий і малий храм, мимоволі переносишся думкою до тих часів, коли первісні християни, під страхом смерті та лютих гонінь, збиралися таємно в будинку кого-небудь із вірних і в тиші здійснювали там свої священнодійства».
За три роки перед освяченням, 1848 року, закладено перший камінь у фундамент нової церкви в Гаврилівцях. Місце, виб­ране для неї, розташоване менше ніж за півверсти від ве­ликої дороги, було найвигіднішим. Церква, збудована тут, відкривається за кілька верст для тих, хто їде з Кам’янця-Подільського. З іншого боку, через Дніс­тер, храм видно весь, як на долоні. Він палає в небі срібними своїми п’ятьма банями. Аскоченський завершує опис храму: «Тож мандрівник, який ступає із сусідньої Австрії на святу землю Руську, на першому кроці зустрічає благодатний привіт православ’я, що осіняє його з висоти новоствореної церкви. Подорожній поспішає далі, несучи із собою приємне враження».

ІМ’Я ДЛЯ ЦЕРКВИ

Аскоченський пише, що негайно, по закладенні церкви, жителі Гаврилівців, дізнавшись, хто винуватець їх несподіваної ду­ховної радості, одностайно побажали передати разом із церк­вою далекому потомству державне ім’я вінценосного свого благодійника, і негайно виступили з проханням до преосвященного архієпископа Арсенія (нині архієпископа Варшавського), про посвячення споруджуваного храму іменем святителя і чудотворця Миколая, державному тезкові якого зобов’язані вони щастям бачити на рідній землі своїй таку дивовижу.
Преосвященний Арсеній, в миру Федір Павлович Москвін, був архієпископом Подільським і Брацлавським 7 років, з 5 квітня 1841 року до 6 листопада 1848 року. Він народився 1795 року в Костромській губернії, а помер 1876 року в Санкт-Петербурзі. Остання його посада – митрополит Київський та Галицький. Освіту здобув у Кост­ромській духовній семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії.
Аскоченський продовжує: «Вірнопідданська, свята старанність парафіян тоді ж увінчалася архіпастирським дозволом. Сивочолі старці молили Бога продовжити дні їх життя, щоб приносити подячні слова за вінценосного батька-монарха». (Храм у Гаврилівцях заклали й освятили, коли імператором у Росії тридцятиліття, з 1825 до 1855 року, був Микола Перший, тому й храм Миколаївський – на честь його тезки, святителя і чудотворця Миколая. – О.Б.).

БУДІВНИЦТО ХРАМУ

Перший камінь у фундамент церкви в Гаврилівцях та ім’я для неї – чудотворця Миколая – дав преосвященний Арсеній. Освятив храм преосвященний Євсевій. А будівництво Миколаївської церкви відбулося при преосвященному Елпідіфорі.
Преосвященний Елпідіфор, в миру Олексій Іванович Бенедиктов, був єпископом Подільським і Брацлавським усього 2,5 року: з 6 листопада 1848 року до 29 бе­резня 1851 року. Народився він 1800 року в Ярославській губернії, а помер 1860 року в Санкт-­Петербурзі. Остання його посада – архієпископ Таврійський і Херсонський, але внаслідок хвороби поїхати в Таврійську єпархію він не зміг. Освіту здобув в Ярославській духовній семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії.
Про хід будівництва Миколаїв­ської церкви у Гаврилівцях ми поки що не маємо відомостей.

ОБСТАВИНИ СВЯТА

Віктор Аскоченський пише, що третього липня 1851 року було днем ​​святкування мешканців Гаврилівців: «На цьому святі Гос­подь дав можливість і мені бути. Світло було, мов наречений, що виходить із храму свого».
«Зійшло ранкове сонце, опромінивши натовпи народу, який у святкових вбраннях поспішав до новоствореного храму», – продовжує розповідь автор статті. У багатьох із прочан були в руках великі воскові свічки, як видно, навмисне приготовані ними для цього високоурочистого торжества. Віктор Іпатійович підкреслює, шо мешканці міст Кам’янця-Подільського, Хотина та нав­колишніх містечок і сіл сходилися і з’їжджалися на свято православ’я, що нині тріумфувало,
забувши цього разу відмінність віросповідань, в дусі християнської одностайності. Вони поспішали до храму, який мали освятити в ім’я ревного захисника віри, апостола і пророка, який за суттю своєю був наріжним каменем учення Ісуса Христа.
Віктор Аскоченський яскравими фарбами змальовує побачене. Це численний собор духовенства, одягнений у світлі ризи. Це безліч хоругв, що майоріли навколо церкви. Це народ, який різнобарвним натовпом розташувався на майдані в церковній огорожі. Це сріблясті бані храму, що яскраво сяяли від сонця. «Все це представляло картину, що вартує пензля художника, який живо­творно переніс на полотно предмет благодатного творення, а не страшного руйнування», – завершує Вік­тор Іпатійович розповідь про обставини свята.

ОСВЯЧЕННЯ

Після прибуття в село Гаврилів­ці преосвященного Євсевія, єпископа Подільського і Брацлав­сь­кого, негайно розпочався уро­чистий обряд освячення храму.
Преосвященний Євсевій, в миру Олексій Олексійович Іль­їнський, був єпископом Подільським і Брацлавським 7 років, із 29 березня 1851 року до 1 березня 1858 року. Народився він 1809 року в Білгороді, а помер у березні 1879 року в Твері, де був архієпископом Тверським і Кашинським. Освіту здобув у Курській духовній семінарії, а потім у Київській духовній академії.
Віктор Аскоченський патетично пише: «Треба вникнути у високе значення цього обряду, треба вслухатися в ці гарячі молитви вірних, вимовлені устами архіпастиря, треба бачити таємно та зримо пустельність мирської пишноти, ще не зведену в значення краси небесної, коли всі свічки в новоствореному храмі залишаються до часу незасвічені, коли фіміам кадильний не пронісся ще у висоті Божого дому світлою хмарою, таємниче створюючи віяння духу святого, – треба все це висловити розумом і серцем, щоб усім єством затремтіти потім при гучному вигуку архієрея Божого, що стоїть поза храмом перед зачиненими дверима».

СІЛЬСЬКИЙ ОБІД

На завершення статті Віктор Ас­коченський пише:
«Любо бачити та чути російським серцем, що всі, від малого до великого, не залишаються холодними
до таких світлих свят православ’я!
У західному краю участь перших сановників губернії в такій справі, як освячення православного храму, має відчутно благодійні наслідки. Багато з них були присутні при самому обряді; інші поспішили прибути на літургію, яка скінчилася рівно о першій годині пополудні. У першому ряду тих, хто молиться, видно було начальника губернії Володимира Єгоровича Анненкова, дійсного статського радника Олександра Андрійовича Половцева, віце-губернатора статського радника Володимира Пилиповича Пфелера й інших першорядних губернських чиновників. Преосвященний Євсевій виголосив надзвичайно повчальне слово, в якому виклав повно і ясно ті думки, що зобов’язаний мати кожен християнин, який відвідує храм Божий. Від людей, які не єдино мислять з нами щодо православ’я, чув я захоплені похвали прос­тому, одухотвореному слову нашого архіпастиря і радів щиро…
Літургія скінчилася. Керівник палати державного майна Афанасій Андрійович Абаза, діяльній ретельності якого зобов’язаний цей край успішним виконанням найвищої волі та розпоряджень його ясновельможності графа Павла Дмитровича Кисельова, запросив усіх на сільський обід, приготований в затишному, але красивому будинку, що належав колись поміщику Комарові. За першим тостом за здоров’я государя імператора, винуватця справжнього торжества, чудовий хор півчих його преосвященства проспівав наш народний гімн «Боже, царя бережи», який завжди так глибоко віддається в російському серці. Слідом за тим проголошений був тост за його світлість міністра державного майна графа Павла Дмитровича Кисельова, потім за преосвященного Євсевія, пана начальника губернії, за його превосходительство Олександра Андрійовича Половцева, нарешті за керівника палати державного майна Афанасія Андрійовича Абазу і за всіх благодійників і доброчинців новоствореного храму. У проміжках між тостами півчі співали концерти і гімн Росії, покладений на музику для співочого хору подільським совісним суддею Віктором Іпатійовичем Аскоченським».

(Далі буде).