Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 23 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

30.03.2012

В БОЯХ ЗА ОРИНИН

«На братських могилах не ставлять хрестів». Усі ми добре пам’ятаємо цей рядок з популярної пісні Володимира ВИСОЦЬКОГО. І все ж є братські могили, увін­чані хрестами. Одна з них примостилася на території Кам’янець-Подільського району. Це братська могила воїнів Української Народної Республіки в Оринині.
Олександр ВИШНІВСЬКИЙ, 1920 р.Дослідник історії цього поділь­ського села Володимир ПІД­ГІР­НИЙ у виданому 2008 р. історико-публіцистичному нарисі «Ори­нин» оприлюднив кілька спогадів очевидців про історію могили. Так, Олександр ОЛІЙНИК із сусіднього села Ріпинці у листі, опублікованому 10 липня 1997 р. в газеті «Українське слово», пові­дав таке: у роки українських визвольних змагань в Оринин привезли на возах і поховали 21 вояка УНР. Серед них, за спогадами, був один офіцер, інші рядові. Жодного імені, на жаль, час не зберіг. В архівах теж не вдалося виявити імен загиблих. А жителів Оринина, які ще пам’ятали імена українських героїв, уже немає в живих.
Хрест на братській могилі вої­нів УНР встановлювали тричі. Перший з них був кам’яним. У роки колективізації його розі­брали, а камінь віддали на спорудження колгоспної комори.
Орининець Петро ДАНЧУК згадав, що коли село опинилося під німецькою окупацією, на могилі (мабуть, 1942 р.) під керівництвом православного священика та старости встановили дубовий хрест. Він простояв доти, поки не струхлявів і впав.
Утретє подбали про могилу тільки напередодні 15-річчя незалежності України. У червні 2006 р. було встановлено дерев’яний хрест, пам’ятну плиту з написом «Слава їхніх імен житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних, вірних... Тут спочивають вояки Української Народної Республіки, що загинули за волю України - 1919».
На жаль, у нарисі «Оринин» події 1919 року висвітлено дуже скупо. На щастя, відшукалися видані за кордоном спогади офі­церів армії УНР, які того року безпосередньо командували частинами, що воювали за Оринин.
Олександр УДОВИЧЕНКО, 1974 р.1971 р. в Нью-Йорку побачила світ книга Олександра УДОВИЧЕНКА «Третя Залізна дивізія». У ній детально описано наступ армії УНР на Кам’янець на початку червня 1919 р. Тоді, як зазначив Олександр Іванович, в містечку Оринин червоні тримали сотню піхоти із сторожовою охороною в селі Гуків. Тож план полковника УДОВИЧЕНКА, який командував 16-м загоном, був простим: «Після аналізу загальної ситуації я рішив атакувати ворога в його праве крило, що опиралося на Оринин і було найслабше червоними обсаджено».
Наказ про наступ був короткий: «У ніч із 30 на 31 травня 16-й загін зосереджується в Гукові, на шо­се, що веде до Оринина. В ніч із 31 травня на 1 червня, о годині 1-й, загін вирушає колоною в напрямку на Оринин. В авангарді 
1-й полк Синьої дивізії під командою полковника ВИШНІВСЬКОГО. Завдання: здобути Оринин, ви­йти в запілля Рихтівської групи ворожих сил, розбити їх і зайняти Кам’янець».
Полковнику Олександру ВИШНІВСЬКОМУ, що зі своїм полком йшов авангардом, доручалося «захопити Оринин, по можливості, без стрілу, раптовим ударом, щоб не сполошити ворога на інших відтинках фронту й у самому Кам’янці-Подільському».
Так і сталося. О першій годині ночі 1 червня 1-й полк Синьої дивізії вирушив авангардом до Оринина. За якихось півгодини рушили й головні сили загону. До Оринина було близько 15 км. Десь о 4-й ранку УДОВИЧЕНКО одержав донесення від полковника ВИШНІВСЬКОГО, що його полк дійшов до висоти 132.3, не зустрівши ворога. Вперед вислано розвідку, а полк, після короткого відпочинку, рушив далі. Згодом полковник ВИШНІВСЬКИЙ доповів, що в Оринині «без стрілу заскочив червоних, які були сторожовою охороною більшовиків, узяв їх до полону, виставив свою сторожову охорону навколо Оринина й наказав до містечка вхід цивільним дозволяти, але з нього нікого не випускати».
Близько 7-ї ранку весь загін, яким командував УДОВИЧЕНКО, зосередився в Оринині. Втомлені нічним маршем вояки відпочивали. Оскільки червоне командування не підозрювало присутності українських сил в Оринині, то УДОВИЧЕНКО вирішив залишити загін на весь день в цьому містечку, а вранці 2 червня продовжити наступ на Кам’янець. До нього залишалося ще близько 18 км, тому треба було дати воякам добрий відпочинок.
Як бачимо, 1 червня 1919 р. Оринин вдалося відібрати в червоних без жертв з боку армії УНР. Але, виявляється, за 12 днів до цього, 21 травня, була ще одна спроба 16-го загону, яким тоді командував не УДОВИЧЕНКО, а Микола ШАПОВАЛ, здійснити наступ на Кам’янець. Цей наступ не вдався, логічним наслідком чого стала заміна командира загону. Про детальний перебіг невдалого наступу на Кам’янець можна довідатися зі спогадів Олександра ВИШНІВСЬКОГО «До історії Синіх і Залізних», опублікованих 1937 р. у сьомому випуску збірника «За державність».
Отож читаємо: «Перед вечором 20 травня отаман ШАПОВАЛ дає наказ наступати на Оринин, зайнятий більшовиками. Сині обсаджують Оринин. Вночі того самого дня загін ліквідував більшовицький відділ у Гукові (проти містечка Скали), що було конечним для забезпечення собі відступу за Збруч. Там він здобув полонених, кулемети й рушниці. В Оринині загін перебував до 24 травня, обмежившися лише розвідкою, головним чином у напрямі на Кам’янець-Подільський. Зранку 24 травня ворог почав наступ на Оринин з боку Кам’янця. На спіткання з ним вийшли Сині, що несли цього дня сторожову охорону».
І далі ВИШНІВСЬКИЙ описує бій за Оринин, який відбувся 24 травня: «Зав’язався бій, що ви­крив переважні сили ворога, як у піхоті, так і в артилерії. Крім того, більшовики мали ще й кінноту, загін же її майже зовсім не мав. Втрати Синіх щораз збільшувалися. Коли ворожа піхота, наступавши, підійшла зовсім близько, ви­крився обхід більшовицькою кіннотою нашого лівого крила. На донесення командира Синіх, в якому з’ясовувалося положення й просилося про підтримання Синіх іншими частинами загону, отаман ШАПОВАЛ дав наказ решті загону відступати в напрямі на Скалу й такий же наказ прислав до Синіх. Таким чином, замість того, щоб підтримати частину свого загону, що сходила кров’ю в нерівній боротьбі з ворогом, або підтримати вогнем бодай її відступ, як це завжди повинно бути, командир загону спішно відходить з головними силами, залишаючи одну зі своїх частин (Синіх) на поталу ворогові. Наслідки цього були страшні. За­уваживши початок відступу Синіх, ворог, що в той час був уже в ста кроках від них, засипав їх градом куль, а його кіннота заатакувала ліве крило з флангу й тилу. На нещастя, в цей час ворожа куля тяжко ранила помічника командира Синіх підполковника СИДОРЕНКА; він був якраз на лівому крилі полку. Смертельно ранений, він ще має в собі стільки сили, щоб доскочити на коні (був на ньому під час цілого бою) до кулеметної тачанки, й падає на неї непритомний (ввечері того самого дня помер у Скалі). Тачанка з кулеметом і раненим на кар’єрі залишає поле бою. Наступає замішання на лівому крилі, і більшовицька кіннота кидається на піхоту цього крила й починає рубати. Щоби врятувати ситуацію, командир Синіх кидається із резервною сотнею на кінноту. Ворожа кіннота тікає, але на полю залишаються десятки жертв бою: забиті, ранені й порубані, яких годі вже винести звідти».
Можливо, саме жертви цього бою знайшли вічний спочинок у братській могилі воїнів УНР в Оринині. Принаймні, це досить конкретна підказка для істориків щодо подальших пошуків.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку