Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

06.04.2012

ДВА З ПОЛОВИНОЮ МІСЯЦІ "НА КРАЮ СВІТУ"

ДОРОШЕНКОЩе вчора ти був міністром, а сьогодні вже ніхто, бо в державі змінилася влада. В таку добре знайому і для наших часів ситуацію потрапив 14 грудня 1918 р. український історик Дмитро ДОРОШЕНКО. Цього дня війська Директорії оволоділи Києвом, а Павло СКОРОПАДСЬКИЙ вимушено зрікся гетьманства. Згадали ми цю ситуацію неспроста. По-перше, 8 квітня Україна відзначатиме 130-річчя з дня народження Дмитра Івановича. По-друге, його відставка з посади міністра закордонних справ невдовзі обернулася на нетривалу, але яскраву кам’янецьку сторінку в житті історика.
Халепа халепою, але ж світ не без добрих людей. У середині січня 1919 р. завітав до ДОРОШЕНКА професор Василь БІДНОВ, який їхав до Кам’янця викладати в недавно заснованому там університеті. Він запропонував, щоб Дмитро Іванович подав до Міністерства народної освіти прохання про призначення його приват-доцентом кафедри історії України цього університету. А ще Василь Олексійович зауважив, що кам’янецька професура дуже охоче бачила б ДОРОШЕНКА у своїм гурті.
На той час ректор Кам’янець-Поділь­ського університету Іван ОГІЄНКО одночасно був і міністром освіти, тож перебував у Києві. «Я пішов до ОГІЄНКА, - писав у «Моїх споминах про недавнє минуле», виданих у 1923-1924 рр. у Львові, ДОРОШЕНКО. - Він зустрів мене дуже привітно і за якусь годину справа була полагоджена. Моє призначення було підписане і за короткий час я мав уже виїхати разом з гуртком професорів, що також їхали до Кам’янця. Я почав на швидку руку ладитись до виїзду, бо 22 січня треба було вже вирушати: ОГІЄНКО обіцяв на цей день виклопотати для нас окремий вагон».
Дружина Дмитра Івановича Наталія була актрисою. Не бажаючи покидати Державний драматичний театр, заснований здебільшого її заходами ще за гетьмана, вона залишилася в Києві.
Якщо сьогодні поїздка потягом з Києва до Кам’янця вимірюється годинами, то в ДОРОШЕНКА вона розтягнулася на чотири доби. Виїхав він із Києва 22 січня, але тільки уранці 26 січня 1919 р. прибув на кам’янецький вокзал (або двірець, як казали тоді). Перші враження Дмитра Івановича по приїзді були такі: «Надворі стояв великий мороз. Невеличкий кам’янецький двірець увесь набитий людьми. Видно, що це все - «біженці», втікають сюди зі сходу, гадають, що Кам’янець стоїть так далеко в глухому кутку, що ніякі большевики сюди не доберуться».
Оскільки візників на вокзалі не було, то один із канцеляристів, котрий уже бував у Кам’янці, згадав, що університет має пару власних коней, якими можна буде перевезти речі. Він негайно вирушив пішки до університету. В очікуванні Дмитро Іванович мимоволі прислухається до розмов на вокзалі:
«Якийсь старенький добродій, в офіцерському пальті без відзнак (мабуть, якийсь відставний полковник) оповідає про фіолетове проміння, котрим французи з Одеси мають проганяти большевиків. Розповідає, що якийсь відділ з цим промінням уже стоїть під Бахмачем, що большевики тікають в панічнім переляку. Хтось додає до цього, що сам бачив, як десь везли сотні поранених большевиків, які посліпли від убійчого проміння. Але авдиторія якось мало захоплюється цим оповіданням: мовляв, большевики десь утікають під Бахмачем, а ми ось уже таки опинились тут «на краю світу», у Кам’янці!»
Нарешті прибули великі сани, запряжені університетськими кіньми. Вони по­везли речі та пакунки з книжками. А доценти та професори почимчикували до університету пішки.
ДОРОШЕНКА гостинно прийняла родина ректора ОГІЄНКА, надавши йому в своїм помешканні в університеті дуже гарну й теплу кімнату. Дмитро Іванович згадував: «Завдяки цьому я позбувся всякого клопоту щодо хати і скоро міг приступити до ознайомлення з університетськими справами і до підготовки до читання лекцій. В цій кімнаті я й прожив увесь час мого перебування в Кам’янці. Мушу зазначити, що проф. Огієнко не схотів брати з мене ніякої платні за кімнату, мотивуючи тим, що це помешкання державне, сам він за нього не платить і то­му не може здавати в найми, а приймає мене до себе як доброго знайомого і колегу. Взагалі, та сердечна прихиль­ність і тепле відношення, які я зустрів у гостиннім домі Огієнків, дуже скрасили мені життя в чужому місті, серед невеселих обставин і настроїв».
У лютому 1919 р. почався весняний семестр. ДОРОШЕНКО викладав історію України для студентів двох відділів фізико-математичного факультету - природничого та математичного. Він мав по дві години лекційних занять щотижня на кожному з цих відділів. У Дмитра Івановича залишилися приємні враження від роботи в університеті:
«Виклади розпочались скоро по моїм приїзді. Одна за другою читалися вступні лекції нових професорів і доцентів, які збирали завжди велику авдиторію і являлись справжнім святом в університетській сім’ї; а жили дійсно дружньо між собою, як одна сім’я, і скільки я пробув у Кам’янці, не пам’ятаю якихось сварок, інтриг, які звичайно каламутять життя таких корпорацій, де сходяться різні лю­ди, різного віку, різних звичок і понять. Взагалі атмосфера панувала в університеті дуже добра. Молодь з живим інтересом ставилась до викладів, видно вона цінила й те, що кам’янецький університет являється національною науковою інституцією. Поміж студентами були, од­наче, не самі лише українці по народності: були й росіяни, жиди, не пам’ятаю тільки, чи були поляки».
Ще одне цікаве та важливе зауваження Дмитра ДОРОШЕНКА: «Взагалі, скільки я спостеріг, університет мало був популярний серед місцевого мішаного ро­сійсько-польсько-жидівського громадянства в Кам’янці: воно ставилось до університету доволі холодно. Зате цінило його сільське Поділля: більшість студентів було з провінціяльної сільської інтелігенції, дітей селян, містечкових мі­щан, духовенства. Вписалося в слухачі багато народних учителів та священиків. Ці кола дуже шанували університет і любили його».
У Кам’янці-Подільському Дмитро Іванович не тільки викладав в університеті, але й популяризував історичні знання про Україну серед місцевих жителів. Так, його лекції слухали урядовці поштово-телеграфної округи, народні вчителі, що навчалися на спеціальних курсах. А ще історик уже в перший місяць перебування в місті над Смотричем написав популярну брошуру «Про минулі часи на По­діллю» - своєрідну коротку історію краю, яку довів до 1919 р. (наприкінці зазначено дату завершення роботи - 20 лютого 1919 року). 1992 р. цю брошуру перевидало місцеве історико-культорологічне «Подільське братство». Наведемо невеликий фрагмент із цієї книжечки:
«Коли після першої російської революції 1905 року настали трохи вільніші умовини громадського життя на Поділлю, виявилось, уже був підготовлений грунт для українського національного руху. В Кам’янці одкрилось у 1906 році товариство «Просвіта», де головою був заслужений громадський діяч Кость СОЛУХА. Не вважаючи на всякі перешкоди з боку адміністрації, «Просвіта» одкрила кілька своїх філій і бібліотек-читалень навіть по селах. Але царське правительство дуже боялось українського руху. І тільки втихомирилось після революції, воно почало закривати українські товариства, за­кривати українські часописи, забороняти книжки. Видатніших діячів українських скидали з посад або висилали з краю. Навіть епіскопа Подільського Парфенія, перекладчика святого письма на українську мову, перевели з Кам’янця в Тулу за те, що потурав українству. «Просвіту» Кам’янецьку закрили, а її голову й всю раду хтіли віддати під суд. Але ідеї української ці переслідування не вбили, національна свідомість на Поділлю ширилася все більше та більше, поки не настав слушний час, коли, по упадку царського режиму в Росії, спали кайдани і з народу вкраїнського і він зміг приступити сам до кування власного життя».
Діяльність ДОРОШЕНКА в Кам’янці-Подільському не обмежилася педагогічною та просвітницькою діяльністю. Йому довелося на чолі спеціальної комісії взяти участь у залагодженні конфліктів, що виникали на українсько-румунському кордоні, адже Кам’янець розташовувався за якихось 20 кілометрів від цього кордону.
Покинув Дмитро Іванович Кам’янець 10 квітня 1919 р. Він виїхав у закордонне відрядження, щоб придбати обладнання для університетської друкарні. Свій від’їзд ДОРОШЕНКО описав так:
«Я зібрався в дорогу. Думка була, що за яких пару тижнів я повернусь, і через те я не брав з собою майже ніяких речей і одежі, за виїмком найбільш необхідного; залишив усі свої папери, рукописи; чомусь мені й на думку не спадало, що я оце виїжджаю дуже надовго, може й назавжди... 10 квітня, гарного весняного ранку до університетського будинку під’їхало велике авто, забрало мене, ЧАЙКІВСЬКОГО, РУСОВА й ВИРОВОГО. По дорозі сів до нас член управи РЕКА з техніком БАЗИЛЕВИЧЕМ та ще з якимсь земським агентом, що служив також і в карній розвідці. Взяли з собою й озброєного міліціонера. Та й ми всі мали при собі револьвери: земці везли з собою коло двох мільйонів грошей, а їхати доводилось через села Оринин та Гуків, де тільки що було втихомирене якесь большевицьке повстання і де, як нам оповідали, досі ще селяни нападали на подорожніх і грабували. Виїхали ми через Турецький міст, повз стару фортецю, й повернули просто направо, на Оринин. Знову я їду по так знайомому мені шляху до Галичини, яким стільки довелось попоїздити в 1917 році! Те саме чудове, рівне, як скатертина, і просте, як стріла, біле шосе, поля зеленіють навкруги; високо вгорі співають жайворонки. Невже там за 60-70 верст є якісь большевики, що йдуть когось різати, убивати, грабувати? Просто не хочеться вірити, не хочеться й думати про це. Оринин і Гуків проїздимо зовсім спокійно і без усяких пригод. Ще півгодини їзди, і ми вже на границі над Збручем».
В Україну Дмитро Іванович не повернувся. У 1921-1951 рр., аж до смерті, він був професором кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі та Мюнхені. За визначенням історика Олександра ОГЛОБЛИНА, Дмитро ДОРОШЕНКО був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку