• ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА ДОПОМОГА!!!
  • ШАНОВНІ КАМ’ЯНЧАНИ!

Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 28 КВІТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

22.06.2012

ЯК ЧАПЛІН ПІД КАМ’ЯНЦЕМ ЛІНІЮ СТАЛІНА ЗВОДИВ

Михайло ЧаплінПеренесемося на мить у липень 1938 року, коли до Кам’янця-Подільська (на звичне нині закінчення «ий» місто тоді офіційно ще не мало права) прибув Чаплін. Ні, не знаменитий американський актор Чарлі Чаплін, а радянський військовий інженер Михайло Чаплін, хоча через збіг прізвищ останнього частенько жартома так і величали - Чарлі Чаплін. Прибув Михайло до міста над Смотричем, що тоді було центром Кам’янець-Подільської області, не один, а в складі не­великої групи молодих фахівців, які щойно закінчили в Москві військово-інженерну академію. Молоді інженери мали взяти якнайдіяльнішу участь у будівництві невід’ємної складової так званої «Лінії Сталіна» - Кам’янець-Подільського укріпленого району (КПУРу). У нумерації укріплених районів Київського особливого військового округу наш отримав порядковий номер «10».
КПУР спроектували як сім вузлів оборони. Його довжина по фронту становила 100 км, середня глибина лінії оборони - 4-5 км. Мало бути до 250 фортифікаційних споруд. Перший вузол оборони розташовувався по полях довкола Жердя, другий проходив поблизу сіл Оринин, Привороття, Кізя, займаючи проміжок від Збруча до першого вузла оборони. Третій вузол примостився над Збручем біля Шустівців, Чорнокозинців, Мілів­ців, четвертий за­ймав висоти вздовж кордону над Збручем і Дністром біля Завалля, Ляшковиці (нині Збруч), Іса­ківців, Жванця. П’ятий вузол про­ліг уздовж Дністра поблизу Бабшина, Малинівців, Каветчини, Сокола, Руди, Устя та Великої Мукші (нині Велика Слобідка). Шостий вузол мали збудувати біля Китайгорода та довколишніх сіл. Уже цей вузол оборони мав відходити від рубежу Дністра. Сьомий вузол мали віднести ще далі від Дністра в бік Крушанівки, Сокільця.
Башта Жванецького замку та побудована біля неї кулеметна довгочасна фортифікаційна спорудаАле повернемося до Чапліна та його товаришів. Разом із Михайлом до Кам’янця прибули ще шість інженерів. Це були різні за віком, життєвим досвідом та уподобаннями люди. Василь Мелентьєв до навчання в академії був командиром саперної роти. Якщо донька Мелентьєва навчалася вже в десятому класі, то наймолодший із групи - Олександр Фомін - годився Василеві Івановичу ледь не в сини (чи в зяті). 30-річний Роман Уманський мав певний фортифікаційний досвід, адже на початку 30-х брав участь у будівництві Тирасполь­ського УРу. Бориса Михайлова товариші вважали невиправним холостяком, але на випускному вечорі в академії поруч із ним була миловидна білявка, яку він представив друзям як дружину. А вайлуватий, схожий на молодого ведмедя, Павло Аралов під час випускного прогулювався по залу з чорноокою кресляркою Олею з однієї з кафедр академії. Охоплений сумнівами, він запитував у всіх, чи забрати її із собою, чи поки що залишити в Москві (піз­ніше Оля приїде в Гаврилівці). Євген Лосєв писав вірші, тож згодом його жартома стали називати найкращим поетом серед фортифікаторів і найкращим фортифікатором серед поетів.
Штаб кавалерійського корпусу, куди семеро інженерів попрямували прямо з вокзалу, розміщувався в кінці парку в невеликому двоповерховому особняку. Минувши вартового, прибулі піднялися на другий поверх. В глибині коридору їх зустрів низькорослий, з рудуватими опущеними вниз вусами комбриг Ілля Швигін. Чаплін відрапортував йому, не шкодуючи горла: «Товаришу комбриг, група військових інженерів прибула у ваше розпорядження». Забувши правила субординації, Чаплін простягнув комбригу руку.
Швигін глянув на усміхнені обличчя і, намагаючись приховати якусь розгубленість, запросив: «Заходьте ось до цієї кімнати, я скоро повернуся» і вказав на двері з написом «Вхід суворо заборонено».
У кабінеті, куди зайшли інженери, скрізь були карти - на столах, на стінах, навіть на підлозі. За роботою над цими картами прибульці і застали групу загальновійськових та артилерійських командирів. Майор Олексій Аванський, який виконував обов’язки начальника штабу, поговоривши докладно з кожним із новоспечених військових інженерів, ознайомив їх із деякими речами, про які ті раніше мали дуже туманне уявлення.
- Це добре, що інженери приїхали, - пробасив артилерійський полковник, що сидів за столом. - А то ми в полі кілки забиваємо, тут точки на картах ставимо, а їм, бідолахам, будувати доведеться.
- Я ж казав, Семене Михайловичу, що ми з вами - тільки перші ластівки, - підморгнув Аванський артилерійському полковнику. - Сьогодні інженери приїхали, а невдовзі, знаєте, скільки народу прибуде... Адже велику справу затіяли.
...Рекогносцировка майбут­нього УРу наближалася до кінця. Щодня на світанку фахівці на чолі з комбригом Швигіним проїжджали кавалькадою через сонне ще місто. Минувши Стару фортецю, групи роз’їжджалися в різні боки - одні повертали круто на південь у бік Дністра, інші направлялися прямо до Збруча.
Аралов і Уманський входили в групу майора Аванського, яка закінчувала рекогносцировку Іса­ковецького вузла оборони. Невелике село Ісаківці, що примостилося біля гирла Збруча та потопало в зелені, славилося в тутешніх місцях достатком винограду, а також тим, що спів його горластих півнів одночасно чули в трьох країнах - СРСР, Польщі та Румунії.
Олексій Аванський виявився великим майстром своєї справи. Колишня служба в старому Кодимському укріпленому ра­йоні не пройшла дарма. Дні і ночі він просиджував в дотах. Навчався сам і старанно навчав бійців, як, сховавшись за залізобетонними стінами, майстерно відбивати перший натиск ворога.
Роман УманськийУ полудень усі рекогносцирувальники збиралися на околиці Ісаківців на великому колгоспному дворі. Витрушували з одягу рясну пилюку, купалися в ставку, а потім йшли до дитсадка і сідали за низенькими зеленими столиками, де їх уже чекали смачний борщ і смажена яловичина.
Одного разу під обід неспо­дівано прибув заступник командувача округу комкор Василь Герасименко у супроводі двох незнайомих полковників. Василь Пилипович був людиною серед­ніх років, трохи повним, досить високим. Говорив, змішуючи російські та українські слова.
- Здорові були, вояки! - входячи в їдальню, запросто привітався комкор. - Бачу, дітей колгоспних зовсім вижили, а самі засіли в непоганій фортеці...
Комбриг Швигін, насилу просуваючись між столиками, представився Герасименку.
- Знайомтеся! Ваш наступник - полковник Астанін, щойно призначений начальником будівництва і комендантом укріпленого району. А це інженер Шестаков, - комкор вказав на високого худорлявого полковника в рогових окулярах.
- По машинах! - пролунав хриплуватий голос Швигіна, ко­ли закінчився обід. - Виїжджаємо на п’ятий вузол оборони.
Зашуміли мотори. Спорожнів колгоспний двір. Із-за горизонту, на заході, піднімалися важкі дощові хмари.
Коли під’їхали до тригонометричної вишки на самісінькій вершині безіменної висоти, дощ уже ущух. Знову виглянуло сонце. Настрій у всіх піднявся, хоча багато хто неабияк промок.
- Програма наша така, - звернувся комкор Герасименко. - То­ва­риш Швигін покаже нам міс­ця, які він вибрав для дотів, ми подивимося, а потім, якщо все буде в порядку, можна і затвердити. Показуйте, товаришу комбриг.
Але знайти невеликі кілки, забиті два тижні тому серед кукурудзи, що бурхливо розрослася, виявилося не так просто. Після безуспішного одиночного пошуку Швигін вишикував усіх рекогносцирувальників, і вони ланцюжком пішли мокрим полем на пошуки злощасних кілків.
Герасименко та прибулі з ним полковники реготали, дивлячись на спітнілого Швигіна і його під­леглих, що мали, очевидно, ви­гляд мокрих курей. Нарешті деякі з кілків знайшлися, і всі попрямували слідом за комкором...
Після довгих років тиші та спо­кою станція Кам’янець-По­дільськ ожила. Щодня сюди приходили і розвантажувалися ешелони з ще­бенем, цементом, деревиною. З платформ обережно знімали новенькі пузаті бетономішалки, ротаті каменедробарки, крани. Прибували робітники, техніки, інженери. Прямо з вокзалу їх на машинах від­возили в Привороття, Гаврилівці, Слобідку-Рихтівську та Жванець, де вже розмістилися будівельні дільниці. Вузькі й за­плутані вулички та провулки Старого міста ставали тісними для потужного потоку транспорту.
...Спливали за днями дні. Взяті раніше темпи будівництва помітно знизилися. Особливо погано йшли справи в Слобідці-Рихтівській, куди  в останні дні і зачастив полковник Андрій Астанін. Головний інженер цієї дільниці Андрій АстанінМихайло Чаплін, ще зда­леку побачивши машину, вийшов назустріч і, не давши Астаніну навіть відчинити дверцята кабіни, зазвичай нарочито голосно відрапортував:
- Товаришу полковник, споруда готується до бетону. На роботах зайнято дві роти сьомого саперного батальйону. Цементу завезено двісті тонн, щебеню...
Полковник перебив його:
- Я ось третій день поспіль сюди їжджу, а бетону все немає. Тільки й чую від тебе: «Готуємося до бетону».
Астанін вийняв із кишені невеликий срібний годинник і вказівним пальцем поманив до себе Чапліна:
- Бачиш годинник?
- Бачу, товаришу полковник.
- А котра година, теж бачиш?
- Так точно, половина вось­мої.
- Мій наказ тобі, Чапліне, буде таким: я піду в той лісок, там погрію свої старі кістки на сонечку, а о десятій повернуся. Чуєш, рівно о десятій на цьому ж годиннику. За цей час ти завершуєш усі підготовчі роботи і даєш бетон. Зрозумів? Не виконаєш наказу - нарікай на себе.
Полковник пішов у супроводі бійця. Чаплін дивився їм услід, поки їх силуети зовсім не зникли в імлі ранкового туману.
Через хворостяну огорожу, яка облямовувала будівельний двір, куди тепер і попрямував Чаплін, доносилася жвава пісня бетонників. Вся бригада на чолі з ватажком, найкращим баталь­йон­ним заспівувачем Іваном Неходою, промивала щебінь. З появою знайомої постаті головного інженера пісня обірвалася. Чаплін про­йшов мимо, не зупинився, як це робив завжди. Він повільно під­нявся на естакаду і, опершись на її рідкуваті перила, спрямував погляд у невідому точку.
...Стрілки годинника невблаганно сигналізували наближення фатальної розв’язки. І раптом, коли безнадія стала майже фізично відчутною і Астанін знову з’явився на галявині лісу, в голові Чапліна пронеслася блискавкою зовсім несподівана думка. Обличчя його відразу просвітліло.
- Помкомвзводу Нехода, оголосіть збір, - наказав Чаплін.
- Товариші, - звернувся він до присутніх, - для перевірки нашої готовності до бетону (а бетонувати сьогодні ми будемо у будь-якому разі) наказую негайно запустити всі движки, електростанцію, пневмоінструменти. Дійте!
Стрілки годинника показували без десяти десяту. На ходу розправляючи складки гімнастерки, Чаплін вибіг назустріч полковникові. Коли Астанін наблизився, він побачив Чапліна, який сяяв і тримав руку під козирок.
Шуміли движки, рівномірно постукували відбійні молотки, легко ковзали порожні ковші бетономішалок. Бригада Неходи, лихо перелопачуючи на помості щебінь і пісок, знову затягла веселу пісню.
- Бачу, - звернувся до Чапліна вже усміхнений полковник, - робота йде повним ходом. А що ти мені зранку наспівував? Поки на вас, інженерів, не натиснеш, толку ніколи не буде. Ну, гаразд, гаразд. Сьогодні ти мене порадував, не картатиму. Давай закуримо, і я поїду до Тимофєєва, а то засидівся у вас.
Закуривши і дружньо потиснувши пухку руку Чапліна, полковник поїхав.
Пізно вночі, коли спав Астанін, спав цілий світ, над стрімким берегом Збруча сидів знесилений, із важкими посоловілими очима, але щасливий головний інженер діль­ниці Михайло Чап­лін. За огорожею крізь темінь ночі пробивалося тьмяне світло. Йшов справж­ній фортифікаційний бетон...
За станом на 1941 р., у КПУРі по­будували 158 із передбачених 250 фортифікаційних споруд у чотирьох із семи вузлів оборони. Більшість споруд отримала озброєння, хоча досить часто не повністю (в одній амбразурі установку змонтовано, в іншій - порожній технологічний отвір).
Така ж справа була і з внут­рішнім обладнанням. Крім того, жоден із спостережних і командних пунктів до використання готовий не був через брак броньових ковпаків. Тим не менше, з початком війни більшість споруд були готові до бою. В деяких з них технологічні отвори на місці амбразур заклали камінням на розчині, з утворенням тимчасової амбразури. На споруди нанесли камуфляжне фарбування, що добре їх замаскувало.
Участі в боях 1941 р. укріплений район не брав. Коли на початку липня загони ворога тільки підходили до Збруча та Дністра на ділянці КПУРу, поблизу Волочиська вже стався прорив у бік Проскурова, вже йшли бої під Могильовом-Подільсь­ким. Кам’янецькому виступу реально загрожувало оточення. В таких умовах командування фронту звеліло якомога швидше відвести гарнізон КПУРу та розташовані тут війська на лінію Летичівського УРу. Такий наказ комендант КПУРу полковник Сафронов отримав вже 7 липня 1941 р. Наступного дня гарнізон КПУРу, забравши все, що можна винести в руках і вивезти, пошкодив більшість споруд і все озброєння, яке залишалося, та відступив на схід.
У повоєнні роки КПУР не від­новлювався, навпаки, з роками все більше занепадав і руйнувався. Сьогодні укріплений район перебуває у вкрай занедбаному стані, оскільки в останні роки внаслідок вирізання металу мародерами знищено майже всі елементи обладнання, озброєння та броньових конструкцій, які ще залишалися в спорудах. Усе ж таки, КПУР все ще є цікавим об’єктом для туризму, має для цього чималий потенціал, ос­кільки це єдиний УР програми 1938 р., споруди якого добудували до бойового стану. Це робить його до певної міри унікальним історичним об’єктом.
Що ж до Михайла Чапліна, з розповіді про якого ми почали цей матеріал, то він загинув під Ста­лін­градом: його в упор розстріляли німецькі танкісти, що прорвалися до тракторного заводу.
При написанні статті використано надзвичайно цікаві та колоритні спогади Романа Уманського, опубліковані 1960 р., та насичену великим фактажем статтю київського дослідника УРів Максима Ющенка, опубліковану торік у збірнику «Археологія та фортифікація Серед­нього Подністров’я».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку

 
Booking.com