СТАРОПОДІЛЬСЬКИЙ УРБАНІЗМ
8 листопада в усьому світі відзначається День містобудування, або, як модно тепер казати, – урбанізму. Термін виник ще наприкінці ХІХ ст. – його придумав каталонський інженер-архітектор Ільдефонс Черда. А вже вшановувати День містобудування вирішив наприкінці 1940-х років бразильський професор Карлос-Марія делла Паолера, що викладав в університеті Буенос-Айреса. Вирішив – і зробив: у Латинській Америці День містобудування почали відзначати 1949 р. Дата у World Urbanism Day, який відзначають уже на чотирьох континентах, завжди стала – 8 листопада.
Таким чином працівники у сфері планування міст намагаються привернути увагу суспільства до своїх професійних здобутків, зацікавити людей тим, як розвиваються і змінюються міста. Урбаністи досліджують, як мешканці міст взаємодіють із навколишнім середовищем, намагаються змінювати міста в комфортний для людей простір, займаються управлінням міських структур та міською соціологією. Урбанізм уже майже століття доводить у Європі, Америці та деяких частинах Азії, що міста – це круто, а великі міста – це мегакруто.
ЗБУДОВАНИЙ ЗА ШНУРОВОЮ СІТКОЮ
Кам’янець, колишній центр воєводства та губернії, ексобласний центр, колись був саме великим містом, а в останні десятиліття балансує на межі великого та середнього (згадаймо уроки географії: «Міста з чисельністю населення понад 100 тисяч жителів іменуються «великими», понад 1 мільйон – «мільйонниками». Багатомільйонні міста називають «мегаполісами»»). Не так навіть балансує, як пробуксовує, сповзає у провінційність, і часом здається, що урбаністика – це не про нас.
Хоча саме ми і були колись першим на Поділлі зразком новітнього містобудування. Квартали середмістя (а це Ратуша та навколо неї) були тут чітко розплановані за так званою «краківською шнуровою сіткою» ще 1374 р., коли Кам’янець під орудою братів Коріатовичів отримав магдебурзьке право. Так будували міста предки сучасних урбаністів за польського короля Казимира Великого. Так відбудовували Кам’янець після турецької руїни і урбаністи XVIII ст. Але Кам’янець з його чіткими кварталами середмістя був радше винятком, а не правилом.
1795 року, коли Поділля відійшло Російській імперії, в краї нараховувалося 18 міст, 106 містечок і 1885 сіл. Подільські села були великими і людними. А от містечка – убогими та малими. Гарно і перші, і другі виглядали хіба здалеку, з під’їздів: затишно лежали в долинах, глибоченних ярах і каньйонах, навесні біліли вишневим та яблуневим цвітом. І в селах, і в містечках більшість забудови складали хати-мазанки або з дерева, котрі навесні білили вапном. Чотирискатні дахи були з очерету чи соломи. Вікна у хатках були крихітні, рами їхні фарбували в синій чи блакитний кольори. Глиняна підлога, а на дверях – дерев’яний засув, котрий можна було закрити лише зсередини. Замок? Занадто дорога річ, звідки на неї гроші. І в містечках, і в селах церкви були дерев’яні, тридільні – такі, як наша Хрестовоздвиженська. Російська імперія на той момент ще не встигла пройтися котком по автентичній українській архітектурі, замінивши все своєрідне однаковісінькими синодальними церквами.
МАЄШ РИНОК? ЗНАЧИТЬ, МІСТО
Як же тоді відрізняли місто від села? А в містечку був ринок – прямокутний майдан-торговиця з Ратушею у центрі та крамничками й складами по периметру. Кам’янець мав таких відразу три: Польський, Вірменський та Зарванський (колишній Руський біля башти Стефана Баторія), плюс всіяна крамницями торгова вулиця Довга. Сліди ринкових площ усе ще помітні у Жванці, Миньківцях та Зарічанці (колишній Ланцкоруні), адже колись це були саме містечка.
Якщо містечко мало привілей на проведення не лише базарів, а й ярмарків, на його ринку містилися заїзди – готелі тієї епохи. У Новій Ушиці таких стояло поруч аж шість. А ще в містечках мали бути якісь укріплення: або міські стіни, або сусідній магнатський замок.
Іншою ознакою міського статусу був більш строкатий етнічний склад населення: тут жили і іудеї, і латинники (не обов’язково поляки – просто римо-католики. І їхні храми були чи не найпоказнішими спорудами містечка), і німецькі колоністи, і вірмени. Іудейські квартали хоч у Зінькові, хоч у Смотричі чи Дунаївцях впізнавалися відразу: маленькі кривуваті хатинки налізали одна на одну, заплутувалися в лабіринт, у центрі котрого стояла Велика синагога (найчастіше дерев’яна, але траплялися й муровані – як у Шаргороді чи Сатанові). Поруч – дрібніші божниці та інші споруди: банімікви або релігійні школи. У багатьох містечках ця дільниця називалася «Єрусалимкою». У Кам’янці, як знаємо з роману Анатолія Свидницького «Люборацькі», такі квартали містилися в каньйоні й називалися «палестиною».
У порівнянні з країнами Західної Європи, на Поділлі було зовсім небагато населення, тож поза центрами міст і містечок мешканці мали розкіш ставити свої домівки на великій відстані одна від одної. Тому навіть невеликі міста займали чималу площу, тягнулися вздовж берегів річок. Чітку регулярну структуру вулиць і кварталів у той час мали лише Кам’янець, Летичів та (Нова) Ушиця.
ПОДІЛЬСЬКИЙ ВАВИЛОН – МОГИЛІВ
А от із погляду туриста, якби такий існував наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть, найцікавіше виглядали Кам’янець, Вінниця та Могилів-Подільський. Останній був головним торговим осередком Поділля. Поселення на кордоні з Молдовою значно обігнало за товарообігом воєводську столицю над Смотричем. От де був подільський вавилон! Міська влада надавала прибульцям непогані привілеї, на дністровському березі була найбільша в краї пристань, діяли митниця і карантин, через укріплене валами та брамами місто прямували торгові каравани до Києва. Тож не дивно, що до Могилева потягнулися на ПМЖ купці з усіх усюд. Греки, волохи-молдавани, італійці, хоча найбільше було вірмен – майже половина всіх жителів. А їх, за станом на 1776 рік, було понад 12 тисяч (нині це подільське місто нараховує 30 тис. мешканців). У Кам’янці ж, підказують документи, в серпні 1795 року проживали лише 3,5 тисячі людей. І візуально Могилів був іншим, не схожим на подільські міста: дерев’яні будинки з аркадами тут будували за східними зразками. Хто знає, чи не відбив би Могилів у Кам’янця пальму першості і в адміністративній царині, якби в усіх цих торгово-караванних плюсів не виявилося декількох жирних мінусів. Східні купці на хутрі, яке везли на продаж, часто привозили морову заразу (принаймні тодішні подоляки вважали винуватцем саме заморське хутро), тож місто часто страждало від епідемій. А Дністер навесні та влітку час від часу перетворювався на дикого звіра, затоплював і грецькі квартали біля храму св. Георгія, і вірменську дільницю по інший бік ринку. Тому Могилів жителями біднішав, Кам’янець же з його репрезентативними будівлями (дев’ять магнатських палаців, арсенал і казарми, понад двадцять храмів різних конфесій) – потрохи зростав.
НОВА ІМПЕРСЬКА МІТЛА ПО-НОВОМУ МЕТЕ
Російська влада, отримавши Поділля, прагматично вивчила край. Генерал-поручник Дерфельден отримав 11 березня 1793 року наказ: якнайшвидше виготовити карти Подільської губернії із зазначеними важливими місцями, а про кожне поселення надати інформацію про право власності (приватне чи королівське), кількість мешканців, кількість будинків мурованих та дерев’яних, наявність шкіл та кількість учнів у них. Так обирали столицю губернії та повітові центри. Отримавши карту краю, взялися за плани міст: Кам’янця, Вінниці, Ольгополя (переплутавши його з Чечельником) та Єленська (сьогодні Балти). Вінницю призначили центром Брацлавської губернії, а Кам’янець – Подільської губернії.
Кам’янець таким чином отримав відразу три свої картографічні портрети (датовані вони 1793 і 1794 рр.). Ще дві карти було створено у 1798 та 1800 рр.
Отримавши план Кам’янця, тодішні російські урбаністи взялися – поки що на папері – перекраювати місто під нові потреби. Найбільше мало дістатися Польському ринку: там планували звести величезний гостинний двір із торговими приміщеннями. У будинках по периметру площі мали і далі мешкати найбагатші містяни. Також була запланована реставрація казематів Нового замку, зведення на Вірменському ринку квартир для командира місцевого батальйону. Шефа артилеристів планували поселити на розі вулиці Довгої та Івана Хрестителя, а для командувача інженерного корпусу збудувати дім на розі Вірменської та П’ятницької.
За новими принципами почали перекроювати і менші подільські міста: Брацлав, Проскурів, Гайсин. А наймасштабніша перебудова чекала саме Проскурів. Та про містобудування у ХІХ ст. ми поговоримо в наступному матеріалі.
Ірина ПУСТИННІКОВА.