Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

19.10.2012

ТРИ ЛІТЕРАТУРНІ ЮВІЛЕЇ ОДНОГО ДНЯ

Для Кам’янеччини щедрим на літературні ювілеї виявилося 25 жовтня. Цього дня 120 років тому в Кудринцях народився поет-символіст Володимир ОТРОКОВСЬКИЙ, 110 років тому в Боришківцях - літературознавець Григорій КОСТЮК, 75 років тому в Слов’янську - поетеса Наталя КАЩУК, яка п’ятирічною переїхала в Кам’янець-Подільський, на батьківщину матері.

НАСТАНОВИ ВІД ОЛЕКСАНДРА БЛОКА

Від 1884 р. в прикордонних Кудринцях, розташованих на лівому березі Збруча, за 25 верст від губернського Кам’янця, настоятелем Воскресенської церк¬ви служив Михайло Отроковський. До очолюваної ним парафії належали і сусідні Мі¬лівці. 1885 р. отець Михайло провів значний ремонт храму, перетворивши його з трибанного на однобанний. А ще через рік його зусиллями в Кудринцях було відкрито церковнопарафіяльну школу.
От таким діяльним пастирем був батько майбутнього поета. Володимир з’явився на світ 13 жовт¬ня (за старим стилем) 1892 р. Після домашнього виховання хлоп¬чика віддали до Немирівської гімназії. Тут десятирічний Володя і почав віршувати.
А далі було навчання в престижній колегії Павла Галагана в Києві. У старших класах виникла поетична четвірка, до якої, крім Отроковського, увійшли два майбутні поети-неокласики Михайло Драй (згодом відомий як Драй-Хмара) і Павло Филипович, майбутній видатний мовознавець Борис Ларін. До речі, Ларін перед вступом до колегії навчався в Кам’янець-Подільській гімназії, а Драй-Хмару життєві стежки ще приведуть до міста над Смотричем, якому він присвятить знаменитий сонет «Кам’янець».
Закінчивши колегію із золотою медаллю, 1910 р. Володимир став студентом історико-філологічного факультету Київ¬ського університету. Зі студент¬ської лави Отроковський захопився літературознавством, постійно ходив на семінари професора Володимира Перетца.
Навесні 1913 р. Отроковський побував у Петербурзі та наважився зі своїми поетичними спробами завітати до самого Олександра Блока. 4 березня Олександр Олександрович занотував у щоденнику: «Вечером пришел милый студент из Ки¬ева, Вл. Мих. Отроковский».
А 23 квітня Блок написав Володимирові:
«Спасибо Вам за письмо и за стихи. Стихи я перечитал несколько раз и много бы мог сделать частных замечаний, но, мне кажется, не стоит делать этого в письме. Стихи певучие, очень молодые и очень подражательные пока; пройдет несколько лет или даже один (в Ваши годы один стоит многих), и Вы будете писать совсем иначе, если это не временное увлечение, если Вам суждено писать именно стихи, а не уйти, например, в науку. Во всяком случае, Вы сами пока мне понравились больше стихов, а это, я думаю, всегда важнее. Без человека (когда в авторе нет «человека») стихи - один пар.
Главное, бойтесь печатанья, оно всегда может повлиять дурно. В стихах, Вашим почерком написанных, можно уловить
1/10 Вашего сквозь 9/10 разных подражательностей и шаблонов (до самого дурного - «декадентского» шаблона; кроме того, вижу в Ваших стихах немало от Анненского, кое-что от Андрея Белого и от меня, пожалуй). А в печати Ваша 1/10 пропадет, и Вы станете похожим «на всех».
В заключение: прочтите за¬мечательную книгу Розанова «Опав¬шие листья». Сколько там глубокого о печати, о литературе, о писательстве, а главное -
о жизни».
На третьому курсі наукову ро¬боту Отроковського відзначили золотою медаллю, а 1914 р.
22-річного Володимира залишили в університеті для підготовки до професорського звання. Облаштувалося і сімейне життя молодого вченого й поета. Його обраницею стала випускниця Вищих жіночих курсів Антоніна Мо¬лодензька. 11 березня 1916 р. в них народилася донька Зоя.
Для додаткового заробітку Володимир викладав у приватній гімназії Жекуліної в Києві. Згодом він влаштувався інспектором «Дніпросоюзу», за дорученням якого керував музеєм і бібліотекою, налагоджував роботу філій на місцях. Під час одного з відряджень захворів. Лікарі гадали, що в Отроковського був плямистий тиф (сипняк). Насправді ж 25-річний письменник помер від грипу («іспанки»). Це сталося 26 квітня 1918 р.
Уся спадщина Отроковського - російськомовна. Але в грудні 1917 р. Отроковський і Филипович домовилися писати рідною мовою та видати свої українські збірки. Павлові це вдалося, а Володимирові здійснити задумане завадила смерть. Зберігся єдиний його україномовний вірш.

БОРИШКОВЕЦЬКИЙ «ШМАРКАЧ»

Григорій КОСТЮКНа відміну від Отроковського, Григорієві Костюку судилося дов¬ге і складне життя. Він помер 2 жовтня 2002 р., не дотягнувши трьох тижнів до столітнього ювілею.
Григорій Олександрович за¬кінчив гімназію та робітфак сіль¬госпінституту в Кам’янці-Поділь¬ському, інститут народної освіти в Києві, 1932 р. захистив кандидатську дисертацію «До проблеми творчої методи пролетарської літератури». Підготував і докторську дисертацію про укра¬їнську модерну поезію початку ХХ ст. Але все перекреслив арешт 25 листопада 1935 р. Звинувачений в українському націоналізмі, Костюк відбув п’ятирічне покарання в концтаборах ГУЛАГу.
Після звільнення з ув’язнення (25 листопада 1940 р.) оселився, згідно з приписом НКВС УРСР, у Слов’янську, працював завгоспом у місцевій лікарні. Влітку 1941 р. одружився з Раїсою Бутко. Емігрувавши до Німеччини разом із дружиною, працював у Плауені літературним редактором газети «Земля». Тут 12 серпня 1944 р. в нього народився син - Теодор. У лютому 1952 р. Костюки ви¬їхали до США, де Григорій Олександрович працював у Дослідному центрі Колумбій-ського університету та інших
установах.
За океаном побачили світ основні праці Костюка: «Володимир Винниченко і його доба», «Сталінський режим в Україні», «Окаянні роки» та ін. За редакцією і з його коментарями були видані твори і щоденники Володимира Винниченка, п’ятитомник Миколи Хвильового, праці Миколи Куліша, Валер’яна Під¬могильного, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та ін. Дві книги спогадів Костюка «Зустрічі і прощання», які почав писати, коли йому виповнився 81 рік, стали унікальним документом українського культурного життя в Україні і за її межами. Ось як тепло й ніжно згадував Григорій Олександрович рідні місця:
«Село Боришківці, в семи кілометрах від Кам’янця-Подільського, це та точка на земній кулі, де 1902 року 12 жовтня за старим, а 25 за новим календарем, я вперше побачив світ. Батьки мої - селяни. Батько Олександр, син Трохима, успадкував дві десятини (або чотири шнури, як у нас тоді казали) поля, а згодом докупив ще одну десятину. І до революції 1917 року це становило ввесь його господарський статок. Мали ми маленьку (дідову) хату, гарний сад, з копанкою, городом і невеличким грабовим та дубовим ліском, що його називали корчами. Господарство наше мало постійно (принаймні до 1930 року, далі - не знаю) одну, інколи - дві корови, кілька овець, пару свиней, курей і гарну пасіку. На коней і плуга батько ніколи не доробився. Жили ми бідно, сутужно, але не голодували й не ходили обдерті. Це вже був секрет нашої дбайливої і працьовитої мами. Батько й мати (Ганна, дочка Данила Судука з нашого ж села) були письменні.
…Пригадую (було мені, мабуть, років п’ять), як батько, прийшовши з косовиці чи оранки, повечерявши, сідав за великий стіл, світив не звичайний гасничок, а гасову лампу зі склом, яку мама світила тільки на великі свята, розкладав велику книгу, довго щось над нею думав, потім чистенько стовпчиками писав якісь дивні знаки. Я з побожністю дивився на це і мені то видавалось якимось чудом. Був він ретельним читачем двох офіційних газет Поділля: «Православная Подолия» і «Подольские епархиальные ведомости». Запам’яталось це ось чому: завжди, як батько роз¬кладав газету, я вмощувався за його спиною й уважно дивився на це друге його чудо… Часом я тикав пальцем в котрусь заголовну літеру й питав:
- А це що, тату?
- Та літера, сину, літера! Не заважай.
- А як вона називається?
- Та підеш скоро до школи, то й взнаєш. Не заважай.
- Та скажіть, тату, я хочу знати!
- Та що тобі це поможе? Ну, - «Пу», - так він називав літеру «П».
Мені ця забавка дуже подобалась і я цілими вечорами, як тільки батько сідав за газету, докучав йому питаннями. Так ненароком я скоро засвоїв багато літер, навчився їх складати і вмів уже читати заголовки газет. Коли одного разу я продемонстрував це батькові, він глянув на мене, усміх¬нувся й сказав мамі:
- Диви, стара, запам’ятав, шмаркач!
«Шмаркач» - це було в нього ласкаве слово. Мені ж це дуже пішло на користь. Бо коли через кілька років я пішов до школи, то знав уже майже всю абетку й умів клеїти сяк-так літери до купи.
…Поділля моїх дитячих років запам’яталось так: горби, яри, скелі, у скелях більші й менші печери, страшні, таємничі, привабливі. Звивисті й покручені на високих пагорбах дороги і стежки, а поруч - урвища й провалля, дивлячись у які, аж дух забивало від цікавості й страху. Великі ліси, часом гарні, як уявні райські сади, а часом густі, чорні, дикі й непролазні, як джунглі, як тайга. Весняні, літні й осінні дні виповнені золотим сонцем і теплими цілющими дощами. Ночі - ясномісячні або темнозоряні, і такі до божевілля гарні, що здавалося, ніби вся природа, навіть каміння навколо, співала. Але на цей чарівний кадр насувається інший: широчезні, на сотні десятин розлогі й гойні лани пшениці, жита, кукурудзи, буря¬-
ків - пані Рокосовської і пані Шлягурської. Ми їх ніколи не бачили. Вони, як боги, жили десь поза нашою уявою: чи то в своєму палаці, який ми обходили далеко, або десь по чужих світах. Але безмежні лани їх квітнуть пишними врожаями.
І тут же, на узбіччях панських ланів, по кутках і пагорбках - дрібненькі смужки селянських нивок».

«ДІВЧИСЬКОМ Я БУЛА ВРЕДНЮЩИМ»

Наталя КАЩУКМайбутня поетеса Наталя Кащук народилася 25 жовтня 1937 р. в Слов’янську, в якому, як ми пам’ятаємо з поперед¬нього розділу, 1940 р., після відбуття ув’язнення, дозволили поселитися Григорієві Костюку. В спогадах «Точка опори» Наталя Омелянівна писала:
«Маму відмалечку виховувала мачуха Ольга Костянтинівна Залевська, найніжніша і найлагідніша істота, яка ладна була весь світ дітям прихилити, пригорнути, обдарувати їх усім, що лиш сама мала, прихистити котів, собак, горличок, горобенят, що випадали з гнізда. Вона приїздила глядіти і мене, і старшу сестру Лесю, коли мама, лаборантка заводу, не могла довго бути з нами через скарлатину, вітрянку, інші дитячі хвороби… До баби Олі ми приїхали у Кам’янець-Подільський і в 1942 році, коли на Донбасі почався лютий голод, коли за сіль було виміняне геть усе в домі. Дитинство пам’ятне найсонячнішими зблисками і найчорнішими прір¬вами туги».
Одна з таких прірв туги - це доля Наталчиного батька. Омелян Павлович, який працював електрохіміком на заводі «Червоний хімік», не встиг покинути Слов’янськ під час окупації. Нацисти відправили його в концтабір під Гамбургом, звідки Кащук 1942 р. утік, дістався до Кам’янця, проте навесні 1944 р. помер від паралічу та крововиливу в мозок.Знову надамо слово Наталі Кащук:
«У Кам’янці-Подільському моєю учителькою в молодших класах була Наталя Іванівна Бикова. У неї колись вчилася і моя мама. Навіть під час тимчасової окупації Наталя Іванівна пам’ятала, що дітей треба вчити, збирала нашу околицю в поганенькій якійсь будівлі на Руських фільварках, обіцяла, що гарна школа неодмінно буде.
В приміщенні колишньої гім¬назії Славутинської фашисти влаштували конюшню. І перше наше знайомство зі школою у визволеному місті - спільна робота жінок і дітей, щоб опорядити класи, вигребти бруд, помити вікна. Танкісти, що в березні 1944 року визволяли Кам’янець, допомогли настелити підлоги, пробиті стіни в залі затулили тимчасово величезними гілляками. Писати ще не було на чому - старі газети правили за прописи. Буквар - єдиний на весь клас (ще з довоєн¬них часів) служив ще й нам вірою і правдою. На цигарковому папері, роздобутому у шефів-воїнів, на всі уроки вже були розмножені старшокласниками сторінки із зображеннями м’яча, сонця, корабля, їжачка і відповідними буквами М, С, К і так далі. Мені те було нецікаво, бо читати вміла до школи, щоправда, буквар у тітки Анни був польський, і про знайомі речі подумки повторювала вірші, написані трохи незвичним шрифтом, пісеньки про когутика, сонечко, малого краков’яка. Многомовний наш Кам’янець одвіку був інтернаціональним…
Дівчиськом я була вреднющим, товаришувала все більше з хлопцями, навчившись лазити по деревах в старому лісопарку, стрибати з триметрової висоти шлюзу біля електростанції, ганяти м’яча…
В шкільні роки мене дуже активно прилучала до взірців світової літератури Євгенія Мойсеївна Гінзбург, для якої богом був її учитель і наставник Олександр Іванович Білецький.
Коли студенти Кам’янець-По¬дільського педінституту проходили практику в нашій 5-й школі, Євгенія Мойсеївна, їхній керівник, запросила на заняття літературної студії і кількох школярів… Євгенія Мойсеївна наче прийняла естафету від керівника історичного гуртка Палацу піонерів Тамари Андріївни Сис, з якою ми дуже багато виходили дорогами По¬ділля».
Закінчивши 1954 р. школу із золотою медаллю, Наталя навчалася в Чернівецькому та Київ¬ському університетах, 1959 р. дебютувала поетичною збіркою «Весняне пробудження».
На жаль, хвороба серця, якою Наталя Омелянівна страждала з юності, доволі рано обірвала її життя: третя операція на серці виявилася трагічною - і 4 липня 1991 р. поетеси не стало. Але залишилися її поетичні та прозові твори в цілій низці прижиттєвих видань і в посмертній «Оболоні». У Кам’янці-Поділь¬ському іменем поетеси названо вулицю, встановлено меморіальну дошку на будинку школи, в якій вона навчалася. А по¬дільський письменник Микола Мачківський видав роман-літопис про поетесу - «До вежі черленої».

Автор:  Ольга БУДЗЕЙ

Повернення до списку