Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 23 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

02.11.2012

НЕВІД’ЄМНИЙ ВІД ДОБИ

Смирнов Володимир МихайловичВолодимир Михайлович Смирнов. Нічим не прикметні ім’я, по батькові та прізвище. І навіть їхня комбінація не дає чогось оригінального. Пошукова система Google (чи якась інша) швиденько підкаже вам, що один Володимир Михайлович Смирнов був лижником із Казахстану і став олімпійським чемпіоном, інший - далекого 1918 року впродовж двох місяців був народним комісаром торгівлі та промисловості Радянської Росії, ще один реалізував себе в науці: він - доктор хімічних наук, професор Санкт-Петербурзького університету. Для мешканців же Кам’янеччини, які пам’ятають її радянське минуле, Володимир Михайлович СМИРНОВ - це, звісно ж, легендарний керівник району, який упродовж 16 років, у 1970-1986 роках, був першим секретарем Кам’янець-По¬дільського райкому Комуністичної партії України.
«ПОДОЛЯНИН» уже не раз подавав ма¬теріали про Володимира Смирнова, відгукуючись на ювілейні дати з дня його народження (чи, як торік, на 25-ті роковини його смерті). Сьогодні випала чергова нагода згадати Володимира Михайловича: 7 листопада йому виповнилося би 85 років. Якби беріг себе, дбав про своє здоров’я, цілком міг би дожити до наших днів, до свого 85-річного ювілею та зустріти його в дружньому колі тих, хто працював під його началом у бреж¬нєвські та перші постбрежнєвські часи. Але доля вберегла його, цілком радянську людину, від потрясіння жити в епоху перемін і побачити, як руйнується те, чим він жив і дихав.
Цілком символічно, що Володимир Михайлович народився в десяту річницю знаменитої події в Петрограді, коли постріл «Аврори» дав відлік радянській добі на одній шостій суші. Тож щоразу черговий ювілей радянської влади був для Смирнова подвійним святом, оскільки збігався з його ювілейним днем народження. Ось і цього року 7 листопада - це не тільки 85-річчя Смирнова, але й 95-річчя від часу збройного захоплення більшовиками влади в Петрограді, яке згодом, з урахуванням наступних подій, стало іменуватися Великою Жовтневою соціалістичною революцією. За 21 рік буття в лоні незалежної України, що все будує і ніяк не збудує капіталізм із людським обличчям, культове значення цієї події настільки потьмяніло, що навіть на згадку не спало, що залишилися лічені дні до 95-річчя «головної події XX століття». До того ж цьогорічна передвиборча, виборча та післявиборча веремія так затьмарила собою все, що інші події відійшли на задній план.
Але повернемося до Смирнова. По дотичній і моя доля доторкнулася до орбіти цієї людини, адже п’ять років я працював учителем математики сільської восьмирічки в районі, який очолював Володимир Михайлович. Навіть пам’ятаю, що в Гуменцях слухав його промову на одній з ідеологічних нарад. Можливо, і на традиційних серпневих нарадах учителів доводилося слухати виступи «першого», але в пам’яті ці виступи не відклалися. Що ж до Боришковецької школи, в якій я працював у 1975-1980 рр., то важливим у ці роки стало значне розширення її приміщення. Ця добудова, завершена до вересня 1976 р., стала можливою завдяки великій енергії директора школи Катерини Решетюк і директора радгоспу «Кам’янець-Поділь¬ський» Івана Мальченка. Смирнов тут ніби ні при чому, але ж вміння грамотно підбирати та розставляти кадри - чи не найважливіше завдання керівника району. І Володимир Смирнов у цьому питанні був на висоті. Досить сказати, що згаданий щойно Іван Мальченко після смерті Смирнова став його наступником на посаді першого секретаря райкому.
І все ж з кадрами було сутужно. У тій же Боришковецькій школі у згадувані мною часи половина вчителів (зокрема, директор і завуч) мешкали в місті, тож щоранку добиралися в село автобусом (він же підвозив до школи учнів з Оленів¬ки). Не завжди автобус був. Тоді Катерина Матвіївна починала активно атакувати дзвінками директора АТП-16808 Бориса Фрімера, десь через годину автобус вдавалося «вибити» - і на третій урок міські вчителі нарешті потрапляли до школи. А до того дві місцеві вчительки забезпечували проведення перших двох уроків у п’яти старших класах при відчинених настіж дверях. Та й ви¬кладання низки предметів не було змоги забезпечити на належному фаховому рівні. Так, мені, крім математики й креслення, доводилося викладати в Боришковецькій школі географію, російську мову та літературу, а під час перебування вчителів на тривалих курсах підвищення кваліфікації чи на семінарах - історію, німецьку мову та хімію. І це була біда не тільки цієї конкретної восьмирічки, але й багатьох-багатьох сільських шкіл. Не розв’язана вона і в сучасній Україні.
Проте, якщо порівнювати підготовку кадрів у наші дні та в радянську добу, то легко з’ясувати, що корінь наших бага¬тьох нинішніх бід полягає в слабкій підготовці кадрів. Якщо ж глянути на біографію Володимира Смирнова, то побачимо, що він пройшов дуже серйозний вишкіл у виконавчих і партійних органах, перш ніж стати першим секретарем райкому. Так, у 1955-1957 рр. він був секретарем виконкому, в 1957-1963 рр. - головою райплану, заступником голови виконкомів Смотрицької, Кам’янець-Подільської ра¬йонних рад, у 1963-1970 рр. - заступником секретаря партійного комітету Ка¬м’янець-Подільського виробничого колгоспно-радгоспного управління, другим секретарем Кам’янець-Подільського райкому КПУ. Маємо 15 років роботи на відповідальних посадах у районі перед тим, як його очолити. Та й на посаді першого секретаря Смирнов відчував потребу в глибших економічних знаннях. Тож вступив до аспірантури Інституту економіки та організації сільського господарства ім.Олександра Шліхтера, згодом захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата економічних наук. Не думаю, що Володимир Михайлович заради моди чи престижу став кандидатом наук, як це часто буває нині. Очевидно, була нагальна професійна потреба: більше знати, глибше розуміти процеси, що відбуваються в господарстві району.
Голова районної організації ветеранів війни та праці Антон Малик рік тому за¬значив у «Подолянині» про Смирнова: «Послідовний, навіть прискіпливий, своїх позицій не змінював. Рідко усміхався, за що в районі його прозвали Сталіним. Насправді, він понад усе був дисциплінованим сам і вимагав цього від інших. Але найчастіше його називали Хазяїном. Ніколи і нічим не виділявся серед людей. За першим секретарем райкому постійно було закріплено два службові автомобілі - «Волга» та УАЗ. Але в ра¬йоні звикли бачити Смирнова лише на УАЗі. Він не мав дачі, власної автівки, жив у звичайній трикімнатній квартирі, не вимагав якоїсь «данини» з господарств. Він працював, не рахуючись із часом, не просячи нічого взамін».
Звісно, не варто ідеалізувати Смирнова. Він був людиною свого часу з усіма притаманними тому часу плюсами та мінусами. Не все залежало від нього, доводилося навіть робити те, що зовсім не хотілося, бо врешті і перший секретар райкому був одним із численних гвинтиків величезної радянської машини. Передусім маю на увазі безрозсудне затоплення унікальних Бакоти, Студениці, Луки-Врубловецької та інших сіл, перенесення на інше місце Старої Ушиці заради майбутнього Дністровського водосховища. Ось фрагмент тодішньої розмови Володимира Смирнова з письменником Володимиром Маняком:
- А яка практично користь районові від цього затоплення?
- Ніякої.
- То навіщо було допускати це лихо¬дійство?
- Хіба нас питають? - проказав Смирнов, а після мовчанки, утупившись очима в правий, молдавський берег, гірко промовив:
- Там знають.
- То ініціатива «перетворення» йде звідти?
- А звідки ж?
Варто навести слова ще одного письменника - Мар’яна Красуцького, якому в часи Смирнова випало редагувати «Прапор Жовтня», що був також органом райкому КПУ:
«Сьогодні, коли Смирнов уже давно там, за Рубіконом, а кожному з нас, нині сущих, неодмінно доведеться, хочемо ми того чи ні, побувати там без можливості повернутися, хочеться відзначити найсуттєвіше, що вирізняло цю людину. Він був, безумовно, здібним керівником, добре знав справу, розумівся на економіці, зовсім не був партійним функціонером у тому розумінні, як це намагаються трактувати критики тих «застарілих часів». На мою думку, він більше підходив на роль господаря, а не партсекретаря. Можливо, у ньому і разом із ним помер хороший директор, керівник якоїсь солідної служби, може, навіть - галузі, але життя поставило перед ним інший вибір, і він прийняв його. А може…».
Історія не визнає умовного способу, час стирає з пам’яті деталі та цілі епізоди. Сьогодні ми по-різному дивимося на радянське минуле. Є намагання змалювати його суцільно чорними фарбами. Є й протилежний підхід: бачити там тільки світле й добре. Ось оцінка комуніста Антона Малика: «Епоха Смирнова залишила помітний позитивний слід у районі, підняла його виробничий і соціальний потенціал на висоту, яка сьогодні здається недосяжною. Щорічно район виробляв понад 50 тис.т молока, 12 тис.т м’яса, 330 тис.т цукрових буряків, у державні засіки надходило близько 70 тис.т кам’янецького хліба, будувалися школи, дитячі садки, будинки культури, житло, дороги. У районі проживало близько 100 тисяч забезпечених, щасливих, впевнених у завтрашньому дні людей».
Звісно, це дещо прикрашена картина. Наведені нами вище приклади з освітою в сільських школах чи безглуздим затопленням самобутніх придністровських сіл засвідчують, що далеко не все було гаразд у ті часи. Та й не рухнула би так легко радянська система, якби була по-справжньому життєздатною. Та й народ чомусь не став грудьми на її захист…
На жаль, численні гримаси нинішньої системи не викликають до неї особливих симпатій. Але, як зазначив поет, «доби собі не вибирають, в ній живуть і помирають». Доба, в якій жив Володимир Смирнов, була непростою, але принаймні стабільною, коли позаду залишилися війни, голодомори, масові репресії, а попереду ще не набрали розмаху незворотні процеси розпаду Радянського Союзу. Це був оптимальний час для плід¬ної творчої праці таких неординарних людей, як Григорій Тонкочеєв і Олександр Лєсовой - у місті та Володимир Смирнов - у районі. Скільки було керівників до них, скільки вже змінилося керманичів після них, але ніхто не заслужив такої, прямо скажемо, легендарної па¬м’яті, як ці троє.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку