Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 23 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

16.11.2012

МІНІСТР, СКОШЕНИЙ ТИФОМ У КАМ’ЯНЦІ

Дмитро ОДРИНАНа що може розраховувати сьогодні талановитий юнак через три роки після закінчення університету? Напевне, щонайбільше на успішний захист кандидатської. В переломні ж епохи все було по-іншому - і такий юнак цілком міг, потрапивши у вир подій, за три роки дорости і до міністра. Саме так сталося з Дмитром ОДРИНОЮ, який 1916 р. закінчив медичний факультет Київського університету, а вже 1919 р. очолив Міністерство народного здоров’я в уряді Української Народної Республіки. Оскільки тоді Кам’янець упродовж півроку був тимчасовою столицею УНР, то основна діяльність Дмитра Антоновича на посаді міністра розгорнулася саме в місті над Смотричем. Тут він і відійшов у вічність рівно 93 роки тому.

СКУПІ ПУБЛІКАЦІЇ

На жаль, життя та діяльність Дмитра Одрини досі не досліджено належним чином. Можемо назвати всього 6 сер¬йозних публікацій, присвячених йому. Передусім, це два некрологи. Перший з них, значного обсягу, але без підпису, з’явився ще 19 листопада 1919 р. в газеті «Трудова громада», що видавалася в Ка¬м’янці на Поділлі. Наприкінці 1920 р. у Відні в четвертому випуску журналу «Борітеся - поборете!» на смерть Одрини відгукнувся колишній заступник Михайла Грушевського в Українській Центральній Раді Микола Шраг. Після того спливло ледь не півстоліття - і в січні 1964 р. журнал «Лікарський вісник», який видавало Укра¬їн¬ське лікарське товариство в Пів¬нічній Америці, вмістив спогади вдови колишнього міністра - Олени Одрини.
Перші більш-менш грунтовні дослі¬дження, присвячені Одрині, з’явилися вже в незалежній Україні. Передусім, це 6-сторінковий розділ «О Булгакове, Петлюре, котах и китах, а также об украинском министре здравоохранения» в праці історика Ярослава Тинченка «Белая гвардия Михаила Булгакова», що побачила світ 1997 р. На 110-річчя від дня народження Дмитра Одрини відгукнувся 2003 р. статтею у фаховому журналі «Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України» доктор медичних наук Михайло Бойчак. Нарешті, 2007 р. нарис про Дмитра Антоновича побачив світ у другому випуску збірника «Минуле і сучасне Кам’янця-Подільського», над яким працювали Олександр Завальнюк, Олександр Комарніцький і Вадим Стецюк.
Короткі довідки про Одрину вміщено в «Енциклопедії українознавства» (1966) та «Енциклопедії історії України» (2010), ще в кількох сучасних довідниках.

ДИТИНСТВО

Точна дата народження Дмитра Одрини невідома. 1919 р. «Трудова громада» зазначила, що він народився 7 червня 1893 р., а помер, проживши всього 26 років. Через рік журнал «Борітеся - поборете!» змістив день народження міністра на місяць - 7 липня 1893 р. У спогадах дружини її чоловік зістарів на цілий рік. Вона вказує, що Дмитро Антонович народився 1892 р., але не вказує ні числа, ні місяця. Саме цей рік (без числа й місяця) кочує нині по всіх виданнях.
Зате місце народження Дмитра Одрини не викликає жодних сумнівів. Це с.Телешівка Васильківського повіту Київської губернії, а нині Рокитнянського району Київської області. Народився Дмитро в сім’ї селянина, що, як пише «Трудова громада», «мав свою хату, але грунту не мав». Михайло Бойчак уточнює, що майбутній міністр походив із сім’ї нащадків «козацького роду Одрин».
Якщо «Трудова громада» писала, що Дмитро був старшим у родині, то Олена Одрина уточнила: «У батьків його було восьмеро дітей, він був другий».
Про дитячі роки Дмитра Антоновича дізнаємося зі спогадів його дружини: незважаючи на страшні злидні, батько Дмитра «любив читати і часто відривав трохи гроша, щоб купити добру книжку. Часто увечері збирались сусіди і діти - і він читав їм «Кобзаря» та інші книжки. Всі любили його слухати, а малий Дмитро вилазив на стіл і уважно слухав, хоч і не все ще розумів. З цього часу у нього з’явилась велика любов до читання».

НАВЧАННЯ

Олена Вікторівна детально повідала і про навчання свого чоловіка: «Малий Дмитро, коли мав шість років, сам пішов до церковнопарафіяльної школи і упросив учителя прийняти його, бо хоче вчитись. Під час перебування у школі він виявив надзвичайно великі здібності, мав колосальну пам’ять. Коли він закінчив школу першим, то вчитель подбав про те, щоб він міг вчитись далі на земський кошт у чотирикласній земській школі, яку він закінчив блискуче. Після цього земська управа вирішила і надалі допомагати йому - дала стипендію і направила до Києва, до земської фельдшерської школи».
Про навчання Дмитра в Києві Олена Вікторівна зазначила: «Як оповідав пізніше він сам і його товариші, він був найкращим учнем у школі - всім цікавився, багато читав серйозних філософських творів, брав діяльну участь у громадському житті школи. Був лагідної вдачі, всі його любили і завжди звертались до нього за різними порадами і поясненнями. Він усе робив, щоб допомогти товаришам. По закінченні школи він повинен був відпрацювати свою стипендію, працюючи в земських лікарнях».
Дещо уточнює «Трудова громада»: у фельдшерській школі він був активним учасником українських гуртків «під проводом тодішнього директора школи - відомого письменника Модеста Левицького», а після закінчення школи «прослужив він фельдшером 8 місяців, але довелось кілька разів міняти місце, бо одночасно з сим він готовився і на атестат».
Дмитро мріяв продовжити навчання в університеті, щоб здобути там фах лікаря, а для вступу конче потрібно було мати атестат зрілості за гімназію. У спогадах дружина писала:
«Багато часу забирала робота в лікарні, але і давала підготовку до лікарської роботи. Пильно приглядався до організації роботи в лікарні, які є плюси і які недоліки, і все мріяв у майбутньому поліпшити цю працю. Ночами просиджував над книжкою і вчився, бо в ті часи було надзвичайно тяжко екстернам отримати атестат зрі¬лос¬ті. І ось через рік наполегливої праці від¬бувся іспит при Жмеринській чоловічій гімназії. Витримує його одним з перших».
Михайло Бойчак уточнив: 1911 р. Дмитро склав іспит у Житомирській (а не Жмеринській) гімназії, а 1913 р. став студентом медичного факультету Київського університету. Тут Дмитро познайомився з 23-річною уродженкою Києва Оленою Коростенською, яка, здобувши середню освіту, теж навчалася на медичному факультеті. Саме вона згодом стала дружиною Дмитра Антоновича.

ТРИ БУРХЛИВІ РОКИ

1916 р., в розпал Першої світової війни, Одрина закінчив університет. Подальшу його долю подамо в стислому викладі історика Тетяни Осташко з її статті в «Енциклопедії історії України»:
«Учасник Першої світової війни, командир санітарного потягу. З початком Лютневої революції 1917 р. організовував українські санітарні частини на фронті. Зі студентських років брав активну участь в українському русі, з 1917 р. - один із провідних діячів Української партії со¬ціалістів-революціонерів, член ЦК УПСР. Делегат Першого Українського військового з’їзду 1917 р., входив до складу Генерального військового комітету, в якому очолював санітарно-медичний відділ. Брав участь у Всеукраїнському з’їзді Союзу земств (червень 1918 р.), підписав меморандум до німецького військового командування в Україні з критикою діяльності уряду гетьмана Павла Скоропадського. Невдовзі як активний член УПСР був заарештований, звільнений з ув’язнення після приходу до влади Директорії УНР. 23 січня 1919 р. обраний заступником голови Трудового конгресу України від фракції УПСР. Організатор медико-санітарної служби в Армії УНР, брав участь в організації Українського Червоного Хреста. З 9 червня 1919 р. - міністр народного здоров’я і заступник голови уряду УНР. Віддавав багато сил організації шпиталів для хворих на тиф українських вояків».
Олена Одрина писала про чоловіка: «У Кам’янці-Подільському віддавав багато сил на організацію шпиталів, бо та велика повінь військових, хворих на плямистий тиф, примушувала до негайного утворення більшої кількості шпиталів. У той час ру¬їни уряд не розпоряджав достатньою кіль¬кістю ні медичного персоналу, ні медикаментів. Не було харчів, ні білизни, ні одягу. Треба було все добувати з великими труднощами, і тут він вкладав всі свої сили. Майже увесь час їздив по шпиталях і допомагав організувати більше ліжок для хворих».

ЗІ СПОГАДІВ АКТРИСИ

Колегою Дмитра Одрини був Василь Совачів. Дружина останнього, актриса Ганна Совачева, у спогадах «Крізь пориви життя» дещо занотувала і про Дмитра Антоновича:
«Це був безумовно чесний, але й дуже зарозумілий лікар, що не мав підходу до людей. Досить згадати інцидент із Поспєловим, директором Інституту експериментальної медицини, щоб це зрозуміти.
Одного дня Василь Совачів, ідучи на доклад до Одрини, зустрів Поспєлова, якого знав ще з Петрограда. Василь зрадів йому і привітав його.
- Яким чином Ви у нас, директоре?
- Та от, - відповів сумно Поспєлов, - був у Вашого міністра. Хотів хоч на старість прислужитися своєму українському народові, бо мій батько - селянин з-під Кам’янця. Але міністр сказав, що я їм непотрібний.
Василь почервонів від сорому за свого міністра й, увійшовши до кабінету міністра, досить неввічливо запитав Одрину, чи знає, хто оце був у нього.
- Хто? Оцей «мужичок»? - спитав Одрина.
- Дмитре Антоновичу, - суворо сказав Василь, - це Поспєлов.
- А хто такий Поспєлов? Він же навіть говорити по-українськи не вміє!
- Дмитре Антоновичу, це професор світової слави! Нехай він ще не вміє говорити по-нашому, але зате його знають і читають на інших мовах світу!
Почувши це, Одрина запросив Поспєлова прочитати кілька лекцій про бацилу холери. Можна було дійсно не знати всіх російських професорів, але Поспєлов - це була виняткова постать, і таких імен не можна було лікареві не знати, коли ставитись до медицини, як до науки.
Другий випадок із д-ром Одриною теж його характеризує. Якось то ще тоді, коли Василь був у Санітарній управі, призначено йому лікарського помічника з подвійним прізвищем на досить відповідальний пост. Василь мав відомості про нього, що це нечесна людина. Він пішов із тим до Одрини, думаючи, що той цього не знає.
- Так, - сказав Одрина, - я теж чув таке. Але зате він дуже діяльний член партії. Ні, Ви вже прийміть його до Санітарної управи, я йому це обіцяв. Будь ласка, не робіть йому перешкод.
- Не забудьте, Дмитре Антоновичу, що він призначений саме до відділу аптечного майна, - сказав тільки Василь.
Приводжу цей випадок тільки на доказ того, яке значення мала приналежність до партії і як це позначилося на нашій роботі».
Утім це болячка і наших днів, коли при¬належність до певної партії відчутно позначається на роботі.

СМЕРТЬ

Помер Дмитро Одрина, як зазначено в некролозі в «Трудовій громаді», від плямистого тифу, ускладненого тяжкою формою запалення легенів. Газета детально розповіла про перебіг хвороби: «Почув себе трохи нездоровим Дмитро Антонович ще 2 листопада, але по впертій вдачі не звернув на се уваги. 2 листопада він ще був на засіданні Ради народних міністрів і головував там. Вже третього лежав у страшній гарячці, але не тратив надії, сподіваючись, що все закінчиться добре. Але слабий організм, промучений тяжкою роботою останніх часів, не витримав і, незважаючи на всі зусилля науки, яка рятувала свого міністра, незважаючи на всі заходи дружини і друзів, його не стало».
Про ці важкі дні дружина згадувала так:
«2 листопада 1919 p. він заразився і захворів на плямистий тиф. На другий день хвороби для нього і для мене було ясно, що він має тиф, але який? Він все казав: «Нехай буде черевний або поворотний, лиш не плямистий, бо цей одірве мене надовго від роботи, а робити немає кому, нас так мало лишилось, відданих своїй Батьківщині». Був дуже вичерпаний і знесилений тією працею, що ніс так віддано на своїх плечах, працюючи по 16-18 годин денно.
Лежачи тяжко хворим, увесь час ви¬кликав до себе урядовців і робив розпорядження. Лікували його найліпші лікарі, старались вирвати його від смерті. Між лікарями був славний д-р Солуха, що користувався великою пошаною і любов’ю мого чоловіка. На 8-й день захворіння було ясно, що він має тяжку форму плямистого тифу. Нічого не їв і часто тратив свідомість від високої гарячки. На 14-й день він вже не приходив до пам’яті і
16 листопада, о 5-й годині ранку, помер у мене на руках.
У той час положення уряду в Кам’янці-Подільському було катастрофічне: він був оточений більшовиками і мусів тікати, не гаючи часу. Тому уряд вирішив поховати доктора Одрину якнайскорше. Об 11-й годині ранку тіло його занесено до собору, відправлено урочисто заупокійну літургію в присутності уряду і великої маси народу. Поховали його на Поль¬сь¬ких фільварках (біля тюрми). О 5-й годині вечора уряд мусів вже виїхати з Кам’янця».
Через рік Олена Іванівна добилася дозволу на поїздку до Кам’янця (більшовики забороняли в’їзд без спеціальної перепустки від НКВС). Вдова впорядкувала могилу, поставила гарний пам’ятник, на якому зробила напис: «Не жив, а палав. Не вмер, а згас». «Мені більше не вдалось побувати на цвинтарі, - писала в спогадах Олена Одрина, - бо не могла отримати дозволу, а коли я тікала останній раз із Києва, то заїхала туди, але вже нічого не могла знайти».

ПРОТОТИП ГЕРОЯ БУЛГАКОВА

Михайло БУЛГАКОВА тепер процитуємо булгаковського героя Олексія Турбіна: «Я позавчера спрашиваю этого каналью, доктора Курицкого, он, изволите ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький… Так вот спрашиваю: как по-украински «кот»? Он отвечает: «кит». Спрашиваю: а как «кит»? А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется».
Історик Ярослав Тинченко зазначив: «Кот - кит, эта игра слов в русском и украин¬ском языке с легкой руки Михаила Булгакова стала нарицательной и, пожалуй, уже в двадцатые годы в качестве пословицы вошла неотъемлемой частью в разговорную речь. Именно благодаря этой самой игре слов личность доктора Курицкого, который упоминается в последнем варианте романа «Белая гвардия» всего-то три-четыре раза, стала заметной для многих почитателей творчества выдающегося писателя».
Ярослав Тинченко переконливо довів, що прообразом Курицького був саме Дмитро Одрина - однокурсник Булгакова на медичному факультеті Київського університету. Ключ до розгадки лежить у словах: «Начальник санитарного управления у этого босяка Петлюры доктор Курицкий». Зацікавлених у деталях читачів відсилаємо до книги Тинченка «Белая гвардия Михаила Булгакова». Наведемо тільки завершальні слова Ярослава Юрі¬йовича:
«Остается загадкой, знал ли Михаил Булгаков о врачебном подвиге бывшего сокурсника Дмитрия Одрины, ценой своей жизни оказавшего помощь многим больным тифом. Думаем, что писатель этого не знал. Иначе, доктор Курицкий в романе «Белая гвардия» предстал бы перед читателями совершенно в ином свете».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку