Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 23 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

07.12.2012

ТЕПЕР ТУТ ОСЕЛИЛАСЬ ТИША

Дивовижної краси природа, своєрідна історія та кадри із кінофільмів - це те, чим може похвалитися Гелетина - колись чимале село в долині річки Тернава, а нині - хутір, який вимирає.

ЗАЛИШИЛИСЯ ОСТАННІ ГЕРОЇ

Гелетина входить до Дерев’янської сільської ради. На сьогодні тут зафіксовано 14 мешканців, хоча з них постійно проживають лише кілька, решта будинків стоять пусткою. Нехай у Гелетині й мальовнича місцевість, але жити тут складно: горби, кам’янистий грунт, а до Дерев’яного, де вся іфраструктура, йти далеченько.
Гелетина. Картина Л. СорокатогоПерша згадка про Гелетену припадає на 1718 р. Назва, швидше за все, походить від слова «гелетка». Це велике дерев’яне відро для годування коней або худоби.
- Переказують, що йшли лісом двоє чоловіків та й сіли відпочити на кам’яну плиту, - розповідає уродженка Гелетини Яніна Білик. - Та й один з них каже: «Тут має бути село, скажи першу букву». Той сказав «Г». «Воно називатиметься Гелетина», - ствердив перший. Колись у селі проживало багато поляків, а вже після війни переважали українці.
За іншими переказами, село заснували брати Комарніцькі, які на цьому місці вирубали ліс. В Гелетині прізвище «Комарніцький» було дуже поширеним.
Мешканці Гелетини жили досить бідно, однак, за їх твердженнями, дуже дружно, завжди ділилися тим, що мали.
Часи радянської влади були для села непростими. Так, у 1930-і звичайних неписьменних конюхів, згідно із записами КДБ, засуджували за контрреволюційну діяльність. Чимало мешканців виселели за межі України як «соціально небезпечних елементів». Непросто було жителям і в часи Голодомору, і під час Великої Вітчизняної війни, коли чимало молоді відправили до Німеччини.
- Пам’ятаю, як тут ходили німці. - розповідає Марія Жуховська. - Згодом неподалік від села відбувся бій, де їх розбили радянські війська. Досі згадую, як наші воїни ішли вулицею, співаючи: «Мать сыночка не найдет, а жена мужа найдет другого».
З часом життя в Гелетині налагодилося. Запрацювала чотирирічна школа, з’явилися клуб, магазин, господарські будівлі. Всі 68 дворів були заселені. Проте мешканці помалу перекочовували в сусідні села - на «велику землю».
З двох боків від Гелетини були ще два менші села: вище за течією Тернави - Кордон (12 дворів), від якого нині не залишилося нічого, та Гуцули (16 дворів і понад 100 мешканців!), засновані вихідцями з Івано-Франківщини. В Гуцулах був водяний млин, до якого свого часу стояли черги. Сьогодні від нього залишилася лише будівля, а хутір Гуцули, який 1967 р. документально об’єднали з Гелетиною, тепер нараховує тільки два подвір’я, які власники використовують як дачні ділянки.

ЧАС КІНО

1986 р. став пам’ятним для Гелетини. Сюди приїхали режисер Юрій Іллєнко, актори Лесь Сердюк, Ніна Матвієнко, Михайло Голубович, Борис Галкін, Ольга Сумська та ін. для зйомок фільму «У синьому небі висію ліс», який згодом перейменували на «Солом’яні дзвони».
Гелетину обрали не лише через гарні краєвиди - в селі на той час збереглося ще багато хат під солом’яними дахами, які були потрібні для зйомок. Причому солом’яні хати в стрічці мали палати вогнем, тому в мешканців творці фільму їх викуповували. Власники хат, вочевидь, були зовсім не проти, переселяючись до Дерев’яного.
Приїзд «кіношників» приніс зиск Гелетині і в економічному плані, адже вони посипали дороги, збудували містКадр із х/ф "Солом’яні дзвони" тощо. Були й курйози, коли для зйомок у місцевих жителів позичили козу, яка так-сяк відіграла роль і незабаром здохла від переляку. Ще одна неприємність трапилася із вовком, якого взяли із зоопарку. Сірий утік до лісу, але, на щастя, через декілька днів його вдалося зловити. Брали участь у зйомках і чимало кролів, котрі грали роль... зайців, на яких полювали фашисти. Запрошували для участі в масовках і місцевих жителів, котрі отримували за це по 5-8 рублів.
Сам же фільм популярності не здобув, хоча й заслуговує на увагу.
А через 5 років велике кіно знову повернулося до Гелетини: тут знімали деякі епізоди фільму Віктора Семаніва «Тримайся, козаче!», який хоч і був малобюджетним, зате став досить відомим і досі час від часу з’являється на телеекрані.

ТОВТРИ В УСІЙ КРАСІ

Чим же нині манить малолюдна Гелетина? «Подільською Швейцарією» в нас називають Суржинці. Гелетина, яка з нею розмістилася по сусідству, фактично є продовженням тієї «Швейцарії», але через те, що вона далі від траси, до неї відпочивальники рідко доходять.
Славиться хутір і чималою кількістю заповідних рослин, серед яких найбільшу увагу привертає галявина із сон-травою. Місцеві жителі знали, що там можна назбирати цих гарних квітів. Однак нині постало завдання їх зберегти. Також тут є невеличкі печери, в яких мешкають червонокнижні кажани - підковоноси малі. У вапняковому кар’єрі й досі можна натрапити на дивовижних скам’янілих тварин. Колись у Гелетині навіть знаходили бивні мамонта, які, на жаль, учені одразу забрали до Києва.
Цікаву історію має хрест, встановлений під лісом між Гелетиною та Гуцулами на честь католицького священика, який тут помер близько сотні років тому від тифу. В місцевих жителів склалася традиція: під час посухи ходити молитися до цього пам’ятника, щоб пішов дощ. До речі, неодноразово спрацьовувало.
Нині, проходячи німими гелетинськими вуличками та милуючись довкіллям, мимоволі відчуваєш подих давнини, який відображається в дрібних деталях людської діяльності. А загалом Гелетину треба побачити на власні очі, аби зрозуміти, чому вона зачаровує стількох людей.

Автор:  Віталій ГОРБУЛЕНКО

Повернення до списку