Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СЕРЕДА, 22 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

22.02.2013

ОРИНИНСЬКЕ ЛІТО МИХАЙЛИНИ КОЦЮБИНСЬКОЇ

Закінчення. Початок у «Подолянині» від 15 лютого ц.р.
З особливим трепетним щемом пригадується, як Михайлина Хомівна, попрацювавши вранці за письмовим столом, важкою ходою йшла на город: пологим спуском до старезної столітньої груші, посадженої ще моїм прадідом. Те місце вона облюбувала із самісінького приїзду, щоденну прогулянку туди здійснювала як ритуал. Батько облаштував їй там зручне сидіння, іноді вона із собою прихоплювала ножик й декілька яблук, підбирала із землі грушки, якими рясно була всипана земля, чистила і їла їх. А тоді затихала в задумі й могла просидіти з годину мовчки, думаючи про своє. Затінок від крислатої груші, дзюркотіння річки в кінці городу, сокотіння розімлілих від спеки курей наслухала як музику. Цей її образ якось по-особливому закарбувався у моїй пам’яті, залишився там назавжди. Була замріяно велична, аж трагічна у цій тихій зажурі, зливалася, споріднювалася із тією грушею, яка теж
на своєму віку звідала немало лиха: щедре було на нього ХХ століття, перемелюючи на своїх жорнах і моїх предків.  

ПРО ВСЕПРИСУТНІСТЬ І СПІВПЕРЕЖИВАННЯ КОЦЮБИНСЬКОЇ 

ОРИНИНСЬКЕ ЛІТО МИХАЙЛИНИ КОЦЮБИНСЬКОЇІноді я насмілювався порушити ту благодатну тишу. Сьогодні мені здається, що Михайлина Хомівна навіть чекала на розмову, тихо і спокійно починала говорити, аж поки мама чи дружина не запрошували нас до обіду. В такій розмові, здається, зміщувалися часові площини: скресали шістдесяті - тиск, шантаж, обшуки ніби нависали над тобою, оживали постаті незламної доби, відчувалося: вони поруч - Антоненко-Давидович, Алла Горська, Стус, Світлич¬-
ний, - стоять і слухають її, котрій Бог вділив більше життя, щоб
увічнити їхню пам’ять і їхню творчість.
У ті дні в далекій Америці помирала Надія Світлична. Михайлина Хомівна була свідома вже близької, болючої та неминучої втрати. З Києва вона привезла світлину, отриману напередодні від’їзду до Оринина, на ній Надія Світлична, випросивши в Бога на декілька днів сил, піднялася зі смертного ложа і в розкішній голубій сукні танцює із сином на його весіллі. Та світлина весь час стояла перед нею, зіперта на вазу з квітами. Михайлина Хомівна з болем згадувала останні їхні розмови, розповідала, як Надія Олексіївна в ці місяці тяжко каралася чужиною, відірваністю від рідної землі та близьких їй людей. Навіть у такій непо¬правній безвиході вона шукала, як підтримати духом рідну людину, допомогти їй. «Уяви, - казала вона приятельці, - ми поруч, я сиджу скраєчку, на твоєму ліжку, тримаю тебе за руку, і ми спілкуємося, і відстані немає». Надії Світличної не стало 8 серпня, Михайлина Хомівна на той час уже була в Києві. 
Місяць вона жила нашим орининським життям, нашим побутом. Її цікавило господарство: собака, кури, кролі, знала про город за річкою, на урочищі Кривда. Батьки розповідали їй про околицю - ліс, річку, старий млин на ній, який втратив власника і руйнувався. Довгий час поруйнованою стояла кладка, і перейти на іншу сторону села було неможливо. Напередодні приїзду Михайлини Хомівни орининський підприємець Василь Строяновський за власні кошти змайстрував нову добру кладку, і ця подія в нашій сім’ї жваво обговорювалася. Батьки з особливою шаною ставилися до нього та й розказували нашій гості, що він - чоловік хазяйновитий, дбає про село, допомагає людям. За кладку вони вирішили подякувати йому через газету, а текст попросили написати Михайлину Хомівну. У міськрайонній газеті «Край Кам’янецький» від 27 липня 2006 р. за підписом моїх батьків вийшла подяка Строяновському, текст якої належить Михайлині Хомівні:
«Кладка зблизила (рядки вдячності)
Ми, мешканці села Оринин, хочемо через вашу газету подякувати нашому односельчанину, підприємцеві Василеві Олег Анатолійович разом з Михайлиною ХомівноюСтрояновському, якого обрали депутатом до районної ради, за дорогий подарунок своїм землякам - зручну й добротну кладку через річку Жванчик. Без неї важко підтримувати сусідські та господарські зв’язки між двома половинами села, розділеними річкою. По обидва береги живуть люди, розташовані наші городи, мальовничі місця відпочинку. Одне слово, без цієї кладки неможливе повноцінне життя людей у нашому селі, особливо тих, хто живе поблизу річки.
Ми дуже поважаємо п.Строяновського, знаємо, що він завжди готовий допомогти людям. Бажаємо йому здоров’я і успіхів у роботі. Хай йому Бог помагає!
За дорученням орининчан, Світлана і Анатолій Рарицькі».
Мені віриться, що саме з легкої руки та благословення Михайлини Хомівни невдовзі тут розпочалося велике будівництво. Строяновський відродив старий млин, греблю. На місці руїни, ніби з попелу, постав розважальний комплекс «Перевесло», улюблене місце дозвілля не лише орининців, а й гостей далеко з-поза меж Хмельниччини. Мальовничий куточок Поділля з рестораном у млині, хатами-мазанками, водоспадом, пляжем, спортивним майданчиком, живою музикою й українською кухнею.

МИХАЙЛИНИН ОРИНИН - БУДИНОК РАРИЦЬКИХ І СТАРА ГРУША

Михайлина Хомівна прощалася з Оринином із тяжким серцем, в останні дні вона спохмурніла, була мовчазна, зажурена. Речі збирала в останній день, поспіхом, окремі дрібнички залишала. Ми хотіли вірити в прикмету, що вона повернеться до своєї обжитої кімнатки наступного року, намагалися цим її розрадити. Вона вдячно усміхалася кутиками вуст і була свідома того, що більше у своєму житті нікуди не поїде. Орининське літо виявилося останнім у її житті повноцінним відпочинком, а Оринин - останнім місцем, куди вона мандрувала. Від’їздила Михайлина Хомівна до Києва 4 серпня. Проводжали ми її на кам’янецький вокзал батьковим старим «Москвичем». Тато пропонував проїхатися селом, та вона відмовилася: Оринин для неї - це наш дім, сад, її кімната і її стара груша.
Про враження від відпочинку в Оринині Михайлина Хомівна охоче розповідала своїм близьким. Донька Тетяна, зустрічаючи Молода Михайлина з батькамиїї з Романом Корогодським на київському вокзалі, одразу побачила, що в мами гарний настрій і свіжий рум’янець. Розкішна природа і свіже повітря дали їй потужний заряд для творчої праці. По-дитячому ділилася враженнями від сніданків і обідів у затінку саду, від смачних сільських страв і дружининих налисників, які особливо припали їй до смаку, про що розповідала мені пізніше давня і близька її приятелька, моя вчителька Елеонора Степанівна Соловей. Щиро вдячна була батькові й матері, які всім серцем дбали про її затишок і комфорт.
Ту кімнату в нашому орининському будинку ми досі називаємо кімнатою Михайлини Хомівни: там її дух, її присутність. Там гуцульською скатертиною, яку подарувала вона, застелений стіл, на ньому ламінована листівка з портретом Стуса, надіслана на початку нашого знайомства, з вицвілим написом Михайлини Хомівни на звороті, там і портрет нашого тата, який пішов з життя за місяць по її смерті.

ЇЇ ЗІРКА ЗГАСЛА НА РІЗДВО

Михайлина Хомівна володіла рідкісним даром радіти з чужих успіхів, знаходила можливості підтримати, порадити, допомогти, підказати. Підбадьорювала і спонукала до творчої праці, вміла підібрати потрібні слова, які ставали потужним стимулом до роботи, буквально окрилювала своєю похвалою. На все життя запам’яталася її наука безнастанно шукати себе. Вона казала, що цей процес безперервний, вимагає неабиякої наполегливості й сили волі. Для прикладу, наводила Олег Рарицький і донька Михайлини Коцюбинської Тетянафілософську сентенцію Василя Симоненка, висловлену ним у час останнього приїзду її до Черкас разом із Євгеном Сверстюком і Романом Корогодським за два тижні до смерті поета. Чув від неї це декілька разів, а потім віднайшов у її спогадах, за якими й цитую: «…доки людина живе, бореться, творить, довкола неї утворюється певне коло людей, понять, стереотипів, викшталтовується якийсь стабільний свій світ. Та для того, щоб жити далі, людина повинна це коло розірвати і створити нове, і все повторюється знову. Доки людина здатна розірвати ці кола, доти вона справді жива і творча…». Цього вона вимагала й від мене. 
Коло наукових зацікавлень Михайлини Хомівни останнього періоду становила художня документалістика шістдесятницької доби - спогади, щоденники, епістолярій. У тій праці віднаходила щасливу можливість зафіксувати найдрібніші деталі літературного процесу, що вже став надбанням історії, - у часових перипетіях, в іменах відтворити сутність буття свого покоління, з висоти прожитих літ якомога об’єктивніше простежити здобутки і втрати того часу. До цієї ро¬боти інтенсивно залучала ме¬не, мабуть, інтуїтивно відчувала, що зацікавлення шістдесятництвом стане моїм захопленням і осердям наукових інтересів. Про мистецькі події, варті уваги, розповідала з особливим завзяттям і колоритом, постійно тримала в курсі літературних новинок, настійливо радила прочитати їх, потім любила обміркувати. А як траплялося мати книжку - дарувала, і в тому мала велику насолоду - зробити приємне. Я пишаюся, що в своїй домашній бібліотеці маю чимало книг Михайлини Хомівни із дарчими написами. А одну з них, «Небо і ми» Зінаїди Косицької, подаровану моїй донечці з підписом «Маленькій Софійці та її славній родині від Михайлини Коцюбинської. 31.03.2009. Київ», бережу як дорогу мені пам’ять, як зв’язок поколінь.
Михайлина Коцюбинська ніколи не втрачала життєвого і творчого оптимізму, плідно і наполегливо працювала для того, щоб вирвати українську культуру із лещат провінційності та меншовартості, довести її світову значущість. Через те була в опозиції до режиму, який брутально нівелював роль і значення духовних національних надбань. Пройдений шлях життя, попри ідеологічний тиск і шантаж, вважала щасливим. «Утиски, переслідування, матеріальні нестатки й житейські негаразди, неможливість реалізуватися в загальноприйнятих «легальних» вимірах - все це компенсувалося багатством і радістю спілкування з Людьми у справжньому значенні цього слова, причетністю до легендарної «маленької шопти» таких людей, якоюсь інтуїтивною, позараціональною вірою в торжество «чоловіцтва» над «звірством». І щастя стати свідком таких перемог - малих і вели¬-ких», - з гідністю зазначає Михайлина Коцюбинська у своїх спогадах. 
Відчуваю її всеприсутність. У кращі світи вона відійшла тихо і скромно на самісіньке Різдво, між датами народження двох своїх найближчих Василів, Стуса і Симоненка, і в тому добачаю щось сакральне. Підхоплена ними, у Небесній Україні віднайшла вічний спокій своїй душі як найвищу винагороду за свій споріднений повсякденний труд, за твердість переконань і прямостояння. Літературознавчі праці Михайлини Коцюбинської («Мої обрії», «Етюди про поетику Шевченка», «Листи і люди») надзвичайно актуальні, їх справедливо вважають методологічним знаряддям у вивченні української літератури. Та найважливіше, що Михайлина Коцюбинська й надалі розширює не тільки мої, але й загальноукраїнські літературознавчі й життєві обрії, є взірцем наукової сумлінності й сміливості дослідницької думки, прикладом моральної досконалості.

Олег РАРИЦЬКИЙ,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики К-ПНУ ім.І.Огієнка.

Повернення до списку