Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 19 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

22.03.2013

СВИСТ КУЛЬ НАД СТРІХОЮ НАШОЇ ХАТИ

Професор із міста Новомосковська Тульської області Вільям САВЕЛЬЯНОВ не забуває рідного Кам’янця. Позаторік разом із дружиною Риммою Тимофіївною він відвідав місто свого дитинства, де в 1944-1952 рр. навчався в російській чоловічій середній школі №8. Середню освіту Вільям Петрович здобув у Проскурові, а вищу - в Москві, де 1963 р. закінчив хіміко-технологічний інститут (МХТІ). Після трирічного навчання в аспірантурі облаштувався в Новомосковську, де працює у філії МХТІ (сучасна назва - Новомосковський інститут Російського хіміко-технологічного університету). 1999 р. Вільям Петрович став доктором хімічних наук, 2007 р. видав у Москві навчальний посібник «Загальна хімічна технологія полімерів».

ОКУПАЦІЯ

СВИСТ КУЛЬ НАД СТРІХОЮ НАШОЇ ХАТИДивно, але окупація зосталася в пам’яті не так виразно, як початок і кінець війни. Тільки епізоди. Може тому, що ми жили далеко від самого міста, аж під скалою на Польських фільварках, на березі, протилежному до Видрівки та фортеці, й рідко виходили до міста. Особливо запам’яталася тільки тяжка хвороба (некомпенсований порок серця, тож водянка), а потім смерть дідуся та його похорон десь навесні 1943 року.
Дивно, але зовсім не запам’яталося життя при німцях. Певно, жили ми так, як і завше, а саме - з обійстя. Придбане бабусею та дідусем десь 1916 року, воно мало, на відміну від більшості кам’янецьких садиб, добрий шмат землі, з якого можна було прожити.
...Епізод на самому, певно, початку. На вулиці Ворошилова (нині - Суворова - Прим. ред.) - табір наших полонених. Десь за хлібозаводом і вище від індустріального технікуму, майже проти «нової тюрми». Запам’ятався колючий дріт, який відгороджував той натовп у брудних шинелях і зім’ятих пілотках. Дроту було багато, бо, крім дротяної стіни, було ще й поле з ним при землі на кілках. Коло того дроту багато людей, переважно жінок, що перемовлялися з полоненими, перекидали через дріт хліб, незважаючи на німецьку охорону з гвинтівками, яка деколи ліниво та гортанно кричить «Век!». Потім чув розмови дорослих, що німці віддавали полонених жінкам, якщо вони доводили, що 
ті - їхня рідня. То таки могло бути. Вже дорослим узнав, що саме в такий спосіб звільнився з полону під Києвом брат моєї матусі - Дмитро. Потім прочитав у книжках, що на початку війни полонених було стільки, що німці не знали, що з ними робити. То вже потім з’явилися концтабори.
...Пам’ятаю німецькі патрулі - офіцер і двоє солдатів у рогатих касках із короткими рушницями за плечима. По вечорах у сутінках вони доходили навіть до церкви на Польських фільварках, але нижче не наважувалися спускатися. На солдатах були якісь дивні куці мундири. Солдати цокали по камінню, як коні, бо їхні короткі чоботи мали підбиті великими гвіздками пі¬дошви. Офіцер теж мав незвичний вигляд: з пістолетом на пасі спереду, в блискучих чоботях на тонких довгих ногах. Високий картуз робив його ще більше схожим на якогось сміш¬ного птаха. 
СВИСТ КУЛЬ НАД СТРІХОЮ НАШОЇ ХАТИ...Добре пам’ятаю моє та молодшого братика хрещення в церкві на Польських фільварках. Десь не одразу після початку війни, а коли почали зганяти бідних євреїв до гетто. Люди тишком говорили, що німці забиратимуть усіх нехрещених. До того часу навіть мови не було про наше хрещення, але тепер матінка мусила погодитися, бо ж мали ми такі незвичні ймення. Тож бабуся повела мене й братика до церкви. Там ситий волосатий піп (ніколи не бачив стільки волосся на людині - тож пам’ятаю це добре) щось довго говорив, розмахуючи кадилом, ніби співав, а потім примусив нас нагнути голови, полив їх водою та помастив якоюсь олією наші лоби. Так стали ми хрещеними й достали нові, хресні, ймення. Моє християнське ім’я Віталій не прижилося, а братик так і помер 1961 року як Льоня: ніхто інакше його не кликав навіть у школі. Зосталися на наших метриках, на зворотній стороні, церковні штампи, які по війні батько закреслив червоним олівцем і заклеїв.
...Десь під час війни льодохід зніс флігель коло брандмауера (спеціальної протипожежної стіни - Прим. ред.), бо по визволенню я його вже не пам’ятаю. Такі дві кімнатки з кухнею. Там ми жили з братиком і мамою, а дідусь із бабусею займали хату. Доки жив дідусь, то спасав нас від льоду та води, навіть робив кладки на козлах, по яких можна було вийти з обійстя на дорогу. А що могли зробити дві жінки з малими дітьми? 
...Зовсім недавно взнав, що Кам’янець німці обрали як одне з міст, де знищували євреїв. Справді, глухо згадую, що деколи було чути кулемети десь біля єврейського цвинтаря. Тоді дорослі якось чорніли обличчям і тихо, майже пошепки, про щось говорили між собою. Сенсу тих розмов не розумів. Але гетто пам’ятаю. Мені здається, що воно розміщувалося там, де по війні була олійня - на розі вулиць Ворошилова та Пушкіна. Можливо, що й сусідній комплекс індустріального технікуму теж входив до гетто. Воно було загороджене високим глухим парканом із великими воротами (від лікарні), через які було добре видно чорний натовп із жовтими зірками, нашитими на одежу. Там їх було дуже багато. Пам’ятаю, що ми ходили ремонтувати годинник до майстра, який жив десь за індустріальним технікумом, і мама тягнула мене за руку: ми майже бігли по вуличці коло тих воріт...

ВИЗВОЛЕННЯ

Кінець війни запам’ятався най¬ліпше. Може тому, що мав вже майже вісім літ, може тому, що навіть мені, малому, довелося при тому немало пережити. Визволення чекали, може, й знали, що воно вже йде. Від народу нічого не скриєш. Згадуються розмови пошепки про те, що вже скоро. А потім не треба було розмов: глухі гарматні громи за Зіньковецькими лісами вже було чутно добре. Та й німці заворушилися - по вулиці Ворошилова, по Турецькому мосту потоком рухалися машини, гармати, танки. Німці спішно відступали на захід.
СВИСТ КУЛЬ НАД СТРІХОЮ НАШОЇ ХАТИА потім почалося. Ми тоді жили з матінкою на Київському провулку, коли почалася стрілянина вже в самім місті. Мав таке враження, що стріляють всюди: на Новому плані, в Старому місті, десь за єврейським цвинтарем, на Підзамчі. Звичною дорогою - вийти на вулицю Ворошилова, а потім спуститися повз базар коло церкви до Смотрича, до хатини бабусі, вже було неможливо. Вся вулиця Ворошилова була запруджена різноманітною технікою, частина машин горіла. То ми за матінкою спустилися до річки й берегом Смотрича, по Біланівці добралися до бабусі. 
Була друга половина дня. Стріляли всюди, особливо на Підзамчі й коло фортеці. Спочатку ми ховалися за своєю хатою в сараї - три стіни з каміння, приліплені до скали й покриті ґонтовим дахом. Там по дідусю залишилося багато дерева, якісь дошки, лаги й таке інше, то нам навіть місця було замало. Певно тому під вечір ми перейшли до надійнішого місця - до сусіда Федика. Його дім на тій же вулиці ближче до греблі був кам’я¬ним і мав не льох, а великий підвал зі сходами. Там ми ховалися аж до ночі, коли стрільба трохи вщухла.
Я - дитина все ж! - не раз виходив на мале подвір’я з кам’яним муром, що добре мене прикривав, аби щось побачити. В один із таких виходів, уже в сутінках, чув дикий, нелюдський крик пораненого (нібито був наш розвідник) на підірваному німцями Турецькому мосту. Від того крику щось у мені захолонуло - і я спішно збіг до підвалу, запам’ятавши цю мить на все життя. Як потім говорили, у фортеці були наші, а в Старому місті - німці.
У темряві ми вернулися до своєї хатини, поїли, що знайшли, та переночували. На другий день знову ховалися за хатою під музику стрілянини, але десь по обіді вона так посилилася, що треба було шукати надійніше сховище. На скалі над нами були німці, які з кулеметів та мінометів обстрілювали фортецю. Для них ми перебували в «мертвій зоні», але для обстрілу з протилежного берега річки ми були відкриті, тож я добре пам’ятаю свист куль над стріхою нашої хати. Ми ховалися знову в сараї за нею, й хата прикривала нас від прямого пострілу. 
Відчувалося, що німців б’ють. Я деколи виходив із сараю за хатою до обори (загороджений двір за хатою, де бабуся тримала курей). В один із таких виходів побачив, як німці збігають по серпантинній стежці на скалі над нами вниз, надіючись, певно, вийти до Біланівки та до Зіньковецьких лісів. На бігу вони здирали із себе зброю та кидали її під скалу просто до нашого льоху, який не мав даху після смерті дідуся та одної з повеней. Певно, вибивали вже німців із Польських фільварків.
Під вечір, коли сонце вже зайшло за скали, але видно ще було добре, стрільба стала такою, що бабуся та матуся стали шукати надійнішого сховища. Хто сказав нам про печеру під скалою на Біланівці, я не пам’ятаю, але було вирішено, що мама з нами СВИСТ КУЛЬ НАД СТРІХОЮ НАШОЇ ХАТИпобіжить туди, а бабуся залишиться при хаті. Але туди треба було ще добігти. І тоді дві жінки вирішили, що виходити на берег річки страшно, бо там усе відкрито для пострілів - як із фортеці, так і зі скали над нами, тож треба спробувати пройти попід скалою. Чим це було краще за берег річки, незрозуміло. В обох випадках ми мали бігти по нічим не прикритій місцевині. По драбині, приставленій до скали, ми вилізли на ту саму стежку, по якій нещодавно відступали німці, й побігли якомога швидше на захід по стежці, відкритій для пострілів звідусіль. І то в жваву стрілянину! Матінка тримала нас за руки, я біг легко, а молодший братик тягнувся та плакав. Навіть я, хлопчик, усім тілом, шкірою відчував свою безбронність. Десь за зруйнованою хатою на нашому шляху в калюжах крові лежали трупи німців із жовтими обличчями. Довелося бігти ледве не по них, і мене мало не вирвало. Так ми й бігли - 35-річна жінка з двома дітьми п’яти та семи років. Пощастило нам, що ніхто ані з одної, ані з другої сторони не вистрілив по нас.
Трохи заспокоїлися ми тільки тоді, коли добігли до перших хат Біланівки. Там було на диво спокійно, та й місце трохи прикривали дерева й хати, тож ми щасливо добралися до печери. Вона була схожа на нору, яка заходила під огром каміння метрів із 10-20, що нависав над нею. Всередині печера була велика й простора, в ній було дуже багато людей, які, певно, спустилися зі скали, бо, як мені здається, над нами на скалі був густо заселений район - базар на Поль¬ських фільварках.
Скільки часу ми там ховалися, не пам’ятаю. Здається, там ми ночували. Там мало було чути стрілянину, а вісті приходили тільки від людей, які ходили по хліб і воду. Один із них, здається, старий дід, сказав, що все вже скінчилося, що німців уже вигнали. Було то десь зранку, до обідньої пори. Матуся зібрала нас, і ми піднялися на скалу десь коло Київського провулка, вийшли на вулицю Ворошилова, а звідти побігли до бабусі. Широка в тому місці вулиця була забита німецькими машинами. Майже все те горіло так, що неможливо було дихати їдким димом. Довелося бігти, щоб вийти на свіже повітря вже десь біля базару.

ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ

Ще довго чути було стрілянину на заході, десь за Підзамчем і в Зіньковецьких лісах. Там ніби ховалися німці. Люди говорили, що вони виходили просто до хат групами по кілька чоловік із піднятими руками, обідрані та голодні, щоб здатися в полон.
Кілька разів бачив, як хлопці (мало не хлопчики) в цивільній одежі, з червоними пов’язками на правих рукавах й завеликими для них гвинтівками за плечима на чолі з воєнним швидким кроком майже бігли по дорозі повз наше обійстя на Біланівку. То був, певно, відділ з відомих винищувальних батальйонів, які мали завдання вичищати терен від збіглих німців. Їх, певно, було немало в лісах нав¬круги міста, бо люди казали, що ніби аж три кільця з «наших» й «ненаших» утворилося під час боїв за Кам’янець.
Як завжди буває на війні, чоловіки пішли далі на захід добивати німців, а жінки стали налагоджувати життя. Вони ж і ховали забитих. Хто та як ховав тих німців, повз яких ми бігли до печери, я не знаю. А от вбитого німця, якого не помітила похоронна команда на стежці з муром над нашим городом та якого знайшли ми з братиком, довелося поховати бабусі разом із мамою просто на нашому обій¬сті. Я досі пам’ятаю те місце за брандмауером.
Трохи пізніше ті самі хлопчики-винищувачі ходили по подвір’ях й збирали зброю. Бабуся закликала їх забрати з нашого льоху те, що поскидали німці зі скали, а до того не підпускала нас із братиком навіть до обори. Збирали вони тільки зброю, тож бабуся зоставила собі справж¬ній німецький штик, який довго використовувала як доброго ножа. А ось важкий протиповітряний кулемет на рухливій платформі ще довго стояв за нашим муром і поступово розбирався людьми. Бабуся пристосувала броньові плити з нього як огорожу для курей, а ми з братом довго ходили туди потай від бабусі за великими різнокольоровими патронами. За допомогою каміння ми відбивали від них кулі, а з патронів видобували білі мішечки з прозорим жовтуватим порохом. То були чотирикутні пластинки. Вони гучно вибухали, якщо покласти їх на гладкий камінь, а потім добре вдарити другим. Цікаво, але звідкись ми знали, що патрони з мітками особливого кольору (здається, червоними та зеленими) чіпати зась, бо то розривні та трасуючі кулі.
То була забава відносно невинна, бо бабуся ретельно за нами слідкувала. Хлопці з Видрівки, Підзамча й інших околиць мали більше волі. Пам’ятаю, що мене вже пізніше не раз запрошували до походу в Зіньковецькі ліси на випробування зброї. Її мали майже всі хлопці, трохи старші від мене, вони ходили туди стріляти з німецької зброї - здебільшого з револьверів, але я чув, що були й «шмайсери». Майже щовечора чутно було вибухи «на валах» коло фортеці - там хлопці вечорами підривали у вогнищах те, що знаходили: патрони, снаряди, міни. Кінчилось тим, що одного разу кількох із них було поранено, один загинув, а син брата моєї матусі - Слава, який жив на Видрівці, зостався без правої руки до ліктя. Дорослі казали, що це був не одиничний випадок - немало дітей загинуло в таких забавах. 

Автор:  Ольга БУДЗЕЙ

Повернення до списку