Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

30.08.2013

ПОДІЛЬСЬКА ЗВ’ЯЗКОВА ЕПОХ І НАРОДІВ

Вона народилася в останній мирний рік Російської імперії - 5 вересня 1913 року, основну частину життя прожила в Радянському Союзі (від його народження до смерті), а відійшла у вічність 26 квітня 2009 року, коли незалежна Україна готувалася зустріти своє 18-річчя. Але не тільки завдяки цьому Тамара Андріївна СИС-БИСТРИЦЬКА стала зв’язковою епох, а передусім тому, що все свідоме життя черпала з глибин народної криниці та щедро ділилася з людьми духовними надбаннями різних епох і різних народів рідного їй Поділля.

ДУША СРІБНОГО ВІКУ

ПОДІЛЬСЬКА ЗВ’ЯЗКОВА  ЕПОХ І НАРОДІВ  А ще Тамару Андріївну я назвав би душею срібного віку подільського краєзнавства. Справді, в подільському краєзнавстві, як і в російській літературі, можна виділити золотий і срібний віки. Якщо в російській літературі золотий вік припав на початок XIX ст. (Олександр Пушкін та його сучасники), а срібний - на початок XX ст. (ціла плеяда яскравих поетів від Валерія Брюсова й Олександра Блока до Володимира Маяковського й Сергія Єсеніна), то в подільському краєзнавстві часові рамки дещо інші. Для нього золотим віком я назвав би другу половину XIX - початок XX ст., коли діяли такі корифеї, як Юзеф Ролле та Юхим Сіцінський, чиїми працями, як і працями Віктора Гульдмана й Олександра Прусевича з тієї ж епохи, ми досі залюбки користуємося. Без звернення до їхніх книг не можна повноцінно змалювати життя подолян від давнини до початку XX ст.
Срібний вік подільського краєзнавства розтягнувся років на тридцять - з кінця 1950-х до кінця 1980-х, або від хрущовської відлиги до горбачовської перебудови. Тоді в Кам’янці засвітилася ціла плеяда популяризаторів подільської минувшини (на жаль, більшість із них уже відійшли у вічність). Цей спалах інтересу до давніх часів, до народних скарбів цілком закономірний, адже в місті діяли історичний факультет педінституту, обласний архів, історичний музей-заповідник, до яких невдовзі приєднався історико-архітектурний заповідник. Для дослідників шпальти люб’язно надавали міськрайонний «Прапор Жовтня», обласне «Радянське Поділля», 1965 р. започатковано Подільські історико-краєзнавчі конференції. Тож читачі, які цікавилися історією рідного краю, із задоволенням читали змістовні статті Андрія Паравійчука, Сергія Шкурка, Андрія Терлецького, Бориса Кушніра, Івана Гарнаги, Віталія Бабляка, Григорія Хотюна, Тамари Сис, Ніни Козлової, Ганни Ківільші (Дроздовської), Галини Осетрової, Станіслави Папевської, дослідника історії подільської медицини Євгена Мазурика та інших кам’янецьких авторів.
І все ж серед цього яскравого сузір’я я би виділив Тамару Андріївну. Передусім через її неймовірну закоханість у Поділля, глибинний зв’язок із народом, його душею, історією через пісні, легенди, казки, перекази, оповідки, приказки - все те, що ми називаємо народною творчістю, фольклором. А ще Тамара Андріївна як музейний працівник, екскурсовод постійно була в народній гущі. Вона бачила те, що інші не помічали, не звертали уваги. Ось характерний приклад, що наочно переконав мене в цьому. Моя дружина родом із села Митинці Красилівського району. В часи Російської імперії воно належало до Волинської губернії, а сусідні з ним Хотьківці були селом Подільської губернії. В радянський час обидва села входили до однієї сільської ради, до одного колгоспу, тож усіма давно забулося, що Митинці - це волинське, а Хотьківці - подільське село. А ось Тамара Андріївна, побачивши мою дружину (та записувала від неї цікаві оповідки для газети, а потім брала інтерв’ю до 90-річчя), одразу визначила, що Оля - волинянка.

ОСНОВНІ ВІХИ

Біографічна канва Тамари Андріївни добре відома, висвітлена в цілій низці авторитетних публікацій, і все ж коротко нагадаємо основні віхи її життя. Тамара Бистрицька народилася 5 вересня 1913 р. на Підзамчі. Її батько Андрій Бистрицький був одним із перших кам’янецьких шоферів.
Тамара навчалася в третій трудовій школі на Польських фільварках (її шкільною подругою була Ольга Петрова - майбутня письменниця Ольга Мак), а потім у художньо-промисловій школі, якою керував знаменитий Володимир Гагенмейстер. У 1934-1935 рр. дівчина навчалася на філологічному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині К-ПНУ ім.І.Огієнка). Прийняли Тамару відразу на другий курс, до того ж навіть без атестата про середню освіту, бо, займаючись самоосвітою, дуже добре зналася на народній творчості (екстерном довелося дівчині скласти іспити на атестат про середню освіту). Після розформування кам’янецького вишу продовжила навчання на історичному факультеті Київського педагогічного інституту (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова), який закінчила 1939 р.
Тамара Андріївна викладала історію в Житомирському сільськогосподарському інституті, у середній школі села Довжок. У 1939-1941, 1945-1970 роках працювала старшим науковим співробітником Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника, потім екскурсоводом Кам’янець-Подільського екскурсійного бюро. Чотирирічна перерва в музейній праці викликана війною: Тамара Андріївна перебувала в евакуації в Киргизії - в місті Ош, там працювала в школі, збирала фольклор серед українців Ферганської долини.
Тамара Сис постійно брала участь у Подільських історико-краєзнавчих конференціях, починаючи з першої. Завдяки історико-культурологічному Подільському братству, яке очолює видавець Мирослав Мошак, видала три збірки із записами подільського фольклору: 1992 р. - «Перлини Кам’янеччини», 1994 р. та 2000 р. - «Перлини Товтрів-Медоборів» (книги перша та друга, остання має окрему назву - «Збруч хлюпочеться»).
1960 р. працю Тамари Сис відзначено орденом «Знак Пошани». Крім того, їй свого часу вручили знак «За відмінну роботу» Міністерства культури СРСР, знак «Відмінник культури СРСР».
Не забули про Тамару Андріївну і в незалежній Україні. 1995 р. вона стала лауреатом Кам’янець-Подільської міської премії в галузі культури, мистецтва, фольклору та етнології. У листопаді 1996 р. в Києві на III з’їзді Союзу українок Тамару Сис нагороджено дипломом Почесного члена Союзу українок. 2001 р. з нагоди десятиріччя незалежності України Тамарі Андріївні вручено відзнаку
Кам’янець-Подільської міської ради «Честь і шана».

ДІВКА В СІНЯХ СТОЯЛА…

ПОДІЛЬСЬКА ЗВ’ЯЗКОВА  ЕПОХ І НАРОДІВ  Коли і як зародилася в Тамари Сис-Бистрицької ця нестримна тяга до народної творчості? «Відколи себе пам’ятаю, я жила піснями, казками, легендами», - говорила про себе Тамара Андріївна. Вона пригадувала, як у ранньому дитинстві, коли їй було неповні чотири роки, якось вийшла на поріг, взялася у боки і заспівала: «Дівка в сінях стояла, на козака моргала...». Раптом її спів перервався «пляцком» по тому місці, на якому сидять, і почулися слова бабуні: «А казило би твого тата! А лупило би твою шкіру! То ти «Отче наш» не годна вивчити, а моргати на козака вже почала?!». Ненадовго подіяв той «пляцок», бо вже наступного дня Тамара заспівала: «Зеленая осичина, в мене жінка позичена. Коли буду свою мати, буду людям позичати».
У статті «Жива енциклопедія краєзнавства», опублікованій 1999 р. до 85-річчя від дня народження Тамари Сис, Анатолій Гаврищук писав: «Усі рідні Тамари Андріївни, у жилах яких бурхливо пульсувала польська, українська, циганська і, як вона вважає, східна кров (мати Фросина родом із приміського села Татариски, де й досі проживають нащадки татар), любили щось розповідати, цінували усну народну творчість. А допитлива дівчинка на все життя закарбовувала почуте у своїй ціпкій пам’яті».
Тамарина бабуня співала пісні, розповідала казки, бо як же без них, а внучка схоплювала їх, за її словами, як каня воду. Незліченна кількість усього, що довелося чути у дитинстві, запало в душу. А ще з теплотою і вдячністю згадувала Тамара Андріївна свого першого «вчителя» - 86-літнього Олексія Сіньковського, з яким пасла корову. Дівчинка ладна була весь день завертати його худобину, аби дід розщедрився на легенди й пісні про славетного подоляка Устима Кармалюка.
Величезний вплив на виховання дівчинки мала родина священика Костянтина Ватича - настоятеля Хрестовоздвиженської церкви на Карвасарах, який мешкав на Підзамчі.
Закладене в дитинстві Тамара Андріївна зуміла пронести в душі, не розхлюпнувши, а тільки щоразу поповнюючи, аж до глибокої старості.

ЗВ’ЯЗКОВА НАРОДІВ

Тамару Андріївну цікавив не тільки український фольклор, а й інших народів, що мешкали на Поділлі, - поляків, вірмен, росіян, євреїв, циган. Тож Тамару Андріївну з повним правом можна назвати не тільки зв’язковою між епохами, але й між народами.
Вірменський літературознавець Седа Амірян, яка 1972 р. видала в Єревані монографію «Вірмено-українські літературні зв’язки», звернулася в ній і до записів українського фольклору про вірмен, зроблених Тамарою Сис. Зокрема, Седа Григорівна навела пісню, записану Тамарою Андріївною від однієї жінки із села Великі Вірмени (нині Великозалісся Кам’янець-Подільського району) про кохання українського юнака до вірменської дівчини. Ось цей ліричний шедевр:
Вірменочка-паняночка
По садочку гуляла,
Вона мене, молодого,
Із розуму ізвела…
Ой рад би я вірменочку
За рученьку взяти
Та й на білім рушничкові
Перед Богом стати.
Та не хоче старий батько
Мене зятем мати,
Хоче собі багатого
До хати приймати…
В вірменочки заручини,
В вірменочки танці,
А я ходжу попід вікна
Та й позбивав пальці.
Нема в мене, сиротини,
Ні срібла, ні злота,

Впхаю ножа за халяву,
Піду, де голота.

ЗБИРАТИ, БЕРЕГТИ, ЩОБ ПЕРЕДАТИ

Коли після цікавих розповідей, насичених глибокою мудрістю минулих віків, їй дякували, Тамара Андріївна неодмінно говорила: «Не мені дякуйте, а своєму мудрому народу. Я лише намагалася все своє життя збирати, берегти перлини народної творчості, щоб передати їх вам. Шануйте, бережіть їх і ви!».
Тож із вдячністю згадаймо напередодні сторіччя з дня її народження цю мудру й щедру жінку, яка зберегла для майбутніх поколінь стільки народних перлин.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку