Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

20.09.2013

«ДЕ ТИ, СЛАВНИЙ БРАТЕ КАРМЕЛЮЧЕ?»

24 вересня виповнюється 90 років від дня народження українського поета, публіциста, журналіста Миколи ПОДОЛЯНА (1923-2012). Микола Петрович народився на Підзамчі, яке тоді було приміським селом, а нині входить до складу Кам’янця-Подільського.

Микола Петрович ПОДОЛЯНХлопець ріс без батька («І стала матінка моя вдовою-молодицею», - писав поет у вірші «Батько»). Мати Євдокія Мартинівна Грабченко (1900-1989) працювала вчителькою. Невдовзі Микола з матір’ю покинули Підзамче. Але вивчившись, працюючи на відповідальних посадах головного редактора журналу «Соціалістична культура», а потім «Україна», Микола Подолян ніколи не забував про рідний край. Та й прізвище зобов’язувало («Я подолянин з тих подоляків, чий рід, мов дуба молоде пагіння, бере початок із глибин віків і має добре на посів насіння», - писав поет у вірші «Від імені подолян»). Недарма у збірках вибраного Подоляна завжди натрапляємо на спеціальний розділ, названий «Я - подолянин» або «Подільські дороги».

На жаль, є і темні плями в біографії поета. Зокрема, це опубліковані в «Літературній Україні» статті проти українського патріота, в’язня сталінських концтаборів Бориса Антоненка-Давидовича. 1979 року за памфлети, що розвінчували всіляких закордонних недругів і «буржуазних націоналістів», Подоляна відзначено Шевченківською премією. І в незалежній Україні Микола Петрович залишився вірним комуністичній ідеї.

Поет не дожив рік до свого 90-річчя: 7 червня 2012 року в «Літературній газеті» з’явився некролог «Пам’яті Миколи Подоляна»…

Пропонуємо увазі читачів один із віршів земляка, в якому мова йде про рідний йому Кам’янець.

 

ШЕВЧЕНКО І КАРМАЛЮК

 

Кручі, кручі, кам’янецькі кручі,

Зеленава в Смотричі вода…

Тут, аж хмар торкаючись гримучих,

Крокував Шевченко,

                                   і хода.

 

Вибивала іскру із каміння,

Піднімала приспані вітри…

Нависало небо, мов склепіння,

Над убозтвом матері й сестри.

 

Він ішов, і пломеніли думи,

Наливалися свинцем до рук.

Навкруги снували хмари суму

І сльозою падали на брук.

 

Кручі, кручі, кам’янецькі кручі,

І фортеці сірої стіна.

Де ти, славний брате Кармелюче?

Тільки пісня звідкись долина…

 

Про Сибір, де мляво сходить сонце,

Про надію хлопців-бідаків…

Зупинивсь Шевченко… Ні, не сон це,

А відлуння стогону віків.

 

І душа вбирала кожне слово

Без чорнил, паперу і пера…

А журлива пісня знов і знову

Перед ним вставала, мов гора…

 

Як гора, начинена вулканом

Сліз і крові, - уселюдських мук.

І зринав в тій пісні, гнаний паном,

Мученик і месник Кармалюк.

 

Так стояли вдвох вони до ночі:

Він, Тарас, а поруч брат - Устим.

Погляд Кобзарів палав пророче,

Підіймавсь над мороком густим.

 

Кручі, кручі, мов тяжкі окови

І на вас накинув хижий світ…

Тут Шевченко йшов.

Кармалюкова

Пісня йому линула услід.

 

Серце захлиналося од виру

Гнівних його дум: «Не спіть, брати!..»

Місяць, як нагострена сокира,

Нависав над царством темноти…


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку