Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ПОНЕДІЛОК, 20 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

20.09.2013

«ХОЛОД, НАЧЕ ШПИК ЗАВЗЯТИЙ…»

Сьогодні Микита ГОДОВАНЕЦЬ (1893-1974), 120-річчя від дня народження якого відзначатимемо 26 вересня, уявляється нам таким, яким його зобразив у дружньому шаржі художник-карикатурист Анатолій Арутюнянц 

Шарж Арутюнянца- патріархом української радянської байки, що, мешкаючи в Кам’янці, зробив його, за влучним висловом гумориста Сергія Воскрекасенка, столицею байки. І дуже мало ми знаємо про молодого Микиту Павловича, коли він тільки намацував шлях до байки і мешкав у Кам’янці, який тоді деякий час був столицею Української Народної Республіки.

Микита Павлович ГОДОВАНЕЦЬ (1893-1974)Із фото, зробленого на початку 1920-х, на нас дивиться молодий вусань, «повний сили та одваги», як колись сказав про себе Павло Тичина. На щастя, сьогодні ми маємо дослідження історика Юрія Телячого та письменника Василя Горбатюка про життя й творчість Годованця того періоду, маємо видану п’ять років тому його збірку з поезіями 1917-1920 років. У передмові до неї професор Віктор Прокопчук зауважив, що якби 1937 року до рук «експертів», запрошених енкаведистами, потрапили вірші Годованця тих буремних років, замість десяти років заслання його безперечно засудили би до розстрілу. Ось, для прикладу, вірш 26-річного Микити Павловича, опублікований 12 вересня 1919 року в часописі «Село», що видавався тоді в Кам’янці-Подільському:

Коли матуся занудьгує

І схилить голову в журбі, -

Хіба, помітивши страждання,

Не стане сумно і тобі?

                Як заболить головка рідну,

                Заквилить, страждуючи, вона,

                Хіба твоє не здрімне серце,

                Мов враз зачеплена струна?

Коли твоїй старенькій нені

Лихий сусіда закляне, -

Хіба образою тяжкою

Твоє серденько не здрімне?

                То як же можна буть байдужим,

                Квилить, зігнувшись від нудьги,

                Як рідну Матір-Україну

                Катують люті вороги?

Як можна в затишку сидіти,

Коли гула хуртовина,

А доля страдницю Вкраїну

Уперто пре проти рожна.

                Як можна жити у довіллю

                Весело, пишно, без журби,

                Коли Україна провадить

                Останні кроки боротьби.

Коли, мов встрелена орлиця,

Боронить волю та життя…

Превічний сором всім байдужим,

Ганьба, зневага, прокляття.

А ось плач урядовця Української Народної Республіки, залишеного напризволяще в колишній столиці УНР, коли 16 листопада 1919 року до міста увійшли поляки. Цей вірш «На ріках Вавилонських» з епіграфом старослов’янською «Там сєдохом і плакахом» (тобто «Там сиджу й плачу») опубліковано 2 грудня 1919 року в газеті «Трудова громада», що ще видавалася в Кам’янці-Подільському.

Тихо грають сині хвилі,

Журно шепчуть комиші…

Тяжко-нудно, сумно-гірко

В урядовця на душі.

                День по дню все холодніше,

                В вікна стукає зима,

                А у нього ж у кишені

                Ні копійочки нема, -

Ще до спасівки, небога,

Він продав жидкам кожух,

Щоб в борні з голодним шлунком

Не погиб нещасний дух.

                А тепер… сльота на дворі, -

                Змерзли бідненькі «пани»,

                Шкірять зуби черевики,

                Світять дірами штани.

Смирно скаржиться дружина,

Плачуть діточки малі…

Чи усім хрещеним людям

Так погано на землі?

                Холод. Голод. Тиф. Нудота.

                Злидні. Жертви. Сором. Сум…

                Де знайти спасенний вихід,

                Забуття від клятих дум?

Полишились безпомічні,

Мов без матері дитя,

Повкладали «ручки в брючки»

Та й кленуть гірке життя.

                Свій «полон», борню минулу,

                Всі ще й, всі думки

                І з тривогою питають

                Про новини, про чутки.

Інтернують? Повивозять?

На Волинь? В Галичину?

Що? Для праці залишають?

Новий уряд? Що? Та ну?

                Посумніло навіть небо,

                Журно плачуть дерева…

                Боже, Боже милостивий!

                Закрутилась голова.

Від журботи, від турботи, -

Злидні, муки, сором, глум…

Де знайти спасенний вихід,

Забуття від клятих дум?

Микита Павлович сам був тоді урядовцем, працював у Міністерстві народного господарства. Іван Огієнко в праці «Рятування України» писав: «Кам’янець-Подільський у листопаді 1919 року був переповнений мешканцями-втікачами. Сам собою невеликий, він мусив прийняти до себе урядовців, які приїхали в Кам’янець разом з урядом УНР. Урядовців було аж надто велике число, тисяч із п’ять, бо до Кам’янця взагалі збиралися всі, хто вже покуштував нової совєтської влади. Директорія, а особливо Симон Петлюра, завжди вимагали від міністрів звільнення цих урядовців, чи «скорочення міністерства», як тоді говорилось. Але реально таке скорочення тяжко було зробити, бо більшість урядовців були привезені ще з Києва, або втекли звідти, і викинути їх на чужині, то було кинути їх на голодування. Це було високо тяжке завдання того часу!».

17 листопада Огієнко занотував: «Прийшов мені телеграфічний наказ Ради Міністрів УНР з Проскурова, щоб міністр Огієнко, як Головноуповноважений, негайно знищив Експедицію Заготовок Державних Паперів, а всіх урядовців та військових, що лишилися в Кам’янці-Подільському, звільнив зо служби». Телеграму підписали голова Директорії Симон Петлюра та прем’єр-міністр Ісаак Мазепа. Міністр Огієнко цього розпорядження не виконав свідомо, порахувавши його непорозумінням. «Це була подія великої ваги, - писав Огієнко, - бо в Кам’янці-Подільському зібралася сила-силенна урядовців. Пізніше Петлюра вияснював мені, що це зарядження зроблене було для полегшення мені правного стосунку до всіх урядовців, - цебто звільнення їх взяла на себе Рада Міністрів у дорозі. Я зробив зарядження, що всі державні установи зо своїми урядовцями працюють нормально й далі».

Як бачимо, вірш Годованця може служити гарним художнім доповненням до розповіді міністра Огієнка. До віршів такого плану належить і маленький фейлетон Годованця «Дрова», опублікований у «Трудовій громаді» 27 листопада. Поет пише, що «холод, наче шпик завзятий, стереже моє вікно», а дрова, які би зігріли кімнату, йому тільки сняться…

Отже, Годованець не тільки воював байкою, як про нього говорили радянські дослідники, але й у молоді роки яскраво відобразив життя Кам’янецької доби УНР.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку