Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 18 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

11.10.2013

ЯК БАБУСЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТРИЧІ З КАМ’ЯНЦЯ ВТІКАЛА

ЯК БАБУСЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ   ТРИЧІ З КАМ’ЯНЦЯ ВТІКАЛА  22 жовтня Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка відзначатиме 95-річчя. Серед тих, хто працював у ньому, була й видатна українська громадська, культурно-освітня діячка й педагог Софія РУСОВА (1856—1940). 7 березня 1922 р. газета «Свобода», що видавалася (і, на щастя, досі видається) в США, назвала 66-річну Софію Федорівну «бабусею української революції». На жаль, прихід більшовиків у Кам’янець у листопаді 1920 р. не посприяв ні плідній праці самого університету, ні педагогічній діяльності Русової. Спогади Софії Федорівни про цей нелегкий період у житті навчального закладу вперше було опубліковано наприкінці 1921 р. у Варшаві «Українською трибуною» (детальніше про це в нашій статті «Коли прийшли більшовики» в «ПОДОЛЯНИНІ» від 26 липня ц.р.). Тож не дивно, що в Русової виникло нестримне бажання втекти з кам’янецького більшовицького «раю» на Захід. Це їй вдалося тільки з третьою спроби. Тож у «Свободі» від 7 і 8 березня 1922 р. з’явилися «Спомини біженки» за підписом професора Кам’янецького державного університету Софії Русової. Опрацьовані, вони увійшли до її книг «Мої спомини», опублікованої 1937 р. у Львові, та «Мемуари. Щоденник», виданої 2004 р. в Києві. Тож зазирнемо до цих публікацій.

«Я ИМЕЮ ПРАВО ВАС… УБИТЬ»

«Радянська влада ставилась до мене особисто досить добре, — писала Софія Русова, — але я все-таки рішила втекти з цього пекла. З перших же днів окупації України більшовики почали переслідувати українців узагалі й утворили таку неможливу атмосферу шпигунства, доносів, брехні, недовір’я, що я не мала вже сил довше все це терпіти й мовчки дивитися на те моральне й матеріальне лихо, що спіткало наш народ».

Перша думка про еміграцію виникла в Софії Федорівни в червні 1921 р., коли політкомісар Сава Чалий та призначений із Харкова новий ректор навчального закладу Семен Сидоряк цілком зруйнували його автономію. Невдовзі підвернулася нагода: поїздка з лекцією про голод і його вплив на фізичний розвиток наступних поколінь у Бережанку (нині село Чемеровецького району), від якої до кордону було всього 10 кілометрів. Правда, «особый отдел», ніби щось відчуваючи, три дні не видавав Софії Федорівні перепустки (ось тобі і вільне пересування у вільній країні). Тільки звернення до голови повітвиконкому Панаса Буценка допомогло: Панас Іванович зателефонував кому треба — і невдовзі начальник «особого отдела» Климентьєв дуже галантно видав Русовій перепустку.

Викликали в Кам’янець бережанського інструктора позашкільної освіти. Він приїхав по Русову возом і дуже здивувався, що та відправилася на лекцію з 14-річною внучкою Олею та валізою. Цілком очевидно, що інструктор про свої підозри просигналізував куди треба. Це підтвердив наступний розвиток подій. Приїхавши в Бережанку пізнім суботнім вечором, гості з Кам’янця зупинилися на ніч у священика. Було домовлено, що наступного дня до Софії Федорівни зайде інструктор і ввечері відбудеться її лекція. Але сплив день — інструктор так і не з’явився. Нічого конкретного Софія Федорівна не дізналася, завітавши до волосної управи.

ЯК БАБУСЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ   ТРИЧІ З КАМ’ЯНЦЯ ВТІКАЛА «Дуже стурбована повернулась я до хати, — писала в спогадах Русова. — Там уже всі спали. Сиджу я та все думаю, чи ж завтра знайде мене той чоловік, що мав перевести через кордон. Коли чую — хтось обережно до мого вікна застукав. Це був він. Не радив мені зараз проти ночі рушати, бо на вулиці повно вартових, які і його кілька разів затримували. Обіцяв прийти по нас на другий день, в обідню пору».

Натомість в обідню пору з’явився чекіст і оголосив: «Гражданка Русова! Именем советской власти я Вас арестовываю». На резонне запитання про підставу арешту та пред’явлення відповідного документа чекіст заявив: «Я имею право не только Вас арестовать, а и убить. И никакого приказа я не должен Вам показывать!».

Так Русова з онучкою опинилися в сусідніх із Бережанкою Чемерівцях. Там їх вкинули «в якийсь справжній хлів, брудний, смердючий, темний, повний людей» — чисте Дантове пекло. У цьому пеклі їх протримали без жодних пояснень цілу добу. Русова згадувала: «Надвечір прийшов до нас якийсь інший чекіст, з такими гарними, ясно-блакитними очима, що було дивно, як він міг опинитися в цій жахливій організації. Він приніс нам «радісну» вістку: нас везуть до Кам’янця».

І заторохтів віз, везучи Софію Федорівну з внучкою до міста над Смотричем. За плечима затриманих стояв червоноармієць-татарин із рушницею. Увечері проїхали Лянцкорунь (нині Зарічанка), а на ніч зупинилися в Жерді в якогось селянина. «Приємно було хоч на короткий час спочити від тяжкої дороги, — писала Русова. — Селяни прийняли нас дуже ласкаво, дали нам покластися в найтеплішому кутку малесенької хати. Були вони дуже вбогі, скаржилися, що не дають їм палива, що забирають увесь хліб, але присутність вартового, хоч він і мало що розумів, перешкоджала нашій розмові».

Але довго спати заарештованим не дали, розбудили, щоб їхати далі. «Аж ось замаячіли вежі турецької фортеці, мінарет, собор, крутий поворот — і ми в Кам’янці», — занотувала в спогадах Софія Федорівна. Під’їхали до «особого отдела», що містився на Петроградській вулиці (нині Лесі Українки). Оля, як особа вільна, пішла додому, а її бабусю вартовий передав разом із різними паперами черговому комісарові. Прийшов старший слідчий, переглянув папери та заявив: «Ви маєте бути звільнені, бо у Ваших паперах нема нічого, що би вас компрометувало». Покликали старшого комісара з відділу інформації («цебто шпигунства і доносів», — уточнила в спогадах Русова). Молодий панич, елегантно одягнений, глянув на Софію Федорівну й руками розвів: «Вы за что арестованы? Я не имею на Вас абсолютно никаких донесений!». Проте Софію Федорівну все ж відвели в кімнату для ув’язнених.

«Тут теж було немало людей, переважно інтелігентних, чимало галичан, — писала Русова. — Всі були спіймані на тому злощасному Збручі. Серед них упізнала я бездольну, симпатичну учительку — пані Кизиму. Вже вдруге опинилась вона в пазурах прикордонників. За першим разом її так були вимучили, що вона трохи не вмерла. Як випустили з арешту, поїхала на село, трохи там підживилася і знову подалась на кордон, бо в Галичині була вся її родина. Доля й на цей раз її зрадила — і ось вона знову під замком. Була ще тут одна галичанка з дочкою літ п’ятнадцяти. З-над самого Дону допленталась вона з великими перешкодами до кордону й тут піймалася».

Ця бездольна громадка прийняла Софію Федорівну, мов рідну. Десь добули «кип’яточку», за склянкою чаю кожний оповідав свої пригоди. За деякий час по Русову прийшов чекіст і повів її в другу кімнату будинку «особого отдела», присунув їй до стола стілець і солодко, навіть по-українськи, сказав: «Зараз вам принесуть наш обід». «Це мене ніяк не втішило: вони лише позолочують мені клітку, а я вимагала, щоб мене одразу випустили додому», — згадувала згодом Русова.

Прийшов ще один чекіст, зовсім молодий, і став пояснювати: «Ми хотіли, мовляв, дати Вам можливий комфорт, уважаючи Ваш вік». Через годину Софію Федорівну викликали до начальника відділу. Товариш Климентьєв вибачався й запевняв Русову, що її арешт — це помилка шостого прикордонного пункту: «Сделавший его будет посажен на гауптвахту, разве мы можем думать, что вы убегали, мы ведь работаем вместе для Украины. Вам будет всё возвращено». Софія Федорівна мовчки вислухала це вибачення й повернулась додому з тяжким почуттям, адже між нею й закордоном виріс міцний мур. Після цього Русову стали особливо пильнувати і для більшої певності приставили до її кватири, в кімнаті біля парадного входу, чекіста.

БІЛОЇ МІСЯЧНОЇ НОЧІ

Перебувши в Кам’янці-Подільському літо, Софія Федорівна під осінь умовилася з одним українцем, який контрабандою переносив за кордон різні золоті речі, що він її з онучкою переведе.

«Усе було напоготові, — писала Русова, — й одного вечора почули ми стук у вікно. З маленькою торбою в руках вийшли ми з внучкою до нашого провідника й пішли геть на Шатавську дорогу. Час був цілком несприятливий, небезпечний: повстанці навкруги Кам’янця, більшовики в тривозі, скрізь на дорогах порозставляли варту, по селах теж скрізь вартові».

Йшли втікачі полем ясною місячною ніччю. Коли їхній провідник помічав якусь небезпеку, наказував ховатись у траві. Софія Федорівна згадувала: «Тільки-що стали наближатися до першого села, нараз спинив нас вартовий. Просили ми його, щоб пропустив нас у село, що ми запізнилися в Кам’янці, а вдома діти! Він повів нас до «старшого». В ту ж мить наш провідник зник, втік, але вартовий, не звертаючи на нього жодної уваги, таки вів нас, б’ючи нас обох прикладом у спину. Привів до вартівні. Погана халупка десь у глибині подвір’я, в тісній кімнаті повно диму. Один офіцер лежить на канапі, другий нервово ходить по кімнаті й палить папіроску. Вартовий, якийсь інородець, каліченим жаргоном докладає, що зловив якихось підозрілих жінок. Холоне моє серце за Олю. Чемеровецькі спогади, мов гадюки, зазирають у вічі. Але гіркий дитячий плач Олі ворушить серце молодого офіцера — він пускає нас додому!».

Повернення до Кам’янця було нелегким. Дороги втікачки не знали. Щоб обминути усі варти, що навкруги облягали Кам’янець, так що жодна муха не влетить, ані не вилетить, пішли вони полем, чорною ріллею, обминаючи шлях і орієнтуючись на вогні міста. Людей боялися гірше від вовків. Приблизились до залізничного вокзалу, але чимскоріше відійшли, бо його вартували. В розпуці, стомлені, сіли на полі, тремтячи не так від нічного холоду, як від страху перед кожною тінню, перед далекими людськими голосами, що долітали до них. Чекали ранку, коли люди йтимуть на базар, щоб серед них загубитися й проскочити до міста. «І ось якимсь чудом скінчилась оця страшна, пам’ятна нам подорож білої місячної ночі, — писала Русова. — Прийшли додому, влізли вікном до хати — всі ще спали і ніхто й не знав про наше нічне бурлакування».

«БО ТАМ ЛЮДИ, НАШІ ЛЮДИ»

Тільки за третім разом пощастило Софії Федорівні з внучкою перейти Збруч і вирватися нарешті з більшовицького пекла. Русова стала домовлятися з євреями-контрабандистами, які вимагали півмільйона рублів. Довелося продати все, що було. Пізньої осені Софія Федорівна й Оля вирушили возом із євреєм-провідником. Знову Лянцкорунь, знову зрада провідника, знову втікачі в руках більшовицьких вартових! Один з них схопив Русову за плече й несамовито закричав: «Знаю тебя, бабка, знаю — возил тебя арестованную в Каменец і эту барышню возил. Хотела за границу удирать? Идём, идём в особый отдел». Там у Русової забрали половину грошей, фамільярно поплескали по плечі: «Ну, иди, бабка, з Богом, куда тебе надо, да нам больше не попадайся, а то плохо будет».

І пішли втікачі в село, «бо там люди, наші люди». Софія Федорівна згадувала: «В хаті, куди ми навмання ввійшли, нас приймають ласкаво, гарно, нічого не розпитують, дають вечерю, укладають в єдине ліжко спати й оповідають, як їм тяжко живеться».

Знайшлися добрі люди, найняли Русовій воза до Гукова на самому Збручі, харчів на дорогу дали. Внучку випровадили з бабами, що вертались з базару, а Софію Федорівну смерком посадили на воза, загорнули у велику хустку, зняли й заховали її окуляри, заборонили й голос видавати. З Русовою їхали двоє селян. Раптом наскочили два кінні більшовики, обшукали всього воза, пограбували селян, але Софією Федорівною не зацікавилися. У Гукові бабуся з внучкою переночували в якійсь просторій хаті, а вранці один парубок провів їх до Збруча, переговорив із вартовим, передав йому від біженців гроші — і Софія Федорівна з Олею нарешті дісталися на протилежний бік Збруча, вирвалися «з країни неволі, смутку, неправди й руїни». Перейшовши кордон, Русови не знали, куди їм податися, де взяти грошей. В Скалі їм порадили їхати до Борщева до Степури: «Він дуже вбогий, але, може, він вам поможе». Григорій Степура народився в Жванці, за часів Центральної Ради був подільським губернським комісаром. Григорій Калістратович прийняв Русових, як рідних. «Перебули ми в Степури днів зо три, — писала Софія Русова в «Моїх споминах», — а потім ласкаво заходилися коло нас галичани — влаштували в одного вчителя, дістали дозвіл на побут і вирядили мене до Львова».

Померла Софія Федорівна Русова в Празі 5 лютого 1940 р. — за два тижні до свого 84-річчя. Залишившись в Україні, вона навряд чи змогла би дожити до такого поважного віку.  


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку