Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

15.11.2013

«ЗБУЛАСЯ КРАЩА МРІЯ ЮНОСТІ»

«ЗБУЛАСЯ КРАЩА МРІЯ ЮНОСТІ»Власні студенти в місті над Смотричем з’явилися 95 років тому, коли тут було відкрито перший на Поділлі вищий навчальний заклад - Кам’янець-Подільський державний український університет. За архівними даними, опрацьованими й оприлюдненими доктором історичних наук Олександром Завальнюком, упродовж 1918-1921 рр. (до розбиття університету на два інститути) його студентами (дійсними, умовно дійсними, вільними слухачами) було 2369 осіб.
Як же жилося кам’янецьким студентам? Звісно, непросто в складній обстановці тих буремних літ. Професор Леонід Білецький писав про осінь 1918 року: «Багато студентів-мужчин покликав військовий обов’язок чи як старшин, чи в іншій ролі громадсько-адміністративних обов’язків. Завдяки цьому аудиторія кожного лектора зменшилась майже на половину».
1959 р. у Вінніпезі журнал «Віра й культура» опублікував спогади одного з перших кам’янецьких студентів. Їхній автор мешкав тоді в Болгарії, тож, щоб не наражатися на небезпеку, свого прізвища не вказав. Знаємо тільки, що навесні 1918 р. він закінчив Полтавську духовну семінарію, був студентом фізико-математичного факультету, планував перейти на богословський. У спогадах він писав:
«Збулася краща мрія юності, і я гордо носив голову, чекаючи з нетерпінням початку навчального року. Відкриття першого суто національного вищого учбового закладу призначалося на кінець жовтня, і я спішив з далекої Полтавщини прибути на це велике свято. В Україні вже відчувались тоді заворушення проти політичного режиму гетьмана, і в Києві я попав під нічну облаву Державної варти, яка пильно провіряла усіх приїжджих, але таки своєчасно прибув до Кам’янця, зустрівся з товаришами, які помогли мені встановитись на квартирі, і в призначений день, повний щасливих мрій, я відправився до університету, який розташувався в досить гарному двоповерховому (насправді триповерховому. - О.Б.) будинку бувшої технічної школи».
Відкриття університету запам’яталося авторові спогадів на все життя: «Я чогось спізнився в той день і, прийшовши до університету, міг втиснутися лишень на перший поверх переповненого будинку, куди доносилися тільки окремі місця численних привітальних слів. Але далеко лунали сполохи аплодисментів та всіх нас обгортав ентузіазм загальної радості, і гаряче билися наші молоді серця, повні рожевих надій і щастя. Коли ж у кінці засідання роздалось гучне «Ще не вмерла Україна» і вся університетська корпорація, на чолі з паном ректором, в супроводі поважних гостей, вийшла з зали і показалась перед нами, - ми всі мов завмерли на місці, відчуваючи мурашки по тілі і гарячу влагу на очах».
Запам’ятався на все життя і ректор університету Іван Огієнко: «У центрі групи в чорному сюртукові і пенсне, з щасливим лицем, м’якою поважною ходою, поруч із одітим по-військовому представником уряду і скромним на зовнішній вигляд товаришем міністра освіти виступав проф. Іван Іванович Огієнко - ректор університету, розпорядчик і люб’язний господар нинішнього свята. Тисячі очей разом впилися в цю фігуру, яка на віки врізалась у серце кожного з нас. І з цього дня для нас, студентів, стала і Учителем і Батьком, бо ми завжди, без всякого вагання й страху, звертались до нього в усіх випадках нашого нового, студентського життя. І нікому ніколи не було від нього відказу. Ніхто ніколи не бачив його холодним чи безучасним до студентських інтересів».
Згадав автор спогадів й інших викладачів:
«Заслужений професор Одеського Університету п.Бучинський, кам’янчанин по народженню, що вже був на пенсії, але з відкриттям Кам’янецького університету його було запрошено на катедру гістології і анатомії. Першого року він викладав лекції російською мовою (єдиний випадок в університеті), але другого року вже перейшов на українську, якою володів досить вільно, бо був справжній українець. Але нова термінологія часом підводила старого. Так, наприклад, слово «шлунок» він помилково вимовляв «шлупок» і майже цілу годину вживав цього смішного вислову, не помічаючи наших усмішок. І ніхто з нас не рішився хоч би анонімним листом зробити йому зауваження, бо ніхто не хотів образити старенького професора.
Другий, п.Хведорів, - ординарний професор Харківського гірничого інституту. Він був один з найповажніших професорів у нашому університеті, але сухо викладав «страшну» дисципліну вищої математики, і його лекції відвідувались лиш обмеженим колом студентів.
Проф. Біднов - низенький на зріст, гучним голосом і гарною українською мовою викладав цікаві й змістовні лекції по історії, добре відвідувані студентами.
Проф. Гаморак, галичанин, видатний учений Віденського університету по ботаніці. Молодий ще чоловік і щирий українець по душі. Пам’ятаю випадок при заліку з ботаніки. Треба було здати систематику рослин - дисципліна з великою кількістю латинських термінів. Наш «квартет» приятелів-бурсаків з дня на день відкладав іспит, не зважуючись з’явитись перед новим професором (він пізніше від усіх других вступив до університету). Та нарешті відважились, з’явившись в авдиторію заздалегідь і, чекаючи пана професора, почали тихенько співати якусь українську пісню. Час був пообідній, і, окрім нас, в авдиторії не було нікого. Пан Гаморак несподівано з’явивсь у коридорі, та, почувши співи, зупинивсь коло дверей і заслухався гарної наддніпрянської мелодії. Потім увійшов з надзвичайно привітливим лицем. Ми зніяковіли. Але зараз же помітили, що цим ми доставили пану професору тільки приємність і підбадьорились. І дійсно, вислід дуже поверхової перевірки наших знань - він записав нам усім чотирьом «дуже добре».
Після цього деякі казали, жартуючи: «Щоб скласти іспит у Гаморака, треба бути насамперед співцем...». Інші ж уже
насерйоз поправляли: «Не співцем, а справжнім українцем!».
Приват-доцент Геринович, теж галичанин, молодий, жвавий чоловік, який з захопленням викладав фізичну географію. Він не ховав своїх лівих політичних переконань і, по встановленні радянської влади, зостався при університеті, якого було переформовано на сільськогосподарський інститут».
Найприємніші враження зосталися від спілкування з Іваном Огієнком:
«За ректором вічно увивався рій студентів, коли легкою, молодою ходою, з завжди привітливим лицем він не йшов, а літав по коридорах. Коло дверей його кабінету завжди стояло декілька студентів, дочікуючись своєї черги, по найрізноманітніших, іноді зовсім дрібних і докучливих, справах.
Не раз і мені самому приходилось брати подібну авдієнцію, яка диктувалась скоріш простим бажанням безпосереднього спілкування з цією усім доступною і чарівливою людиною, ніж справжньою необхідністю в ділі. І треба було бачити, з яким терпінням і батьківською любов’ю він говорив і поводився зо студентами, коли вони з відкритою душею, мов рідні діти, приходили до нього».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку