Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 17 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

03.01.2014

КОБЗАРЕВИЙ ДАРУНОК КАМ’ЯНЦЕВІ

У бібліотеці Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника зберігається альбом «Древности», виданий улітку 1846 р. в Києві. Цілком імовірно, що його восени 1846 р. привіз до Кам’янця Тарас Шевченко, який як художник був залучений до підготовки цього альбому.

ПІСЛЯ 15-РІЧНОЇ РОЗЛУКИ

Тарас Шевченко. Фото із фондів Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідникаПеріод 1843-1847 рр. у житті і творчості Шевченка дослідники називають періодом «Трьох літ» за назвою однойменного вірша, написаного в Україні. У цьому вірші поет оглядає свій пройдений шлях, переживаючи болісний процес змужніння та прозрівання.
1843 р. Тарас Шевченко закінчував навчання в Петербурзькій академії мистецтв, після чого мав вирушити за кордон. Так було заведено в академії, що по завершенню навчання випускники здійснювали подорож до Італії, щоб ознайомитися з видатними творами романського мистецтва. Однак для цього було потрібно отримати золоту медаль. Шевченкові золотої медалі не дали - лише три срібні, тому замість Італії він вирушив в Україну, де не був близько 15 років.
Багато змін сталося відтоді, коли хлопчину, наче річ, вивезли з батьківщини в поміщицькому обозі пана Енгельгарда. Шевченко повертався в Україну вільною людиною, уславленим поетом і художником.
Слава Шевченка випереджувала його. Вірші поета були знані в Україні. А для молоді Шевченко був справжнім апостолом, «національним пророком».

«ВДВОЙНЕ ВРЕДНЫ И ОПАСНЫ»

У травні 1843 р. Шевченко виїхав на батьківщину. Мав намір потрапити на Чернігівщину, в село Качанівку, маєток українського мецената Тарнавського, де свого часу перебували, черпаючи натхнення, Микола Гоголь, Михайло Глинка, Михайло Максимович.
Про те, що його твори, зокрема «Кобзар», відомі в літературних колах, Шевченко знав із журнальних статей. Однак чутки про автора дійшли і до малоросійських поміщиків, у середовищі яких жваво обговорювалось те, що в столиці великі пани звернули увагу на талановитого молодого кріпака, який і картини малює, і вірші складає. Великі пани в столиці викупили кріпака з неволі. І ось він у Дорога, якою Шевченко в’їхав до містаМалоросії! Цікаво глянути, що ж він із себе представляє і що столичні пани знайшли в ньому.
Тому поміщики наперебій запрошували Шевченка до себе, де він перебував у незвичній йому ролі почесного гостя. Однак куди би поет не потрапляв, спиняючись у маєтках поміщиків, він щоразу розмовляв із дворовими людьми та кріпаками, розумів їхні надії та прагнення. Поет не тільки не приховував свого селянського походження, але, навпаки, незмінно підкреслював його.
Оцей зв’язок поета з народом - причина посилення бунтівних настроїв Шевченка, що виявилося у творах циклу «Три літа», який завершується політичним заповітом митця народові - віршем «Як умру, то поховайте….» (1845).
Під час першої подорожі Україною Шевченко багато мандрував і малював історичні пам’ятки часів Богдана Хмельницького, Гайдамаччини, Коліївщини. Передусім цікавився героями «волі» і «слави козацької», маючи задум видати альбом «Мальовнича Україна».
У лютому 1844 р. Шевченко повернувся до Петербурга, де подав «прошение» до Ради академічних мистецтв про надання йому звання художника. Незабаром йому видали атестат про затвердження у званні - «некласний художник». Це було перше звання у його житті. Через 15 років, у квітні 1859 р., Тарас Григорович отримав звання академіка-гравера.
Дорога, якою Шевченко в’їхав до містаУ березні 1844 р. Шевченко вдруге повертається в Україну. Відвідує Полтаву, де оглядає будинок Івана Котляревського, змальовує його, збирає спогади про померлого сім років тому письменника. Побував поет у Лубнах, Пирятині, Ягодині, звідки його шлях проліг до Києва, де Тарас Григорович планував оселитися надовго.
У Києві Шевченко потоваришував з учасниками Кирило-Мефодіївського братства - таємної організації, що базувалася на ідеях слов’янської спільності. Серед них був Микола Костомаров, який викладав у Київському університеті, Микола Гулак, чиновник канцелярії київського губернатора, Панас Маркович, студент Київського університету, та інші. Своїми полум’яними революційними творами Шевченко мав вплив на багатьох членів таємного товариства. Власне це і констатували жандарми ІІІ відділу: «Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны».

«ДРЕВНОСТИ»

Тоді ж Шевченко познайомився зі співробітниками Київської археографічної комісії, створеної 1843 р. для дослідження пам’яток старовини в Київській, Подільській і Волинській губерніях. Комісія працювала під керівництвом генерал-губернатора Дмитра Бібікова, палкого любителя археології.
З другої половини 1845 р. і до арешту 1847 р. Шевченко працював художником у Київській археографічній комісії. Улітку 1846 р. вона опублікувала альбом «Древности» (повна назва - «Древности, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше утвержденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе»; цензурний дозвіл надано 15 травня 1846 р.). Це розкішне ілюстративне видання з текстами російською та французькою мовами й одинадцятьма таблицями. Тарас Григорович брав участь у виготовленні малюнків та орнаменту цього видання. Зауважимо, що «Древности» вийшли двома виданнями: у Петербурзі та Києві. Малюнки до першого видання готував Олексій Сенчилло-Стефановський, але вони виявилися неякісними. Тоді за наказом генерал-губернатора терміново стали готувати друге видання і для цього залучили ще двох художників - Тараса Шевченка та Павла Шлейфера (викладача малювання з Інституту благородних дівчат), який був одночасно й архітектором.
У вересні 1846 р. Шевченка відрядили в Подільську та Волинську губернії для збирання етнографічних матеріалів та огляду пам’яток архітектури. Він отримав кошти і супроводжувальні документи. Захопив із собою і альбом «Древности».

У ДИЛІЖАНСІ ДО КАМ’ЯНЦЯ

Пізніше на засланні, згадуючи подорож Правобережною Україною, поет писав: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних замков и палат.
Титульна та перша сторінки «Древностей», орнамент яких, як припускають дослідники, виконав ШевченкоО чем говорят, о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошлого? О деспотизме и рабстве!.. А моя прекрасная могучая, вольнолюбивая Украина… Она своей славы на поталу не давала, ворога деспота под ногами топтала».
В оцінці минулого Шевченко спирався на народні перекази, спогади, пісні, які оспівували події сивої старовини. Його так полонила козацька звитяга та відвага, що навіть самому здавалося, що минувшина світліша, ніж сьогодення. Між тим боротьба українського народу змістилася на Правобережну Україну та Титульна та перша сторінки «Древностей», орнамент яких, як припускають дослідники, виконав ШевченкоГаличину, де селянський рух очолювали Устим Кармелюк та Олекса Довбуш, де писав антикріпосницькі твори кріпак із Вінниччини Семен Олійничук, якого називали «Кармелюком із пером». 1846 р. на Волині і Поділлі був оголошений «військовий стан» у зв’язку з революційними подіями в сусідній Галичині.
Наприкінці вересня Тарас Григорович сів у поштово-пасажирський диліжанс, який відправлявся в Кам’янець-Подільський. Разом із пасажирами в диліжансі їхав і озброєний поштар із сигнальним ріжком; на кожній станції він здавав адресовану пресу, листи, журнали, бандеролі та отримував нові.

ПЕРША ЗУСТРІЧ ІЗ МІСТОМ

Подільська губернія була транзитною: через неї йшла міжнародна пошта в Польщу, Румунію, Австрію. В губернії нараховувалося 42 поштові станції, збудовані за типовим проектом, де на подорожнього завжди чекали їжа та самовар із кип’ятком.
На початку жовтня 1846 р. Шевченко дістався до Кам’янця. В Старе місто поет в’їхав Старопоштовою вулицею (нині це дві вулиці - Суворова і Вутіша), далі піднявся Старопоштовим узвозом, що простягнувся від річки Смотрич до Вітряної брами. Остання зупинка диліжан-
су - будинок пошти на Поштовій вулиці (сучасна адреса - Зарванська, 11). На протилежному боці вулиці розташовувався заїзний двір Нарольського, в якому Шевченко зняв номер.

ПІСНІ ВІД ЧУЙКЕВИЧА

Кам’янець середини ХІХ ст. - невелике губернське місто з вузькими вулицями, забудованими одноповерховими будинками.
Окрасою міста була чоловіча гімназія, збудована 1841 р. в стилі класицизму. Тут викладав Петро Чуйкевич, знаний Шевченком по Києву. Петро Омелянович не був членом Кирило-Мефодіївського братства, хоча співчував його принципам. Володів майже всіма слов’янськими мовами, знав грецьку, французьку, латинь. Співробітничав із Костомаровим, роблячи для того переклади з цих мов.
На третьому поверсі будинку були квартири для вчителів-холостяків, де і мешкав Чуйкевич. Одружені вчителі разом із родинами і обслугою займали перший поверх, а навчальні класи і кабінети розташовувалися на другому поверсі.
Чуйкевич записав Шевченкові в зошит віночок народних пісень: «Зійшла зоря ізвечора, та й не назорилася», «Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха», «Ой, Кармалюче, по світу ходиш». Під текстом останньої пісні Шевченко власноруч занотував: «Кам’янець.1846 літа, 3 октября. Од Петра Чуйкевича».
Тарас Григорович здійснив декілька поїздок в навколишні села. Краєзнавці, які досліджували перебування Кобзаря на Поділлі, припускають, що в селі Вербка Кам’янецького повіту він зробив малюнок печери, де, за спогадами, переховувався Устим Кармелюк.

ПОДАРУНОК АРХІЄПИСКОПУ

По приїзді в Кам’янець Шевченко відвідав подільського губернатора Афанасія Радищева та архієпископа Арсенія.
В 1842-1846 рр. начальником Подільської губернії був Афанасій Радищев - жандармський полковник, який при переході до Міністерства внутрішніх справ отримав звання генерала-майора. Відомий непримиренним ставленням до хабарництва, Афанасій Олександрович намагався боротися з цим явищем і на Поділлі. За короткий строк він звільнив чимало чиновників, які не відповідали посаді, що викликало їхнє незадоволення і супротив. На Радищева в Київ полетіли доноси, пускалися плітки, в результаті чого з ним стався серцевий напад, тож
14 листопада 1846 р. (через місяць після візиту Шевченка) Радищева звільнили з роботи за станом здоров’я.
Арсеній (Москвін) закінчив Петербурзьку духовну академію, де прийняв чернецтво. Був ректором чотирьох семінарій: Орловської, Рязанської, Тамбовської, Могильовської. В 1841-1848 рр. - подільський архієпископ. При Арсенії на Поділлі розпочалося будівництво нових церков, зокрема Покровської на Руських та Георгіївської на Польських фільварках.
Шевченко передав Арсенієві пакет із супроводжувальними документами та альбом «Древности», який зберігався в консисторії (єпархіальному управлінні). 1890 р. всі старовинні акти, книги і документи, серед них і альбом «Древности», надійшли в міське давньосховище, одним із засновників якого був відомий історик, священик Юхим Сіцінський. Нині цей альбом зберігається в бібліотеці історичного музею-заповідника (спадкоємця давньосховища).

«ВСЕГО ПЕЧАЛЬНЕЕ…»

Після відвідин Кам’янця Шевченко виїхав до Почаєва, де замалював архітектурні пам’ятки («Почаївська Лавра з півдня», «Собор Почаївської Лаври» та інші), записав у зошит ще один варіант пісні про Устима Кармелюка, якого згодом назвав славним лицарем українського народу.
 Етнографічні матеріали, зібрані Шевченком на Поділлі, довгий час зберігалися в археографічній комісії. Далі їхні сліди загубилися… Орест Левицький у статті «Археологічні екскурсії Т.Г.Шевченка у 1845-1846 рр.», опублікованій у лютому 1894 р. в журналі «Киевская старина», писав: «Всего печальнее то обстоятельство, что сделанные им по поручению Комиссии рисунки, равно как и собранные во время экскурсий археологические и этнографические материалы не были употреблены в дело и впоследствии погибли бесследно. Та же печальная судьба постигла и все вообще многочисленные и разнообразные материалы о древностях юго-западного края, какие собраны были в период 1845-1848 гг. командированными для этой цели чиновниками генерал-губернаторской канцелярии, предводителями дворянства и другими административными и частными лицами».

Валентина ВОЛКОВА, бібліотекар Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.


Повернення до списку