Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 23 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

31.01.2014

КАМ’ЯНЕЦЬ ДОСТОЛИЧНИЙ У ЛЮТОМУ 1919-го

Цього року Кам’янець-Подільський відзначатиме 95-річчя свого столичного статусу в часи української революції 1917-1921 рр., коли до міста над Смотричем тимчасово перемістилися найвищі державні установи Української Народної Республіки. Вже 2 лютого 1919 р. Директорія та уряд УНР із Києва переїхали до Вінниці, а далі їхній шлях проліг до Кам’янця, який у березні уперше, хоч і ненадовго, прийняв у себе державні інституції. Але і в лютому місто над Смотричем не дрімало. Тут четвертий місяць працював державний український університет, очолюваний міністром освіти УНР Іваном ОГІЄНКОМ. У лютому 1919-го до Кам’янця прибув колишній голова Української Центральної Ради Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. Нарешті, у лютому 1919-го місто дало притулок перед гастролями в Європі республіканській хоровій капелі під орудою Олександра КОШИЦЯ.

КАДРОВЕ ЗМІЦНЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ

Іван Огієнко Заняття в університеті розпочалися 1 листопада 1918 р., хоч багато кафедр зовсім не були забезпечені викладачами. 5 січня 1919 р. ректор університету Іван Огієнко приступив до виконання обов’язків міністра освіти. Це значно полегшило справу кадрового забезпечення навчального закладу. Іван Іванович поїхав до Києва і там відшукав немало потрібних людей. 
Наприкінці січня 1919 р. до Кам’янця прибули фізики Микола Столярів й Андрій Малиновський, мовознавець Іван Любарський, історик церкви Йосип Оксіюк, історики Павло Клепатський, Дмитро Дорошенко та Пилип Клименко, професор Катеринославського гірничого інституту Микола Хведорів, астроном Олександр Аленич. З Харкова прибув літературознавець Микола Плевако, а з Галичини - математик Микола Чайковський. Завдяки цьому зміцнилися фізико-математичний та історико-філологічний факультети.
Історик церкви Василь Біднов згадував: «На церковну археологію запрошено професора Юхима Сіцінського. Вибрано було ще Опанаса Неселовського. Тим часом одужав пан отець Петро Табінський. Останні три, спільно зі мною, Миколою Васильківським, Іваном Любарським та Йосипом Оксіюком, розпочали виклади на богословському факультеті, де було більше двох десятків слухачів».
20 лютого 1919 р. історик Дмитро Дорошенко завершив написання в Кам’янці-Подільському короткої історії краю «Про минулі часи на Поділлю». Цю невеличку, але змістовну брошуру на початку 1992 р. перевидало історико-культорологічне Подільське братство.
Іван Огієнко в автобіографічній хронологічній канві «Моє життя» занотував: «Лютий 1919. Організація при Кам’янецькім університеті наукового товариства з багатьма секціями. Притягнення до наукової праці вчителів середніх шкіл міста Кам’янця й еміграції».
Василь Біднов писав у спогадах: «Лютий 1919 року пройшов більше-менше спокійно. Всі напружено працювали, ретельно провадили виклади. Приємний був час!».

ОСТАННІЙ ШАНС ГРУШЕВСЬКОГО

Юрій Шаповал та Ігор Верба в книзі «Михайло Грушевський», виданій 2005 р. в серії «Особистість і доба», зупинилися і на перебуванні Михайла Сергійовича в лютому-березні 1919 р. в місті над Смотричем. Відзначивши, що в часи Директорії ідейні соратники відійшли від Грушевського, автори пишуть:
«Без сумніву, Михайло Сергійович був дуже ображений… З такими настроями він у кінці січня 1919 р. виїхав із сім’єю до Львова, але до кінцевого пункту не добрався. На заваді стали військові події. Довелося зупинитися у Кам’янці-Подільському і поселитися в будинку колишнього предводителя дворянства». Де був цей будинок, поки що не встановлено.
Літературознавець Леонід Білецький у споминах, виданих тільки торік, згадував:
«Коли професор Грушевський прибув до Кам’янця, це було в лютому 1919 року, і не міг віднайти для себе відповідного помешкання, ніхто з ректорату чи правління університету про це нічого не знав. Але одного разу, так розповідали мені ректор, професор Огієнко й професор Біднов, професор Грушевський з’являється до університету в супроводі військового міністра Жуковського і його ад’ютанта. Почесний член університету Грушевський з військовим міністром залишилися на алеї, що від головного будинку університету вела до флігеля, де жив ректор, а до ректора університету, який був тоді і міністром освіти, вислали ад’ютанта військового міністра.
Ад’ютант увійшов до дверей помешкання ректора, подзвонив, а в ту хвилю у передпокою був якраз Дмитро Іванович Дорошенко, що жив у помешканні ректора. Ад’ютант, думаючи, що це був якраз ректор, заявив, що він прийшов у справі реквізиції для професора Грушевського в університеті помешкання. Але Дмитро Іванович одіслав його до ректора, який був тоді у себе в кабінеті. Яка була фактична розмова між міністром освіти Української Народної Республіки і ректором українського університету, з одного боку, та ад’ютантом військового міністра, з другого боку, цього я вже не пам’ятаю, хоч професор Огієнко у свій час про це робив доклад на засіданні правління університету, пам’ятаю лише після слів ректора, що із заявою про реквізицію помешкання для професора Грушевського звернувся ад’ютант і до ректора, на що одержав відповідь приблизно такого змісту, що професор Грушевський є почесний член університету і аж реквізувати помешкання для себе в мурах школи, якої він є почесним членом, не потребує, а потребує лише зголоситися до ректора в цій справі; коли ж він хоче лише реквізувати, себто вважає, що зголошення до ректора українського університету є нижчим його гідності, і хоче допустити аж фізичного насильства, то він, ректор університету, проти цього рішуче протестує і до такого вчинку навіть і військової влади не допустить.
Михайло ГРУШЕВСЬКИЙОдержавши подібну відповідь, ад’ютант вийшов, і через деякий час військовий міністр Жуковський з Грушевським з території університету забралися і більше до нього ні за чим не зверталися, хоч у Кам’янці Грушевський жив довший час».
До речі, до Кам’янця Грушевський і Огієнко їхали в одному поїзді. Процитуємо ще один запис із «Мого життя» першого ректора Кам’янецького університету та тодішнього міністра освіти:
«Початок лютого 1919. Катастрофа потягу, що ним їхав міністр освіти з Вінниці до Кам’янця, в снігах біля станції Балин. Міністр Огієнко тільки легко контужений. Проф. М.Грушевський, що їхав цим потягом, вийшов зовсім здоровий».
Звернемося також до нотаток члена Української республіканської капели Кирила Миколайчука, який їхав цим же поїздом:
«П’ятниця, 14 лютого, була для нас нещасливим днем, і ми мало що не заїхали на той світ. Десь коло 7-ї години ранку сталася катастрофа. Два сильні штовхуни викинули з місць пасажирів з переляканими очима. Розляглися крики, лементи про рятунок. Серед поля потяг врізався в сніг і зійшов з колії. На шматки розлетілися два старі вагони, в яких покалічилися люди. Професор Михайло Грушевський, міністр Іван Огієнко, Олександр Жуковський, Всеволод Голубович і ми, капеляни, вийшли з катастрофи непошкодженими. Над’їхали два «рятункові» паровози і витягнули нас назад до станції Нестерівці. Звідси ми пішки добралися до села, а там найняли підводи в селян, щоб таки добратися до Кам’янця-Подільського. Ми вирушили о 2-й годині по полудні і після різних цікавих пригод прибули до Кам’янця о
10-й годині вечора».
Увечері 14 лютого на возі добрався до Кам’янця і Михайло Грушевський, який зранку біля Балина «мало що не заїхав на той світ».
Знову звернемося до біографічного нарису Юрія Шаповала та Ігоря Верби:
«Події в Кам’янці в січні - березні 1919 р. ще мало досліджені в літературі. Між тим для Михайла Сергійовича вони мали кардинальне значення. Це був його останній шанс залишитися у великій політиці, стати біля керма державного управління. Очевидно, цей план визрів у нього в самому Кам’янці і посилювався з падінням авторитету Директорії УНР. Він став у войовничу опозицію до уряду і разом із Володимиром Чехівським об’єднав навколо себе всі неприхильні до Директорії УНР елементи… Очоливши кам’янецьку опозицію, колишній голова Української Центральної Ради прагнув повернутися до державного керма, але програв», тож наприкінці березня 1919 р. з Кам’янця подався в еміграцію.

КАМ’ЯНЕЦЬКІ ПРОБЛЕМИ КОШИЦЯ

Повернемося до нотаток члена Української республіканської капели Кирила Миколайчука:
«Кам’янець Подільський, 15 лютого. Сьогодні ми ходили в собор. Потім оглядали старовинні кам’янецькі башти. Прегарне місто. З кожного будинку виглядає старовина минулих віків. А турецька фортеця! Ця потвора важкою ногою наступила на один з берегів Смотрича і так застигла на місці. Хіба що тисячоліття розбиратимуть його по камінчику.
Неділя, 16 лютого. Знову оглядаємо місто. Чим більше його оглядаємо, тим більше знаходимо цікавого…
Олександр КОШИЦЬ17 лютого. Сьогодні перша співанка капели в Кам’янці. Приїхав Олександр Антонович Кошиць і аж зжахнувся від такого складу капели: шість сопрано, чотири альти, коло сімох тенорів і тільки вистачальна кількість басів. А всього душ близько сорок. Зараз же об’явили конкурс, щоб хоч трохи поповнити капелу. Деяким співакам, прийнятим ще в Києві, послано листи з запрошенням прибути до капели і взятися негайно до праці».
Залишив спогади про Кам’янець і керівник капели Олександр Кошиць у книзі «З піснею через світ». У розділі «Їду до Кам’янця-Подільського» він писав:
«До Кам’янця ми доїхали тільки за добу і то завдяки хабарам, які вимагали машиністи кожних п’ять верст. Приїхали вночі. Погода була також гарна, але був добрий мороз. Для речей ми взяли візника, а самі йшли ззаду пішки. Мені надуло праве вухо, що його прийшлось потім лікувати майже місяць.
Кам’янець з його чудовою місцевістю зачарував мене й тепер також, як і першого разу, коли я його побачив (Капела під орудою Кошиця брала участь у відкритті університету 22 жовтня 1919 р. - О.Б.). Враження збільшувалось ще тим, що його освітлював ясний місяць. Город спав, повитий садками, засипаними снігом. На блідо-прозорій блакиті неба вирисовувались старовинні дзвіниці, мінарет і бані церков. Похмурі башти сторожею стояли над глибоким проваллям, затканим білим туманом. А далі, за містом, маячили дахи й башти давньої фортеці... Все розказувало якусь давню легенду. Все це бачило й турків, і татар, і ляхів, і волохів, і наших славних братчиків запорожців. Усі ці поля й гори засіяні кістками й политі кров’ю - і своєю, і ворожою. А скоро, мабуть, покропляться й братньою… Душа умлівала від поезії й жалю».
Наступний великий розділ у Кошиця названо просто - «Кам’янець-Подільський». Процитуємо дещо з нього:
«На першій співанці капела зробила на мене прямо страшне враження: такого хорового дрантя я ще на віку своєму не бачив. Партії не розмірні, співати не вміють, виють, як вовки, маса безголосих... Тяжко було дивитись, в що перемінилось так добре і з такими труднощами обгрунтоване діло! Але приходилось братись і за цей хлам, бо інакше залишалось відмовитись від справи.
Почалось розучування репертуару. Виявилось, що, виїжджаючи, не взяли з собою ніяких партитур, а партії захватали тільки ті, що друкувались у музичному відділі для народних хорів... Прийшлось шукати нот у приватних людей та переписувати (а нотного паперу в місті не було зовсім), і з того чортибатьказна чого складати програму. Взагалі одгонило дешевенькою провінціальною халтурою в дусі «Національних хорів». А перед нами ж була Європа!..
…Співанки йшли спершу в університеті, потім в Українському клубі. Як я уже сказав, хор був страшенно поганий. Партії були незрівноважені, половина людей з поганими голосами, всі малограмотні. Ніхто мене не знав, не знав моєї манери диригування й співу. Крім цього, половина цієї збиранини складалась з колишніх хористів «Національного хору» і була наперед настроєна проти мене. Праця була тяжка і дуже поволі посувалась наперед. Приходилось поповняти хор тим, що попадалось під руки. Взагалі прийшлось брати таке «добро», якого ніякий диригент на поріг не пустив би, але треба було зробити хор, хоч умри. А в Кам’янці що путнього зробиш? Зате це «добро» наробило потім немало зла капелі.
Поруч зі співанками йшли лекції французької мови. На посаду лектора, а також перекладчика взяли Ганну Ватич... Поки ми сиділи в Кам’янці, «перекладати», крім своїх речей, не було чого. Вирішили, щоб перекладчиця трохи попрацювала з капелянами над французькою мовою (бо мали їхати до Парижа!)».
Понад місяць капела під орудою Кошиця долала різноманітні труднощі, що ставали на її шляху, аж доки не вирушила в турне, яке принесло їй світову славу. Кирило Миколайчук занотував:
«24 березня. Сьогодні о третій годині пополудні залишаємо Кам’янець-Подільський у напрямі на Гусятин. Почуття в нас різні: задоволення, що нарешті беремося за роботу, щоб здійснити наказ влади; жаль з приводу того, що доводиться розставатися з рідним краєм; страх перед невідомим завтрашнього дня».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку