Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 23 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

07.03.2014

КАРІ ОЧІ, ЧОРНІ БРОВИ

Тарас Шевченко, проживши 47 років, так і не одружився. Хоча закохувався сам, закохувалися в нього. Але не судилося поетові зазнати омріяного щастя сімейного затишку. За кілька місяців до смерті, 4 листопада 1860 р. (тут і далі подаємо дати за старим стилем), Шевченко в одному з останніх віршів розпачливо вигукнув: «Ні, треба одружитись, хоча б на чортовій сестрі!»

«А МИ МАЛИМИ РОЗІЙШЛИСЬ»

Першим, ще дитячим коханням малого Тараса була Оксана Коваленко. Про це засвідчує присвята 27-річного поета до написаної 1841 р. поеми «Мар’яна-черниця»: «Оксані К……ко. На пам’ять того, що давно минуло». Кількість крапок точно відповідає кількості пропущених літер у прізвищі. У вступі до поеми читаємо:
Варвара РєпнінаЧи правда, Оксано?
чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині,
бувало, щасливий,
Як побачить диво -
твою красоту.
Кого ти без мови,
без слова навчила
Очима, душею, серцем
розмовлять.
З ким ти усміхалась,
плакала, журилась,
Кому ти любила
«Петруся» співать.

Шевченко ніде не розшифрував криптонім «К……ко». Тільки 1927 р. літературознавець Михайло Новицький у примітках до першого тому поезій Шевченка уперше зазначив, що поему «Мар’яна-черниця» присвячено Оксані Коваленко. Проте Михайло Михайлович не подав жодних аргументів щодо розшифровки криптоніму, не навів жодних документальних відомостей про Оксану Коваленко.
Нічого нового не додали й наступні дослідники. Аж доки за справу не взявся російський літературознавець Петро Жур. У виданій ним 1979 р. в Києві книжці «Літо перше» аж чотири сторінки присвячено Оксані Коваленко.
Щоб докопатися до істини, Петро Володимирович переглянув «десятки старих тисячоаркушних метричних книг і сповідних розписів церков Звенигородського повіту і серед них - записи Кирилівської церкви». Він звертав увагу на прізвища «Коваленко», «Комаренко», «Кошмитько», поширені в Кирилівці. В цьому селі, як відомо, пройшли дитячі роки поета.
З’ясувалося, що серед Комаренків і Кошмитьків із тогочасної Кирилівки жінок з іменем Ксенія (Оксана) не зафіксовано. Серед Коваленків же вдалося знайти єдину Ксенію (Оксану), котра, як зазначив дослідник, судячи з усього, і є та сама «Оксана, чужа чорнобрива», якій присвячено «Мар’яну-черницю». Петро Жур писав:
«Сім’я Коваленків жила по сусідству з Шевченками-Грушівськими з давніх часів. 1795 р. в
50-літньої вдови Васси Василівни Коваленко було четверо синів і три дочки. 1814 р. Васса Ковалиха, як її називали в селі, померла. Старший син її Степан Григорович Коваленко за рік до того став удівцем і невдовзі оженився вдруге з односельчанкою Мотроною, котра стала мачухою його малолітньому синові Прохору. 1814 р. в них народився син Василь, а 4 листопада 1817 р. - дочка Ксенія (Оксана)».

Тарас Шевченко, як відомо, народився 25 лютого (за старим стилем) 1814 р. Тобто, він був старший за сусідку Оксану на 3 роки 8 місяців.
Тарас досить рано зостався сиротою: 20 серпня 1823 р. померла його мати Катерина Якимівна, 21 березня 1825 р. - батько Григорій Іванович. Така ж сирітська доля спіткала згодом й Оксану. 22 березня 1831 р.
56-річний батько Оксани «Стефан Коваль упокоївся» - помер від холери, як і багато жителів Кирилівки того страшного року. 16 січня 1832 р. померла «від натуральної хвороби», як записано в метричній книзі, мати Оксани, проживши на світі трохи більше ніж 50 років.
Анна ЗакревськаАле це сталося вже після того, як 1829 р. 15-річний Шевченко виїхав з Кирилівки до Вільна. Оксана залишилася в селі. 30 січня 1840 р. вона вийшла заміж за кріпака із сусіднього села Пединівки Карпа Миколайовича Сороку, який, як і Тарас й Оксана, теж належав Павлові Енгельгардту. Поет, безперечно, знав про це з листів від родичів. Тож недарма в написаній наступного року поемі з’явилася присвята «на пам’ять того, що давно минуло».
Дослідники життя й творчості Шевченка пов’язують ім’я Коваленко з віршем 1849 р. «Ми вкупочці колись росли»:
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.

Беззастережно вважаючи цей вірш автобіографічним, дослідники припускали, що колишня кохана поета стала покриткою. Проте, як встановив Петро Жур, метричні книги та сповідні розписи Кирилівської церкви не підтвердили таке припущення. 1843 р., коли Шевченко приїздив до Кирилівки, Коваленко жила із сім’єю в Пединівці й мала двох дочок - трирічну Параску і дворічну Варвару.
У вірші «Ми вкупочці колись росли», як і в інших ліричних творах, поет змалював узагальнений образ дівчини, скривдженої панами. Тогочасна дійсність давала для цього чимало фактів: тільки в Кирилівці 1843 р., як свідчать документи, було 17 покриток.

«МИЛА ДУНЯ, ЧОРНОБРИВА ГУСИКОВСЬКА»

1830 р. Вільно (нині Вільнюс) подарувало Шевченкові кохання, що залишило слід у його пам’яті й творчості. Йдеться про романтичну історію знайомства і щирих стосунків Тараса із дівчиною-полячкою Дзюнею (Ядвігою) Гусиковською.
Як і Тарас, вона була бідняцького роду, служила швачкою, але, на відміну від нього, була вільною, і юнак не міг не порівнювати її становища зі своїм. «Я вперше прийшов тоді до думки - чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани?» - так переповів художник Іван Сошенко пізнішу Шевченкову розповідь про це.
Михайло Чалий, який записав спогад Сошенка, додав: «Кохання до цієї польки, що належала до іншого середовища, з незалежним способом думок, мало сильний вплив на його забиту, загнану, але глибоко вразливу природу».
У розмовах із Дзюнею поет удосконалював своє знання польської мови. Проте твердження Чалого, що «коханка Тарасова вимагала від нього зректися рідної мови на користь польської національності», більшість Шевченкових біографів вважають надуманим.
Пам’ять про дівчину Тарас зберіг назавжди. У щоденнику під 5 вересня 1857 р. він записав: «Уві сні бачив церкву святої Анни у Вільні та в цій церкві у молитві милу Дуню, чорнобриву Гусиковську». Ще раніше, в листі до Броніслава Залеського з Новопетровського укріплення від 10-15 лютого 1857 р., Тарас Григорович писав: «Вільно так само дороге у спогадах моєму серцю, як і твоєму».

«АЛЕ В СЕРЦІ ЙОГО ЖИЛИ ІНШІ ЖІНКИ»

У липні 1843 р. в маєтку Рєпніних в Яготині Тарас Григорович познайомився з княжною Варварою Миколаївною Рєпніною. Між ними встановились дружні стосунки.
Після короткочасної подорожі по рідних місцях поет повернувся до Яготина й жив тут (з перервами) з середини жовтня 1843 р. до Агата Ускова10 січня 1844 р. В Яготині Шевченко написав поему «Тризна» з присвятою княжні на пам’ять про 9 листопада 1843 р., намалював і подарував їй автопортрет.
Варвара Рєпніна покохала Шевченка. В листі до свого наставника Шарля Ейнара вона писала про своє почуття, захоплено розповідала про Шевченка як про геніального поета. Княжна зізналася: «Мій потяг до нього проявлявся все більше і більше; він мені відповідав іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи». Ще одне зауваження Варвари Миколаївни: «Якби я бачила з його боку кохання, я, може бути, відповіла би йому пристрастю».
Літературознавець Іван Дзюба в капітальній праці «Тарас Шевченко. Життя і творчість» зазначив про Рєпніну:
«Напевне, вона згодна була б задля Шевченка на все, і ніякі станові перешкоди її не стримали б. Але - не судилося їй, не судилося Шевченкові. Душа поета й художника живе якимись незбагненними, позараціональними імпульсами. Княжна Варвара з її високим духовно-повчальним тонусом жила в його сумлінні, але в серці його жили інші жінки. І не конче легковажніші (хоч і вони також). Якщо важко сказати щось певне про красуню Ганну Закревську, дружину Платона Закревського, до якої Шевченко був не байдужий (а дехто з дослідників уважає її його єдиною, на все життя, любов’ю), то молода художниця Глафіра Псьол, яка разом із сестрою Олександрою, майбутньою поетесою, жила в родині Рєпніних, була особистістю духовного ряду. За версією княжни Варвари, яка ревнувала Шевченка і до Глафіри Псьол, та ладна була б відповісти на Шевченкове почуття, якби у ньому була постійність і ясність. Можливо, Глафіра Псьол - це ще один із утрачених поетом «шансів» убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті. Хтозна...»

«ГАННА ВРОДЛИВА»

Із Ганною Закревською, дружиною полковника Платона Закревського, Шевченко познайомився 29 або 30 червня 1843 р. в селі Мойсівка Пирятинського повіту, гостюючи в поміщиці Тетяни Волховської. Він бував у Закревських у Березовій Рудці.
З натяків у спогадах Олександра Афанасьєва-Чужбинського видно, що поет покохав «Ганну вродливу». Так Шевченко назвав її в листі до Віктора Закревського (брата її чоловіка Платона) від 10 листопада 1843 р.
Теплі спогади про Закревську поет проніс через усе життя. 1843 р. Шевченко намалював її портрет. 1848 р. на засланні присвятив їй вірш «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі»), в якому із щирим захопленням звертався до Ганни Іванівни:
…Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі.

З іменем Закревської пов’язано також поезію Тараса Шевченка «Якби зострілися ми знову».

ВІД НАЙМИТА ДО ЗЯТЯ?

Катерина ПіуноваУ вересні 1845 р. (рівно за рік до відвідин Кам’янця-Подільського) Шевченко побував у рідній Кирилівці. Є версія, що тут він сватався до доньки місцевого священика Григорія Кошиця - Феодосії. До речі, 1827 р. малий Тарас був наймитом отця Григорія. Хоч відтоді спливло 18 років і тепер Шевченко був вільний, але Григорій Іванович не дав згоди на «нерівний», на його думку, шлюб.
Утім Варфоломій Шевченко, який залишив спомин про відвідання поетом Кирилівки та зарекомендував себе як докладний оповідач, про Тарасове сватання нічого не написав.

«Я ПОЛЮБИВ ЇЇ ПІДНЕСЕНО»

Зрозуміти і всім серцем підтримати поета в далекому засланні змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова. 10 лютого 1855 р. Шевченко писав Броніславу Залеському:
«Я полюбив її піднесено, чисто, всім серцем і всією вдячною моєю душею. Не допускай, друже мій, і тіні чого-небудь порочного в непорочній любові моїй».
Місцеві плітки порушили безпосередність взаємин Тараса Григоровича й Агати Омелянівни, але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.

АКТРИСА СКАЗАЛА «НІ»

Повертаючись із заслання,
43-річний Тарас Григорович наприкінці 1857 р. в Нижньому Новгороді познайомився з дуже вродливою 16-річною актрисою Катрусею Піуновою. Своїм взаєминам із нею Шевченко присвятив багато записів у «Щоденнику».
У листах до Михайла Щепкіна поет клопотався про влаштування Піунової в Харківський театр. 30 січня 1858 р. поет запропонував Катрусі одружитися з ним, але вона не погодилася. Восени 1858 р. Піунова переїхала в Казань, а через два роки вийшла заміж за актора Максиміліана Шмідтгофа.

«ЗА ТАКОГО СТАРОГО ТА ЛИСОГО?!»

Улітку 1859 р. в Корсуні поет познайомився з 18-річною кріпачкою князя Лопухіна Харитиною Довгополенко, яка служила у Варфоломія Шевченка. Той згадував:
«У час приїзду Тараса до нас Харитя була якраз на порі. Не можна сказати, щоб вона була красива; але щось у ній було дуже симпатичне: тихий характер, ніжне й добре серце Хариті».
«Спитай, братику, Харитю, чи не подала б вона за мене рушників?» - писав Шевченко до Варфоломія Григоровича.
«Що це Ви вигадали? За такого старого та лисого?!» - нібито одповіла Харитина «сватові». Тож той опинився в незручному становищі:
«Що мені було діяти? Написати Тарасові правду - все одно, що пхнути його ножем у серце! Сказати йому, що він зістарівся для 18-літньої дівчини, значило нагадати йому, що його молодість, його пора женитися з молодою - вже минули, навіки минули!.. І де ж вони минули? Де вони страчені?! За Аралом, в степах, на муштрі, під солдатською рушницею. Нагадати мученикові його муки, його заслання, підняти в його душі ті тяжкі думи, які й без того не давали йому спокою!.. Ні! У мене не стало сили... Вговорювати Хариту - значило морально приневолювати її».
Врешті Харитина вподобала молодого красивого парубка. Інша річ, що щастя вона з ним не зазнала: був, нібито, п’яничкою.

ШЕВЧЕНЧИХА

Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до 20-річної Ликери Полусмак. Поет познайомився з нею в червні 1860 р. на дачі у поміщиці Надії Забіли (Білозерської) в Стрєльні. Шевченко мав намір одружитися з Ликерою. Але не судилося їй стати Шевченковою долею. Згодом вона вийшла заміж за перукаря Яковлєва й жила в Царському Селі.
Ликера ПолусмакПісля смерті чоловіка Ликера переїхала до Канева. Часто навідувалася на могилу Шевченка. 1911 р. вона повідала мистецтвознавцеві Костянтину Широцькому:
«Вийду тепер в Каневі на могилу Тарасову, а всі так і шепчуть: «Шевченчиха пішла, Шевченчиха пішла»! І чого вони в’язнуть до мене?!».
Олександр Кониський, підсумовуючи, які жінки подобалися Шевченкові, писав: «Карі, іноді чорні, очі та чорні брови так подобалися Тарасові, що він вважав їх за нероз’єднану приналежність краси жіночої: де краса, там карі очі, чорні брови, біле лице, там стан гнучкий». І далі: «Взагалі можна сказати, що усі відомі нам, яко Шевченкові люблениці, дівчата були вродливі, гарні з себе».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку