РОДОМ З ІНТЕРНАТУ

Як не прикро констатувати, але найголовнішою проблемою будь-якого інтернату є його назва. У когось слово «інтернат» асоціюється із занедбаністю, бездоглядністю, когось ним лякали в дитинстві, замінюючи ним бабая чи інших жахливих казкових істот. Загалом інтернати дуже негативно сприймаються у суспільстві.

Сьогодні ці стереотипи можна сміливо назвати міфом. Переконані, що пройде ще не один рік, поки ставлення до таких закладів кардинально зміниться. Для цього потрібно багато зробити як керівникам цих закладів, так і нам, журналістам. Тільки разом ми зможемо розповісти, що інтернат – це не клеймо, не бабай, що діти, котрі там навчаються, нічим не відрізняються від нас із Вами. 

У НАС ЇХ ДВІ

На території нашого району знаходиться дві школи-інтернати – в Оринині та у Заліссі Другому. Обидва заклади підпорядковуються області, хоча переважна більшість дітей, які там навчаються, – з нашого району. Якщо Орининська школа-інтернат опікується дітьми з багатодітних родин, сиротами і малозабезпеченими, то вихованці Заліської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату – в основному з вадами розумового та фізичного розвитку. 

Проте умови, в яких навчаються ці діти, набагато кращі, ніж у деяких (якщо не в більшості) загальноосвітніх школах району. Причина такої різниці в тому, що держава віднедавна дещо по-іншому почала відноситися до шкіл-інтернатів. Не лише обласне підпорядкування, а й фінансування за рахунок області дали можливість покращити умови навчання і проживання дітей у цих школах. Що не кажи, а за цих декілька років як внутрішнє, так і зовнішнє наповнення шкіл значно покращилося. У цьому ми переконалися на власні очі, відвідавши на запрошення директора Володимира СЕМЕНОВИЧА, Заліську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат.

50 РОКІВ ІНТЕРНАТСЬКОГО ЖИТТЯ 

Як ми вже зазначили, у цій школі-інтернаті навчаються діти з вадами розумового та фізичного розвитку. Стіни цього освітнього закладу – свідки буремної історії минулого століття. До 1917 р. тут розташовувалася земська школа. Після Жовтневої революції тут протягом 12 років готували кадри для сільського господарства, а саме агрономів. Згодом заклад став школою для глухонімих. Після звільнення від фашистських загарбників школа набула нового статусу – дитячого будинку. І це не випадково, адже війна залишила сиротами сотні тисяч дітей. 

Цього року Заліська школа як спеціальний заклад – школа-інтернат для дітей з вадами розумового та фізичного розвитку – святкує півстолітній ювілей. Нині школа допомагає дітям, обділеним долею, знайти своє місце у суспільстві, адаптуватися до сучасних умов і по-справжньому відчути себе потрібними. А для цього тут створено всі умови. 

– Ми маємо всі необхідні приміщення, – каже директор школи Володимир СЕМЕНОВИЧ, – для того, аби діти, які в нас навчаються і проживають, відчували себе комфортно та безпечно. Зокрема харчоблок, медичний і спортивний комплекси, спальні та навчальні корпуси, бібліотеку, комп’ютерний клас, ігрові кімнати. Для учнів старших класів передбачені навчальні майстерні із врахуванням різних напрямів трудового навчання. Більшість дівчаток освоюють шиття, бісероплетіння, в’язання. Хлопчиків навчаємо будівельної та столярної справи. Діти вміють доглядати за домашніми тваринами, поратися біля землі. Випускників нашої школи із задоволенням беруть до професійних училищ. Вони стають гарними робітниками.

Сьогодні у школі-інтернаті навчаються 86 дітей із нашого, Дунаєвецького, Ярмолинецького та Чемеровецького районів. Усі школярі – з малозабезпечених родин, більша половина з них – з багатодітних сімей.

ГОЛОВНЕ – ПОБОРОТИ СТРАХ 

Ще рік тому Маринка БОДНАР ходила до місцевої загальноосвітньої школи, щоправда, вчителі займалися з дівчинкою за інди-відуальною програмою, адже вона має складну недугу – дитячий церебральний параліч. Сьогодні вона із задоволенням відвідує школу-інтернат, охоче спілкується з ровесниками. Вона перестала бути замкнутою, агресивною. Психолог школи-інтернату Алла ФІЧКОВСЬКА відмітила, що за декілька місяців (а Маринка почала відвідувати школу з початку ІІ чверті) відбулися вагомі зміни у психічному розвитку дівчинки. 

– Не хочу образити моїх колег, – зізнається Алла Іванівна, – але цій дитині потрібен був індивіду-

альний підхід, який у даному випадку можуть забезпечити вчителі-дефектологи. Варто зауважити, що в нашій школі більша половина вчителів мають дві вищі освіти, одна з яких, обов’язково, дефектологічна. 

Фактор страху перед інтернатом чітко простежується в долі Маринки БОДНАР, адже до останнього батьки соромилися віддавати доньку до цієї школи, хоч деякі вчителі, які займалися з дівчинкою за індивідуальною програмою, були саме з інтернату. Не без допомоги психолога вдалося подолати цей складний, сповнений стереотипів і страхів, бар’єр. 

Повторимося, нині дівчинка себе відчуває нарівні з усіма, а не як особлива чи обділена. Батьки щасливі, мама навіть зізнається, що в неї склалося враження, наче це не її дитина приходить зі школи. Для Маринки школа – радість, вона з нетерпінням чекає нового дня, зустрічі із вчителями та однокласниками. 

ДИТЯЧІ ОЧІ РОЗКАЖУТЬ УСЕ

Наш візит до Заліської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату співпав із проведенням тут заходів, приурочених Дню інваліда. Діти, які танцювали, співали та декламували вірші, зворушили нас до глибини душі (соромно зізнатися, але їхали ми сюди теж зі стереотипом – поїздка у школу-інтернат). Концертна програма, підготовлена вчителями і дітьми, просто-на-просто вибила нас зі звичної колії. Та найбільше вразили дитячі очі, сповнені всеохоплюючої доброти і щирості. Вони нічим не відрізняються від очей сотень тисяч дітей, які навчаються поза стінами цього навчального закладу. Чесно кажучи, такі діти на сьогодні можуть навчатися у загальноосвітніх школах, але чи піде це їм на користь?

Якщо раніше дитина з вадами розумового розвитку, за рішенням обласної медико-педагогічної комісії, в обов’язковому порядку направлялася на навчання у школу-інтернат, то нині ставлення до таких дітей стало ліберальнішим. Батьки та опікуни дитини мають повне право відмовитися від навчання у спеціалізованій школі. Чому це відбувається? Все через той же стереотип. Тож ці діти відвідують загальноосвітні школи, як правило, сидять на останніх партах, і, як правило, в розвитку далеко не просуваються. То чи варто настільки бути залежним від стереотипів, щоб нехтувати можливістю корекційно-відновлювальної роботи? 

Не буде таємницею, що більшість сімей, діти яких навчаються у школі-інтернаті, є соціально неблагополучними. Генетика – річ уперта. Вади розумового розвитку в дитини зазвичай виникають через спадковість, хвороби матері під час вагітності чи дитини до року, або ж залежності батьків від алкоголю та наркотиків. І як не парадоксально, але чомусь саме ця категорія батьків найбільш вороже ставиться до слова «інтернат». Забуваючи про те, що самі не мають нормальних умов для проживання, не хочуть створювати їх і для власних дітей. 

– Наші діти доглянуті у повному розумінні цього слова, – каже Володимир Вікторович. – Не знаю, чи багато благополучних сімей можуть похвалитися, що їхня дитина впродовж дня має повноцінне 5-разове харчування. Ми закупили нові ортопедичні матраци, повністю забезпечуємо дітей одягом і всім необхідним. 

Про те, що наші діти не відчувають себе обділеними, свідчить і той факт, що багато хто з них на вихідні чи канікули не має бажання повертатися додому. В першу чергу, це відбувається тому, що діти відчувають, що тут за ними доглядають, а там, у батьків, вони залишені самі на себе – голодні, змерзлі, бездоглядні.

У вільний час діти з інтернату не нудьгують, адже у їхньому розпорядженні велика кількість гуртків і секцій. Це гуртки ужитково-прикладного мистецтва, художньої самодіяльності, бісероплетіння, сучасного танцю, секції футболу, легкої атлетики тощо. Щодо спорту, то минулого року команда учнів Заліської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату стала чемпіоном обласної спартакіади  серед шкіл-інтернатів із настільного тенісу та армрестлінгу.

Крім самого середовища, в якому перебувають діти, турботи і піклування з боку педагогів, важливу роль у соціальній адаптації та реабілітації дітей з особливими потребами відіграє корекційно-відновлювальна робота. Вона здійснюється у декількох взаємопов’язаних між собою напрямках: педагогічному, психологічному, соціальному, медичному і трудовому.

Неабияку роль відіграє і той факт, що з дітьми постійно займається психолог. На відміну від звичайних шкіл, де такий спеціаліст – рідкість, тут на психолога покладені значні обов’язки, адже за допомогою спеціальних методик потрібно не лише вивчати особистісний розвиток дитини, а й постійно стежити за змінами розумово-психічного розвитку, поведінки. 

Працює у школі і логопед. Його послугами, крім дітей, які навчаються в інтернаті, можуть користуватися і дітки з інших шкіл. Не так давно тут на постійній основі працює хореограф. Учні із задоволенням відвідують заняття і вже вивчили декілька танців.

КРОК НАЗУСТРІЧ 

Попри всі стереотипи і негативні асоціації школа-інтернат для своїх учнів залишається фортецею, справжньою домівкою. Тут завжди нагодують, одягнуть, поцікавляться, чим дитина живе і що її турбує. Тут опікуються ними у повному розумінні цього слова. Та, на жаль, педагоги відмічають, що опіка їхня недовготривала, оскільки після закінчення школи випускники залишаються сам 

на сам із цим, подекуди дуже 

жорстоким, світом. І головне для 

них – не втратити віри у добро, як їх свого часу навчили у школі. 

…Прикро констатувати, але сьогодні сімейні цінності, здоровий спосіб життя втратили свої колишні позиції, а повернути їх не так вже й легко. З поширенням цього явища пропорційно зростає кількість неблагополучних сімей, а отже, – дітей, які мають проблеми з розумовим і фізичним розвитком. 

Актуальність шкіл-інтернатів з кожним роком зростає. З одного боку, це добре, адже якість життя  там набагато вища, ніж у деяких середньостатистичних сім’ях. Але, з іншого боку, такі процеси викликають стурбованість і занепокоєння. Тож цілком закономірним є запитання: що легше – збільшувати кількість шкіл-інтернатів чи виділяти кошти на культивування здорового способу життя і сімейних цінностей?

Зрештою, не варто ділити дітей на обездолених і ні, на обмежених фізично та здорових, адже це перший крок до соціальної несправедливості. Та й як подолати згодом цю прірву між дітьми, котрі нічим не відрізняються одне від одного, які так само хочуть уваги, піклування, тепла та розуміння? Вони такі різні, але такі однакові у своїй щирості та доброті.