Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 24 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

23.01.2015

МУЗЕЙ: ПЕРШІ 30 РОКІВ ІЗ 125

Кам’янець-Подільський історичний музей-заповідник - один із найстаріших в Україні. За 125 років він прилучив до історії не одне покоління подолян.
Як же зароджувався музей у місті над Смотричем?

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Ще за Київської Русі в церквах і монастирях зберігали військові реліквії, князівські речі, ікони, рукописи. В часи Середньовіччя та Нового часу церкви й монастирі надалі були осередками зберігання пам’яток живопису, мистецтва, стародруків. Музейному будівництву передував тривалий період приватного колекціонування етнографічних і мистецьких пам’яток.
Початок музеїв як особливих наукових закладів для використання пам’яток старовини з науковою, освітньою та виховною метою припадає в Україні на першу чверть XIX ст. і збігається з часом створення окремої історичної науки.
У другій половині XIX - на початку XX cт. в Україні з’явилися різнопрофільні наукові осередки, з яких найпопулярнішими були краєзнавчі музеї. Найпоширеніші їхні назви: місцевий, крайовий, місцевих старожитностей.
Не менш численними були музеї церковного характеру - давньосховища. Хоча до їх фондів входили й археологічні, історичні та мистецькі пам’ятки, але такі музеї переважно зосереджувалися на охороні та пропаганді церковної культури. Давньосховища створювались на базі історико-археологічних товариств і єпархіальних історико-статистичних комітетів, які організовувалися в усіх губернських містах. Оскільки в багатьох губерніях не було жодних інших культурних і наукових установ, то наукові сили гуртувалися навколо церковних інституцій.

ПЕРШІ КРОКИ

У Кам’янці-Подільському 1865 р. при Подільській духовній семінарії створили губернський єпархіальний історико-статистичний комітет для дослідження «церковно-релігійного життя єпархії в її минулому і сучасному». Його членами стали викладачі семінарії, міські та сільські священики. Комітет розробив і поширив по парафіях інструкції, анкети й програми. Розгортання історичних досліджень супроводжувалося накопиченням пам’яток старовини та цінних документів.
29 жовтня 1889 р. завідувач справами комітету Микола Яворовський запропонував створити в місті церковне давньосховище. Для нього протоієрей Казанського кафедрального собору Мойсей Доронович погодився виділити приміщення в храмі. Створили комісію для організації давньосховища, до якої увійшли названі вище священики-краєзнавці та їхній колега - Юхим Сіцінський.
Засідання історико-статистичного комітету, на якому затвердили правила давньосховища та обрали його завідувача та секретаря, відбулося 30 січня (11 лютого за новим стилем) 1890 р. Звідси маємо дату заснування нашого музею - 11 лютого 1890 р.
Казанський кафедральний собор, який 1890 р. дав перший притулок музеєвіСпочатку музей складався з бібліотеки, архіву та сховища для предметів старовини. Першим його завідувачем став Віктор Якубович, який закінчив Подільську духовну семінарію, був членом історико-статистичного комітету. З 1891 р. він - настоятель Трьохсвятительської церкви в чоловічій гімназії. Опублікував статті про подільських архієпископів, боротьбу міщан і селян Брацлавського староства з польською старостинською владою за свободу та земельну власність у XVI-XIX ст. Помер 1920 р.
Велика заслуга у створенні музею, розробці місцевої краєзнавчої тематики належить членам Подільського історико-статистичного комітету Миколі Яворовському (1842-1919) і Мойсею Дороновичу (1828-1891). Перший з них був також членом Церковного археологічного товариства Київської духовної академії, редагував «Подільські єпархіальні відомості», перші п’ять томів праць Подільського історико-статистичного комітету. Він автор багатьох статей з історії краю. А Мойсей Захарович - автор грунтовних праць про вірмен на Поділлі, Руські фільварки.
Давньосховище розмістилось у верхній галереї Казанського кафедрального собору в Старому місті (неподалік від будинку чоловічої гімназії, а нині - історичного факультету національного університету). Храм, який вражав сучасників величною архітектурою, не зберігся, залишилися лише його опис та знімки.
Основним джерелом надходжень у давньосховище були приватні пожертвування. Так, Віктор Якубович одним із перших передав музею антимінс, освячений 1654 р. патріархом Антіохійським і усього Сходу Макарієм. Це був шовковий плат із зображенням покладання Ісуса Христа в домовину і зашитою в ньому частинкою мощів. Мойсей Доронович пожертвував музею «Требник» 1695 р. і «Новий Завіт» 1795 р.

НОВИЙ ЗАВІДУВАЧ

1892 р. завідувати давньосховищем призначили Юхима Сіцінського (1859-1937). З його іменем пов’язаний розквіт музейної справи у місті.
Велике значення для розвитку музеїв мали археологічні з’їзди, які раз на два роки скликало Московське археологічне товариство. Їх присвячували переважно історії та культурі регіону, де проводився з’їзд. XI такий з’їзд відбувся в Києві у серпні 1899 р. Від Подільського історико-статистичного комітету запросили Яворовського й Сіцінського. Останній виступив на з’їзді з доповіддю «Археологічна карта Подільської губернії». Під час з’їзду експонувалася виставка пам’яток археології та етнографії, де з кам’янецького давньосховища представили 80 стародруків XVII-XVIII cт., копії фресок Бакотського скельного монастиря.
1895 р. Сіцінський і Яворовський виробили статут Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, давньосховища і єпархіальної бібліотеки, в якому визначили типи старожитностей, що мали зберігатися у фондах. До пам’яток церковної старовини належали стародруки, рукописи, церковно-богослужбові книги, православні та греко-католицькі ікони, картини релігійного та історичного змісту, старі антимінси, церковний одяг. Не заборонялось експонувати старожитності, які мали історичне значення.
Понад 40 років віддав Сіцінський музейній справі, працюючи до 1922 р. завідувачем, а потім співробітником музею (давньосховища). Завдяки його величезній енергії, науковому підходу до охорони пам’яток, до давньосховища надходили не лише церковні старожитності, але й археологічні знахідки, етнографічний матеріал, експонати, які розповідали про духовність народу, історію краю. Це перетворило музей на справжній культурно-освітній центр, з яким співпрацювали художники, фотографи, письменники, зокрема фотограф, невтомний збирач експонатів для давньосховища Леон Раковський, фотограф і антиквар Михайло Грейм, художник Дмитро Жудін.

ПЕРШЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Наприкінці XIX ст. давньосховище вже не вміщувало всіх експонатів на верхній галереї собору. Крім того, колекція старовини при культовій установі не була особливо доступна для широкого загалу. Тому 1900 р. міська дума вирішила заснувати в Кам’янці-Подільському публічний музей, в основі якого лежали би фонди давньосховища, та виділити для нього окреме приміщення. 1901 р. створено фонд для побудови окремого музейного будинку, в який щорічно виділялось 500 карбованців з коштів комітету та 1% від надходжень свічкового заводу.
Наприкінці 1902 р. подільський губернатор Олександр Ейлер дозволив розмістити давньосховище в казенному подомініканському будинку на вулиці Дворянській (нині - Домініканська), поряд із російською публічною бібліотекою. На облаштування давньосховища в новому приміщенні виділили 1780 крб. 50 коп.
Експозиція розміщувалась у двох великих залах і була відкрита для відвідування. Експонати групувались тематично і розташовувалися в шафах і комодах із вітринами. Юхим Сіцінський проводив екскурсії для учнів місцевих і сільських навчальних закладів, які приїздили до міста на канікули.

МУЗЕЙНІ БАГАТСТВА

1903 р. за наказом Св. Синоду Подільський історико-статистичний комітет перетворено на Подільське церковне історико-археологічне товариство. До нього приєднався кам’янецький гурток любителів історії та археології. Згідно зі статутом 1903 р., на загальних зборах раз у чотири роки обиралися голова товариства, його заступник, скарбник, завідувачі музею та єпархіальної бібліотеки. Завідувач музею вів записи надходження експонатів, розміщував їх в експозиції, складав річні звіти. Предмети, освячені при богослужінні (Євангелія, хрести, ікони), були під наглядом особи в священицькому сані й зберігалися в особливих вітринах із хрестами на них. Сіцінському належала велика заслуга в комплектуванні, опрацюванні та каталогізації музейних експонатів.
Уявлення про склад музейних збірок дають опубліковані 1904 р. каталог стародруків і 1909 р. каталог пам’яток cтаровини музею. Колекції музею структурно поділялись на декілька відділів. Збірку етнографічного відділу складали колекції зразків народної подільської вишивки, писанки, гончарні вироби, тканини і килими. До рідкісних пам’яток народної культури належали дерев’яний плуг із Соболівки Гайсинського повіту, музичні інструменти (бандури, ліра, цимбали), атрибути традиційних обрядів. Археологічний відділ складався з кременевих виробів різного виду, виробів з бронзи, кісток викопних тварин тощо. У відділі доісторичних та історичних старожитностей були кольчуга, давньоруський меч, шолом, зразки козацької зброї, цехові значки та печатки, передані в музей міською управою. Основа відділу церковних старожитностей - старовинні ікони, плащаниці, антимінси, хоругви тощо.
Серед зразків творів мистецтва виділялися портрети учасника гайдамаччини Івана Гонти та героя українського народу Устима Кармалюка, що належав жительці міста Бар, яка особисто знала подільського месника.
Усього в музеї зберігались 7684 предмети: старожитностей первісних - 114, доісторичних та історичних - 266, хрестів, медальйонів, металевих складнів - 138, ікон - 140, антимінсів - 687, портретів, картин - 666, грамот - 39, рукописів - 121, стародруків - 998, монет, грошових асигнацій - 2968, орденів, жетонів - 81, предметів етнографії - 1304.

БУДІВЕЛЬНІ ПЛАНИ

1910 р. музею виповнилось 20 років, але він досі не мав належного приміщення. Прогресивна громадськість Кам’янця звернулась до міської думи з проханням безкоштовно виділити земельну ділянку під будівництво спеціального будинку для музею. Церковно-археологічне товариство також надіслало клопотання до єпархіального з’їзду про надання грошової субсидії, проте з’їзд відмовив товариству, пообіцявши надати гроші лише в разі «задоволення потреб усіх духовно-навчальних закладів».
Врешті-решт 1910 р. міська дума все ж таки постановила надати ділянку зем-лі на розі вулиць князів Коріатовичів та Петербурзької (нині вул.Лесі Українки) церковно-історичному товариству для побудови там нового музейного будинку. Однак лише 1913 р. цю ділянку передали церковно-історичному товариству.
Тим часом 1911 р. після побудови нового приміщення для чоловічого духовного училища на Польських фільварках (нині це будівля індустріального коледжу) звільнився двоповерховий будинок на Губерніальній площі. Було вирішено тимчасово влаштувати там музей та бібліотеку. Церковно-археологічний музей почав діяти в цьому приміщенні з 1914 р.
Експозиція музею в новому будинку займала три великі зали на другому поверсі, а на першому розмістилися бібліотека й читальний зал. Велику музейну кімнату, де колись діяла училищна церква, відвели для зборів духовенства. Її прикрасили портретами подільських архіпастирів, діячів науки та культури Поділля. Попід стінами стояли вітрини з церковними старожитностями. Найцінніші експонати зберігались у невеликій кімнаті, укріпленій залізними дверима та гратами на вікнах.
В експозиції практикувався статистичний показ пам’яток старовини, використовувався переважно допоміжний матеріал: фотографії, моделі, муляжі. Окрасою була модель старовинного храму містечка Яришів - зразок дерев’яної сакральної пам’ятки.
1911 р. в Петербурзькому інституті цивільних інженерів оголосили конкурс на проект будинку музею в Кам’янці-Подільському. В лютому 1912 р. на огляд журі, яке складалось з трьох архітекторів, художника і представника кам’янецького товариства, було представлено сім проектів. Першу премію в розмірі 75 крб. отримав студент інституту Дмитро Дяченко за проект, в якому гармонійно поєднувалися риси адміністративного та культового будівництва. Губернський інженер Калашников безкоштовно склав кошторис (на 24 тисичі рублів) на виконання цього проекту. 1914 р. на проведення електричного освітлення музею виділили 320 рублів.
Сіцінський не залишив надії на побудову нового й досконалішого приміщення для музею. За підтримки подільського єпископа Митрофана він висунув ідею про побудову поряд із новим приміщенням музею на Новому плані єпархіального будинку, де були би зала для публічних читань, єпархіальна бібліотека, інші установи, що займались б виключно благодійними справами. Сприяючи цим побажанням, міська дума 11 березня 1915 р. ухвалила передати на будівництво музею ділянку в 470 кв. сажень на розі вулиць Князів Коріатовичів і Петроградської. Частину землі передавали безкоштовно, частину - за помірну ціну. Сіцінський зобов’язувався побудувати нове музейне приміщення протягом 1915-1917 років. Якщо б цього не було зроблено вчасно, міська влада мала право повернути ділянку в міську власність.

ВІННИЦЬКІ ЩУПАЛЬЦЯ

Невирішене питання про будівництво належного приміщення для губернського музею в Кам’янці-Подільському призвело до того, що надзвичайні земські збори Подільської губернії, які працювали 1917 р. у Вінниці, ухвалили все земське майно культурно-історичного значення губернії, а також культурно-історичний відділ музею перевести до Вінниці та улаштувати там Подільський музей. Восени 1917 р., незважаючи на протести членів «Просвіти» та інших культурницьких організацій Кам’янця, чимало експонатів музею перевезли до Вінниці. У місті над Смотричем залишилася цінна колекція гончарного посуду, зібрана головним охоронцем музею у 1907-1915 рр. Олександром Прусевичем.
У період Української національно-демократичної революції міська влада Кам’янця, намагаючись відновити цілісність колекцій міського музею, неодноразово порушувала питання про повернення історичної спадщини до міста над Смотричем. 15 липня 1918 р. міська дума приєдналася до клопотання «Просвіти» про повернення до Кам’янця етнографічного музею, який 1917 р. передали Вінницькому товариству охорони пам’яток старовини. Врешті-решт частину експонатів вдалось до міста повернути. У складний період співробітники музею і далі створювали нові експозиції, формували колекції, дбали про збереження пам’яток архітектури міста. Так, 18 травня 1918 р. на пропозицію Сіцінського міська дума ухвалила визнати мінарет біля Кафедрального костелу «пам’яткою суспільного значення», заборонила проїзд автомобілів поблизу цього храму.
Наприкінці березня 1919 р. міська дума відмовила у проханні місцевих краєзнавців передати музею портрет Катерини II, картину «Кам’янець-Подільська фортеця», старовинні речі та карти, що мали історичне значення.
Плани на побудову музею перекреслили Перша світова війна, революція, бурхливі події 1917-1920 рр.

Валентина ВОЛКОВА, старший науковий співробітник музею.

Повернення до списку