Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 23 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

30.01.2015

МУЗЕЙ: СІМ РАДЯНСЬКИХ ДЕСЯТИЛІТЬ

23 січня статтею Валентини Волкової «Музей: перші 30 років із 125» ми розпочали низку публікацій до 125-ї річниці Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Сьогодні оглянемо 7 десятиліть, які припали на радянські часи. Звісно, за браком місця це будуть тільки штрихи до історії музею.

ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ

У цьому будинку музей розміщувався у 1914-1923 рр.У листопаді 1920 р. на Поділлі утвердилися більшовики - і в історії музею почався новий етап. Оскільки Подільське церковне історико-археологічне товариство припинило діяльність, то змінився і статус музею: його з церковно-археологічного реорганізували в загальноархеологічний.
Щоб запобігти знищенню або пошкодженню історичних будівель, на початку 1921 р. в Кам’янці-Подільському створили комітет охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи (скорочено - Камподкост). Усі міські музеї та архіви перейшли в його відання.
Спочатку комітет очолював український історик Пилип Клименко. Коли в листопаді 1921 р. місцеві чекісти його заарештували, на чолі комітету став спеціаліст із феодальної історії України Павло Клепатський.
У місті тоді діяли 4 музеї. З них археологічним, а також кабінетом мистецтвознавства при інституті народної освіти (ІНО) завідував Юхим Сіцінський, природничим - Яків Регула, художньо-промисловим - Володимир Гагенмейстер.
Археологічний музей і далі діяв у приміщенні колишнього духовного чоловічого училища. На першому поверсі містилася колишня єпархіальна бібліоте-ка, на другому в чотирьох кімна-
тах - музейні експозиції. Разом із Сіцінським тут працювали два доглядачі. Грошей і засобів для існування музей не мав, був відкритий три дні на тиждень по три години. Доглядач Гржибовський майже рік не отримував зарплати, виживав, продаючи свої речі.
Не набагато краще було в природничо-історичному музеї, відкритому 1913 р. за активної участі зоолога Петра Бучинського та інших членів Товариства подільських природодослідників і любителів природи. Від червня 1920 р. службовці музею не отримували ні копійки, помешкання на Олександрівській (нині Соборній) вулиці напроти храму Олександра Невського потребувало ремонту. Від холоду та голоду загинули тварини, замерзли рослини.
1922 р. вівся «збір церковних коштовностей на користь голодуючих Поволжя». Місцеві чиновники часто намагалися перевиконати план за рахунок культурно-освітніх установ. Так, 6 травня 1922 р. спеціальна комісія забрала всі золоті та срібні речі з археологічного музею та кабінету мистецтвознавства. З останнього реквізували срібних цінностей загальною вагою близько 22 кг. Сіцінський, намагаючись повернути музейні цінності, звернувся до колишнього голови Камподкосту Клепатського, який мав великий авторитет серед наукової та педагогічної громадськості міста. Саме його колектив ІНО обрав ректором, а не претендента від КП(б)У Івана Кулика. Врешті 1013 срібних монет і гривну Київської Русі музею повернули.
Активна позиція членів Камподкосту (вони рішуче протестували проти того, щоб у фортеці незаконно перебував кавалерійський взвод кінної міліції) викликала велике роздратування місцевого партактиву. В червні 1922 р. Камподкост ліквідували, археологічний і природничий музеї передали до відділу народної освіти.
19 жовтня 1922 р. Сіцінського звільнили з посади завідувача археологічного музею. Керівництво закладом перейшло до недосвідченого студента Стойкевича без жодного досвіду музейної роботи.

«УКРАЇНІЗАЦІЯ»

Проголошена зверху політика «українізації» викликала зростання інтересу до краєзнавства, а отже - і до музейної роботи. Кам’янець-Подільська міська рада та виконком стали більше уваги приділяти музеям: 1923 р. їх частково перевели на місцевий бюджет і стали краще фінансувати. Юхима Сіцінського в травні 1923 р., зваживши на його величезний досвід, знову прийняли на роботу в археологічний музей - хранителем фондів.
Опанас Неселовський1924 р. міська влада постановила об’єднати археологічний і природничий музеї в центральний міський музей. Йому надали нове приміщення: на другому поверсі колишньої чоловічої гімназії (нині - будинок історичного факультету університету). Директором об’єднаного музею призначили Опанаса Неселовського. Він добре знав історію Поділля та її особливості, мав великий досвід у зборі та дослідженні історичного матеріалу.
У зв’язку з переїздом, музей відновив роботу 1 лютого 1925 р. За короткий час колектив музею підготував 41 виставку, яку відвідали 2375 осіб. 1927 р. за наказом окружної влади у Кам’янці-Подільському почали створювати спеціальний відділ революції.
Співробітники музею активно брали участь у суспільно-політичних заходах, які організовувала місцева влада: читали лекції для червоноармійців, селян і робітників, пропагували «марксистський світогляд». Можна собі тільки уявити, як це важко було робити колишнім священикам Неселовському та Сіцінському.
Найбільшою заслугою співробітників музею стало те, що 1928 р. завдяки їхнім неодноразовим клопотанням замок-фортецю разом із низкою оборонних споруд оголосили державним історико-культурним заповідником, виділили 1 тис.крб. на його ремонт та утримання.
Зміна політичної ситуації наприкінці 1920-х рр. суттєво вплинула на діяльність музею.
З 1928 р. на його адресу лунають критичні нотки в пресі. Місцева влада фактично висунула вимогу: перетворити археологічний музей на краєзнавчий заклад, а при ньому залишити лише археологічний підвідділ.
Попри все, в часи «українізації» Кам’янець-Подільський музей був одним із головних осередків культурно-освітнього життя на Поділлі. Співробітники підтримували наукові зв’язки з визначними українськими істориками, включаючи академіка Грушевського.

СТАЛІНСЬКИЙ ТЕРОР

У березні 1929 р. змінився директор музею: замість важко хворого Неселовського призначили Ласка, який не мав жодного досвіду музейної роботи.
Улітку 1929 р. заарештували Сіцінського, якого безпідставно звинуватили в антирадянській роботі, згуртуванні навколо себе контрреволюційної молоді.
70-ліття вчений зустрів у в’язниці. Врешті-решт його звільнили, згодом він виїхав на кілька років на роботу в Київській лаврі.
У вересні 1929 р. археологічний музей реорганізували в окружний краєзнавчий. Йому в черговий раз «змінили прописку»: надали кілька кімнат у Будинку робітників освіти (нині корпус коледжу будівництва, архітектури й дизайну).
Улітку 1930 р. проведено чергову адміністративно-територіальну реформу, а 14 серпня того ж року Наркомат освіти УСРР постановив музей у Кам’янці-Подільському ліквідувати, а його майно передати до Вінницького крайового музею. Завдяки твердій позиції міської влади, зокрема Івана Кулика, вдалося добитися скасування безглуздої постанови.
Юхим СіцінськийВлада відновила практику реквізиції музейних цінностей. Так, 13 вересня 1932 р. директор Кам’янецького музею повідомляв, що у фондах є два перські килими, які держава вимагала передати в розпорядження Комітету державного експорту.
Від співробітників музею вимагали створювати заідеологізовані виставки й експозиції, часто дорікали за їхній «націоналістичний зміст», наказували вилучати як «шкідливі» та «контрреволюційні» деякі експонати, пов’язані з добою Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Персонал музею часто змінювався. 1932 р. його директором призначили Антона Беньковського, хоча він, колишній професійний революціонер, не мав жодного досвіду музейної чи краєзнавчої роботи.
Наказ Уласюка про передачу керівництва музеєм Матвєєву1935 р. відбулася ще одна подія, яка має пряме відношення до збереження історичної спадщини міста: створено Кам’янець-Подільський державний заповідник із невеликим штатом співробітників. Парадоксально, що він почав діяти якраз тоді, коли нищили старовинні храми міста!
Місцева преса різко критикувала роботу директора музею Беньковського та керівника заповідника Андреєва за те, що вони «нічого не роблять». Вихід із цієї невтішної ситуації влада вбачала у злитті музею та заповідника, у створенні на території Старої фортеці своєрідного «музейного містечка». На початку 1937 р. назви та штати двох установ об’єднали.
За сфальсифікованими звинуваченнями репресовано кількох працівників музею. Так, 19 вересня 1937 р. як «агента польської розвідки» заарештовано Беньковського. Слідство тривало лише кілька тижнів, 19 жовтня Беньковського стратили.
1939 р. Кам’янець-Подільський краєзнавчий музей відвідали близько 3500 відвідувачів. Загалом він справляв непогане враження, але часом вражала безграмотність на стендах.

ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ

10 липня 1941 р. почалася нацистська окупація міста. Оскільки окупаційна влада сприяла відновленню релігійних громад, Кафедральний костел, де до війни були музейні відділи зоології, географії, палеонтології та атеїзму, повернули римо-католикам. Чимало експонатів було звалено в прибудові костелу. Для музею залишили лише пристінні будівлі на території Старої фортеці.
Згідно з розпорядженням міської управи, музей далі працював. Його головна експозиція у фортеці була доступна для огляду, але її перед відкриттям ретельно оглянули представники окупаційної влади, все «радянське» наказали знищити, багато документів вилучили. Якщо попередня експозиція прославляла радянський тоталітаризм, то нова мала відображати успіхи німецьких загарбників.
За деякими даними, окремі експонати відомої на весь світ і, на жаль, втраченої Бурштинової (Янтарної) кімнати, вивезеної німецькими агресорами з Ленінграда, кілька тижнів зберігалися на території Кам’янець-Подільської фортеці.
На початку 1944 р. робота музею фактично занепала, а під час боїв за визволення міста і не велася.

ВІДБУДОВА

Наприкінці березня 1944 р. Кам’янець був визволений. Воєнні дії недалеко від Старої фортеці негативно позначились на роботі музею, що розміщувався у фортечних будинках. Його корпуси були зруйновані. З фондів музею нацистські окупанти вилучили цінні колекції з нумізматики, етнографії, історичних документів. Зникли сотні античних, литовських, польських монет, картини польських, російських художників, колекції середньовічної зброї, чимало грамот польських королів. Було пограбовано бібліотеку музею, чимало книг знищено.
16 травня 1944 р., у зв’язку з тим, що директор Уласюк пішов на фронт, музей тимчасово очолив Михайло Матвєєв. У грудні 1945 р. директором стала Матрона Приходько. Вибір цієї кандидатури яскраво ілюструє тогочасну політику радянської влади щодо музейної справи. Матрона Абрамівна мала початкову освіту, до війни працювала на партійній роботі в різних закладах і підприємствах, які не мали нічого спільного з історією чи краєзнавством. Вона очолювала музей до лютого 1949 р., коли її перевели на посаду завідувача міського відділу культури.
Офіційно Кам’янець-Подільський історичний музей відновлено рішенням ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР 1 липня 1946 р. Спеціального приміщення він не мав. Музейні експонати зберігалися в сирих фортечних будівлях, не пристосованих для експозицій. У них обвалився дах, будинки вимагали ремонту, який не проводився через брак коштів і матеріалів.
Наприкінці 1946 р. музею повернули будівлі Кафедрального костелу. Тут стали створювати музейні експозиції та розмістили фонди.
У повоєнні роки музей іменували історичним. На початку 1950-х рр. він отримав офіційну назву - Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник, яка зберігається донині.
Музей відновив роботу для відвідувачів 1 травня 1947 р. Через кілька місяців було створено три відділи: історичний, Вітчизняної війни і пам’яток старовини. Але жодний з них ще не створив постійної експозиції.
1 вересня 1948 р. музей отримав нового директора. Ним став Євген Михайлов, який до цього керував музеєм у Феодосії. На цій посаді він пропрацював недовго і виїхав із міста над Смотричем. 1948 р. музей відвідали 5585 громадян, для яких проведено 52 екскурсії по Старій фортеці і 17 - по місту.

«ВІДЛИГА» ТА «ЗАСТІЙ»

У лютому 1949 р. директором музею призначили Григорія Хотюна. Він очолював заклад понад 35 років - до липня 1984 р. Його наступницею стала Стефанія Баженова (нині доктор історичних наук).
Хотюн почав діяльність у складний ідеологічний час. 27 липня 1951 р. обласна газета «Радянське Поділля» розкритикувала роботу музею: колектив досі не створив стаціонарну експозицію радянського відділу, наукові працівники не проводять науково-дослідну роботу, не мають належного зв’язку з установами, школами, колгоспами. Після розгромної статті праця музейного колективу активізувалася.
У березні 1954 р. співробітники музею підготували дві історичні виставки: до 300-ліття т.зв. «возз’єднання» України з Росією та до 10-ї річниці визволення Кам’янця. Того ж року для вшанування пам’яті про легендарного Устима Кармалюка науковому співробітнику Тамарі Сис поставили завдання у Папській башті фортеці організувати виставку про його діяльність на Поділлі. Ця виставка відкрилася через кілька років.
За часів Хрущова в УРСР посилилась атеїстична пропаганда. Від музейних працівників вимагали створення антирелігійних виставок. 1957 р. керівництво музею зобов’язало музейних співробітників, які працювали в Кафедральному костелі, організувати виставку, яка розвінчувала би римо-католицьку церкву, та розмістити її у вівтарній частині костелу.
У жовтні 1957 р. відкрилася нова експозиція радянського відділу. Створена в межах комуністичного світогляду, вона прославляла «щасливе радянське майбутнє», проте поява такої експозиції стала подією в культурному житті міста.
Дещо погіршилося фінансування музею. До 1960 р. він був на республіканському бюджеті й отримував кошти з Києва. 1962 р. його перевели на міський бюджет.
1965 р. після грунтовної реставрації Ратуші вона стала філіалом історичного музею-заповідника. Тут часто організовувались виставки з фондів Ермітажу, Третьяковської галереї, інших музеїв СРСР, а також із власних фондів. 1982 р. музею передали будівлю колишньої Подільської духовної семінарії. Тут почав діяти художній відділ.
Значною подією в культурному житті музею була організація концертів органної музики після реставрації у 1977-1978 рр. старовинного органу в будівлі Кафедрального костелу.
Відзначаючи велику роботу, яку провів колектив музею щодо збереження та популяризації історичної спадщини Поділля, мусимо все ж визнати, що радянська влада дивилася на музей передусім як на ідеологічний осередок, а не науково-дослідну установу. На вивчення багатьох тем з історії України фактично накладено «табу». Український національно-визвольний рух оцінювався виключно як контрреволюційний, не можна було згадувати про репресованих діячів українського відродження. Експозиції та виставки були заідеологізовані, прославляли «досягнення» соціалістичного ладу і жодним словом не згадували про трагічні сторінки української історії.

Валерій НЕСТЕРЕНКО, провідний науковий співробітник музею.

Повернення до списку