Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 23 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

27.02.2015

БЕЗСМЕРТНА ПОМИЛКА СВЯЩЕНИКА З МЛИНІВ

Торік на початку березня ми відзначали 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Цього ж року на початку березня маємо ще одне славне 200-річчя - ювілей композитора Михайла Вербицького, який, помилково думаючи, що пише пісню на вірш Шевченка, насправді створив мелодію Державного Гімну України.

НА НАЙВИЩОМУ РІВНІ

Михайло ВербицькийВарто підкреслити, що відзначення 200-ліття Вербицького має статус події міжнародного значення: ще в листопаді 2013 року 37-ма сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО прислухалася до пропозиції України й ухвалила включити до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО на 2014-2015 роки ювілей українського композитора.
12 січня 2015 року Президент України Петро Порошенко підписав указ «Про відзначення 200-річчя від дня народження Михайла Вербицького та 150-ї річниці першого публічного виконання національного гімну» (перший ювілей припадає на 4 березня, а другий - на 10 березня). Передбачено, зокрема, видати ювілейну книгу про історію створення Державного Гімну України та життєвий шлях його авторів, ввести в обіг ювілейну монету, випустити поштову марку та конверт на відзнаку 200-річчя від дня народження Михайла Вербицького, здійснити спеціальне погашення поштової марки. Звичайно, мають пройти науково-практичні конференції, круглі столи, семінари, інші заходи з вивчення та популяризації творчої спадщини Вербицького, історії створення національного гімну.
Всього на два дні відстала від Президента Верховна Рада України: 14 січня 2015 року вона ухвалила постанову «Про відзначення 200-річчя з дня народження Михайла Вербицького». Серед рекомендацій народних обранців бачимо: встановлення пам’ятника Михайлу Вербицькому у Львові, де він жив і працював, створення там музею композитора, встановлення пам’ятних дощок на фасадах церков, де отець Михайло був настоятелем.

СВЯЩЕНИК-ГІТАРИСТ

Життєвий шлях Михайла Вербицького аж ніяк не свідчив, що через два століття після народження пам’ять про нього вшановуватимуть на найвищому рівні.
Батько майбутнього композитора Михайло-Андрій Вербицький був парохом (священиком) греко-католицької церкви святого великомученика Димитрія в Явірнику Руському - селі на пограниччі Лемківщини та Надсяння (нині ще територія Польщі). Його дружиною була Пелагія - дочка міщанина Івана Пацановського з Перемишля.
У Явірнику Руському у Вербицьких народилося троє синів. Перший із них - Михайло-Малахій - з’явився на світ 19 січня 1813 року, помер дворічним 3 березня 1815 року. А наступного дня, 4 березня, народився другий син, якого теж назвали Михайлом, додавши йому друге ім’я - Лев. Новонародженого охрестили
5 березня. Це і був майбутній композитор. Третім сином Вербицьких став Йосиф-Володислав.
Нелегкою була доля Михайла. У 10 років він залишився без батька. Мати вийшла заміж удруге й зреклася дітей. Ними опікувався батьків двоюрідний брат, перемишльський єпископ Іван Снігурський. Він віддав хлопців до церковного хору, де Михайло співав альтом, брат - сопрано, а потім скерував Михайла до Львова на навчання. «Проте, - як писав Денис Мандзюк у статті «Михайла Вербицького двічі виганяли із семінарії», - богослов’я той вивчав неохоче. Уже на першому курсі його посадили на 6 годин до карцеру за участь у бунті проти кухаря - той годував семінаристів зіпсутими харчами».
Одного разу семінарист Вербицький вивихнув суглоб і чимало місяців пролежав у лікарні. Розваг там було небагато, тож Михайло вдень і вночі вправлявся у грі на гітарі. Після одужання Вербицького вважали найбільшим віртуозом-гітаристом у семінарії. Згодом він стане автором першого в Україні посібника з гри на гітарі.
Улітку 1838 року Вербицький одружився з австрійкою Барбарою Сенер. Через це змушений був покинути навчання - семінаристам забороняли брати шлюб. «Причина такого поспішного рішення, - зазначив уже цитований вище Денис Мандзюк, - стала зрозумілою в січні - у подружжя народився син Іван». На жаль, через кілька місяців після пологів Барбара померла.
Після смерті дружини Михайло повернувся до семінарії. Але через три роки його знову звідти виключили, оскільки, як зазначено в розпорядженні ректорату, хлопець був завзятим курцем, запізнювався зі звільнень, покидав без дозволу семінарію. Та все ж духовне начальство віддало належне музичному таланту Вербицького й запросило його в семінарію… на посаду хорового диригента.
1850 року Михайло Вербицький ще раз одружився. Цього разу його обраницею стала уродженка Франції - донька прачки австрійського генерала. У подружжя народився син Андрій. Через вісім років Вербицький овдовів удруге.
1850 року Михайло склав екстерном іспит у духовній семінарії. Висвячений на священика, він служив парохом у кількох селах Перемишльської греко-католицької єпархії, аж доки 1856 року не осів у селі Млини (нині теж на території Польщі), де пробув священиком 14 років - до кінця життя.
Церква у МлинахУ Млинах про гітару Вербицького складали анекдоти. Наприклад, як він випросив у місцевого пана чималу пожертву на церкву, виконавши кілька романсів. Або як у лісі на отця напали розбійники, а той відбився своїм улюбленим інструментом. Та й сам отець Михайло жартував: моя гітара - це мої фортепіано й жінка.
Сидір Воробкевич, молодший від Вербицького на 20 років, теж священик, а водночас композитор і поет, так охарактеризував свого колегу: «Був вельми симпатичний і поважаний. Гарного лиця, веселої вдачі та взірцевого характеру. Хоча в глибині його серця ховалася не одна важка скорбота-печаль, око його дивилося завжди весело на людей і світ Божий. І добре чинило - що кому з того, якби дізнався, що воно ночами не раз пекучою сльозою заходилося».
Якось отець Михайло прикусив язика. Утворилася гематома, потім пухлина. 55-річному священикові зробили операцію у львівській лікарні, але невдало - 7 грудня 1870 року він помер у Млинах. Ніхто із засобів масової інформації не відгукнувся на цю сумну подію. Поховали Михайла Вербицького біля церкви, в якій він служив. Довгий час його могила була занедбана. Тільки 1936 року коштами сільської громади та студентського хорового товариства «Бандурист» на ній встановили пам’ятник.

НА ФОРТЕПІАНО НЕ РОЗЖИВСЯ

Важливу роль у становленні Михайла Вербицького як композитора зіграв Іван Снігурський, під опіку якого хлопець потрапив після смерті батька. Снігурський був великим меценатом. Його зусиллями раніше провінційний Перемишль став українським культурним центром. Снігурський запросив у Перемишль із Чехії відомого композитора Алоїза Нанке. Саме в нього проходив перший музичний вишкіл Вербицький. Далі він навчався в чеського композитора Францішка Лоренца, який здібним учням давав уроки безплатно.
У репертуарі хору, який організував Снігурський, були не тільки церковні хорали, а й твори Гайдна, Моцарта, а також музика українських геніїв - Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Багатоголосся останнього й сформувало музикальний світогляд Вербицького, який прагнув наповнити церковні хори щирістю й теплотою, а не підходити до них, як диктувала традиція, відсторонено, без емоцій.
Коли наприкінці 1840-х років у галицьких містах і містечках налагодилося театральне життя, Вербицький пише музику для вистав, в яких чужоземні сюжети пристосовувалися до українського колориту. Через музику він популяризує твори українських поетів Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича, Володимира Стебельського. Одночасно Михайло Вербицький створює повну Літургію на мішаний хор, яка й сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України, а його «Ангел вопіяше» та інші композиції дуже скоро стають уславленими. Уже будучи священиком, створює літургійні шедеври - «Єдинородний Сине», «Святий Боже», «Алілуя». Також пише багато композицій на теми українських народних пісень, полонези, вальси... Як підкреслила письменниця Наталя Околітенко: «І це - на старенькій фісгармонії, бо до кінця віку великий український композитор через матеріальну скруту на фортепіано так і не розжився. За тридцять років композиторської діяльності він заробив дуже скромну суму грошей, однак це не заважало йому радіти, виводячи власну музику на люди».

«ЩЕ НЕ ВМЕРЛА…»

Як же народилася пісня, якій судилося згодом стати Державним Гімном України? Спочатку з’явився вірш. Про обставини його написання повідав Леонід Білецький у спогадах про Павла Чубинського, опублікованих 1914 року:
«У пресі мені траплялась вказівка, що пісня «Ще не вмерла України і слава і воля» - народна. Я можу засвідчити, що це помилкова думка: її насправді створив Павло Платонович за таких обставин. На одній із вечірок громадян (членів «Київської громади». - О.Б.) із сербами в тому домі, де квартирував і Павло Платонович, співали хорову Капличка над могилою Вербицького в Млинахсербську пісню, змісту якої не пам’ятаю, але в ній були слова в приспіві - «Серце біє і крев ліє за свою свободу». Чубинському дуже сподобалася ця пісня. Він раптом зник, а згодом вийшов зі своєї кімнати з написаною ним піснею «Ще не вмерла України і слава і воля» на мотив сербської пісні. Тут же під орудою Павла Платоновича хор розучив цю нову пісню в спільному піднесенні, і вона пішла добре. Таким чином, цю пісню Павло Платонович створив експромтом». Сталося це 1862 року.
У грудневому числі львівського журналу «Мета» за 1863 рік, що побачив світ у середині січня 1864 року, було надруковано добірку віршів Тараса Шевченка, яку відкривав вірш… «Ще не вмерла Україна». Не підозрюючи про помилку, Михайло Вербицький сприйняв «Ще не вмерла...» як Кобзарів твір, бо, як висловила здогад Наталя Околітенко, він нагадав йому Шевченкові рядки: «не вмирає душа наша, не вмирає воля». Спочатку Вербицький створив музику для голосу в супроводі гітари. Автограф дійшов до наших днів і зберігається у Львові в рукописному відділі Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Вербицький сам виконав пісню, сидячи на сходах приміщення гімназійної громади в Перемишлі. Пізніше створено і хоровий варіант. Уперше ця композиція прозвучала 1 липня 1864 року в Перемишлі на день святого Івана Хрестителя.
21 грудня 1864 року «Ще не вмерла Україна» вперше виконали у Львові - у виставі «Запорожці» театру товариства «Руська бесіда». Текст її дещо змінили під зміст спектаклю на «Ще не вмерло Запоріжжя». Вистава, за словами Дениса Мандзюка, «була нудною, враження на глядачів справляли лише пісні Вербицького - публіка після кожної аплодувала стоячи. Довелося співати на «біс». Наступного року вже оригінальний текст виконували у Перемишлі на роковинах смерті Тараса Шевченка». Саме це виконання 10 березня 1865 року мав на увазі Петро Порошенко, говорячи в указі про 150-ту річницю першого публічного виконання національного гімну.
1885 року, вже після смерті композитора, твір Вербицького увійшов до збірника руськоукраїнських квартетів «Кобзар». Тут уже вказано Чубинського як автора тексту.

НЕМОВ ГІЛКИ ДЕРЕВ СПІВАЮТЬ

Церква в Явірнику РуськомуПопулярна серед українців пісня на вірш Чубинського та музику Вербицького була під забороною в часи радянської влади як яскравий прояв буржуазного націоналізму. Хоча сам композитор владою шанувався: про нього вміщували статті в енциклопедіях, було захищено кандидатську дисертацію, видано окрему книгу. Порятував композитора Шевченко, адже Вербицький написав хор кантатного типу «Заповіт», який став «однією з перших музичних інтерпретацій поезії Шевченка в Галичині», як підкреслив 1978 року «Шевченківський словник».
У незалежній Україні національний гімн Вербицького та Чубинського посів належне місце. Сталося це поетапно. 15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила тільки музичну редакцію Державного Гімну: на офіційних заходах звучала музика Вербицького без рядків Чубинського.
Лише через 11 років, 6 березня 2003 року, Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України», в першій статті якого зазначено, що це - національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського в такій редакції:
«Ще не вмерла України
і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії,
усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки,
як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття,
у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим
за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття,
козацького роду».

Бурхливі події останнього часу в Україні засвідчили, що музика Вербицького та слова Чубинського і через півтора століття після створення надихають українців у боротьбі за свої права, за незалежність і соборність держави.
Сучасний композитор Валентин Сильвестров так відгукнувся про музику свого колеги з XIX століття:
«Гімн України - дивовижний. Спочатку він начебто не справляє враження, але це лише на перший погляд. Насправді його створив Михайло Вербицький - церковний композитор середини ХІХ століття. Він жив в Австрійській монархії, мабуть, дуже любив Шуберта, у нього був мелодійний дар - це помітно з його літургій. Він був церковним композитором. І ось цю патріотичну пісню він теж створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір:
це - гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам’ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку