Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 24 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

25.09.2015

БАГОВИЦЯ

До сіл Кам’янець-Подільського району, назву яким дала водна артерія, належить і Баговиця, розташована на однойменній річці за три кілометри від її впадіння в Дністер. Але якщо Смотрич (колишні Татариски) та Збруч (колишня Ляшковиця) отримали «річкові» назви вже в радянський час, коли чомусь безпідставно прибиралися в іменах сіл натяки на інші народи, то Баговиця здавна живе з таким іменем.
Перша згадка про Баговицю припадає на 1460 рік. Її зазначено в переліку сіл Кам’янецького округу, з яких католицький кам’янецький біскуп дозволяв збирати податок - десятину. Цікаво, що в цьому документі мова йде про Нову Баговицю. Отже, було ще давніше поселення - спочатку просто Баговиця, а потім - Стара Баговиця. Баговиця на картіАрхівіст Іван Гарнага, який 31 липня 1971 року розпочав у газеті «Прапор Жовтня» цикл публікацій «Звідки пішла назва», зробив припущення, що «Стару Баговицю, певно, зруйнували половці під час одного із спустошливих набігів на початку XII століття».
Цікаво, що річка Баговиця згадується в знаменитій грамоті литовських князів Юрія та Олександра Коріатовичів від 7 січня 1374 року, яка є першою достовірно письмовою згадкою про Кам’янець-Подільський і якою місту по суті надавалося магдебурзьке право. У цьому документі фігурує поле між річками Мукшею та Баговицею, яке князі передавали у власність кам’янецькій міській громаді. Тобто, першу згадку про село маємо тільки через 86 років після першої згадки про річку. Іван Гарнага чітко зазначив, що назва поселення пов’язана з найменуванням річки та є, безумовно, вторинною щодо гідроніма «Баговиця». Іван Володимирович також підкреслив, що називати річку Баговичкою, як то зроблено на деяких картах, немає жодних підстав.
У XVI-XVIII століттях Баговиця належала до Кам’янецького староства та була серед тих сіл, які віддавалися в оренду (як тоді казали, «державу») за «кварту» (четверту частину доходу). Так, 1530 року орендарями («державцями») Баговиці були Пясецький і Доманковський, які платили податок з п’яти ланів, а 1542 року - чомусь тільки з двох. 1565 року Баговицю «держав» якийсь Кольбус (5 ланів), а 1569 року - його діти (9 ланів). 1571 року польський король Сигізмунд Август дозволив Іванові Кольбусу поступитися пожалуваним йому правом довічного володіння Баговицею двом новим власницям - Софії Залеській та Анні Кольбус. Від 1583 року Баговиця ділилася на дві частини. 1629 року одну з них орендували Андрій і Микола Варшавські (платили 42 злоті «кварти»), а іншу - Адам Злочовський.
У першій половині XVIII століття «баговицькими старостами» були Крузери, а із середини того ж століття - Казимир Лончевський і його дружина Анна Лончевська (уроджена Недзвецька), які 1770 року платили 700 злотих «кварти». До речі, тоді в Баговиці було зафіксовано 33 євреї (як зазначив Юхим Сіцінський, «число для села значне»). 1775 року Баговицю віддали в довгострокову оренду Станіславові Александровичу. Проте вже 1793 року, коли Поділля від Польщі перейшло до Росії, село передали до державної скарбниці (інакше кажучи, Баговиця стала державною власністю, якою розпоряджалися із самого Санкт-Петербурга).
1816 року Баговицю разом із сусідньою Баговицькою Яругою (нині це просто село Яруга) російський уряд передав генералові Корнілову на 12 років, тоді в обох поселеннях рахувалося 246 селян. 1830 року Микола Александрович (спадкоємець Станіслава Александровича, який, як зазначалося вище, 1775 року отримав Баговицю в довгострокову оренду) через суд зумів добитися, щоб за ним визнали право довгострокової оренди баговицької землі. Тримав він її десь зо чотири десятиліття, причому лісами міг користуватися тільки для власної потреби. 1873 року велика частина землі (ферма - 229 десятин) перейшла у власність дійсного статського радника Безкорніловача (його прізвище ще писалося як Без-Корнілович). Він помер 1894 року, тож далі землею стали розпоряджатися його спадкоємці. Так, 1898 року статистик Віктор Гульдман у виданні «Помісне землеволодіння в Подільській губернії» зазначив, що Баговиця належить Марії Петрівні Без-Корнілович - дворянці Нижегородської губернії, вдові дійсного статського радника. Вказано також, що власниця мешкає в маєтку від квітня до жовтня, веде господарство наполовину із селянами.
В описі Баговиці, зробленому на початку XX століття, читаємо, що «село розташоване на підвищеній рівнині з нахилами по краях, з грунтом різнорідним: чорноземним, глинистим і кам’янистим. Усе село потопає в садах, майже з усіх боків оточене лісами та має клімат досить здоровий».
Сучасний вигляд церкви в БаговиціЗ описів 1895 та 1901 років можна почерпнути короткі дані про історію сільського храму. Церква в Баговиці була в XVI столітті, оскільки в податковому списку 1569 тут згадується священик, але близько того ж 1569 року вона піддалася руйнуванню або тільки пограбуванню (певно, від татар), тож була покинута своїм священиком. Перевірка 1741 року вказує, що тоді в Баговиці була дерев’яна церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці (уніатська, Китайгородського деканату), недавно влаштована, не закінчена ще цілком і не освячена, парафіян було небагато - всього 53. Проте вже опис 1748 року засвідчує, що храм був дуже величним за своєю архітектурою. 1795 року церкву в Баговиці приєднали до православ’я. Її будівля простояла до 1875 року, а далі була розібрана, а придатний матеріал із неї пішов на огорожу біля кладовища. Нічого страшного не сталося, бо тоді в селі вже сім років була нова церква - заввишки п’ять сажнів, завдовжки - шість, завширшки - три сажні. Для довідки: один сажень - це трішки більше ніж два метри (а саме - 2,1336 метра). Отже, церква була заввишки понад 10 метрів.
Новий баговицький храм був п’ятиглавим, також дерев’яним, теж на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Отже, храмове свято в Баговиці припадає (за сучасним календарем) на 21 вересня.
Збудували церкву на кошти з єпархіальної скарбниці та парафіян. На це пішло чотири роки: 18 березня 1864 року видано грамоту на будівництво храму, а 1868 року завершено його спорудження. Гордістю церкви була давня (XVII століття) ікона Божої Матері.
У 1737-1755 роках настоятелем церкви в Баговиці був Олексій Левицький, у 1755-1791 роках - Онуфрій Петровський (обидва померли в Баговиці). Тоді, як видно з попередніх викладок, храм був уніатським.
Тепер про православних настоятелів. Чверть віку, у 1801-1826 роках, священиком у Баговиці був Іоанн Угринович. Саме при ньому стару дерев’яну церкву підняли та поставили на кам’яну основу. Далі справу батька гідно продовжив син, який був настоятелем храму в Баговиці 46 років (ледь не піввіку) - у 1826-1872 роках (помер у Баговиці 5 липня 1875 року). При ньому збудовано новий храм і розширено церковну садибу, 1852 року наділено церкву землею в близьких місцях. 1872 року настоятелем храму став Іустин Янович. При ньому 1894 року побудовано причтові приміщення зі службами. На це пішли кошти Єпархіального будівельного комітету (1000 рублів) і парафіян (500 рублів).
У часи Російської імперії Баговиця була волосним центром. До Баговицької волості входили, зокрема, Врублівці, Демшин, Зубрівка, Цибулівка, Оленівка, Калиня, Княжпіль, Кульчіївці, Слобідка-Кульчієвецька, Верх-
ні та Нижні Панівці (нині одне село - Панівці), Тарасівка, Фурманівка, Станіславівка, Суржинці, Яруга, Велика Мукша (нині Велика Слобідка), Мукша-Пановецька (нині Мала Слобідка), Мукша-Китайгородська (нині Жовтневе). Сьогодні Баговиця - одне із сіл Устянської сільської ради.
За даними довідника «Населені місця Подільської губернії», виданого 1905 року, в Баговиці було 385 дворів, мешкали 1776 осіб обох статей. За даними паспорта територіальної громади Устянської сільської ради, дворів у сучасній Баговиці 378 (трішки менше, ніж колись). Зате мешканців значно менше (дані на 1 січня відповідного року): 2010 рік - 685 осіб, 2011 рік - 659, 2012 рік - 662, 2013 рік - 663. Як бачимо на прикладі Баговиці, за століття сільські сім’ї стали десь утричі меншими.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку