Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 18 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

16.10.2015

БАГОВИЦЯ

Сьогодні ми продовжимо розповідь про уродженців Баговиці, які зуміли залишити певний слід в історії.
Обкладинка «Нової України», в якій  надруковано статтю Никифора ГригорієваДалеко за межами Баговиці було відоме ім’я пасічника Феофіла Уляновича Рожанківського (1881-1962). Він усе життя прожив у рідному селі. Медова продукція з Баговиці постачалася у Кам’янець-Подільський з етикетками «Лікувальний мед із пасіки Ф.У.Рожанківського». Крім того, Феофіл Улянович мав гарну бібліотеку, в якій зібрав чимало творів класиків, був майстром хорового співу, оформляв гербарії диких рослин, був членом Подільської «Просвіти».
Тепер заглянемо до безпартійного двотижневика громадського, культурного та економічного життя «Нова Україна», що видавався в 1920-х роках у Празі. У сьомому числі, що побачило світ 1 липня 1922 року, нашу увагу привернула стаття, присвячена пам’яті Параскеви Малої, Констанції Лукасевич, Володимира Дудкевича та іншої української молоді. Її автор Никифір Григоріїв, що писав під псевдонімом «Гр. Наш», добре знав кам’янецькі реалії та цікавився ними в еміграції, адже в місті над Смотричем працював учителем двокласного міського училища, був активним членом Подільської «Просвіти». Починається стаття так:
«За царських часів у Кам’янці-Подільському, опріч «Просвіти», існував гурток більш радикальної й соціалістичної української інтелігенції, яка потайки проводила українську роботу в Кам’янці та в навколишніх селах через місцевих учителів. Під її впливом виросло чимало молоді, яка в часи революції стала до активної боротьби за волю українського трудового люду». Серед такої молоді автор статті називає Параскеву Малу з Баговиці, Констанцію Лукасевич зі Слобідки-Кульчієвецької та Володимира Дудкевича з Горобіївки (очевидно, це Воробіївка нинішнього Дунаєвецького району).
Ось що Никифір Григоріїв розповів про Параскеву Малу з Баговиці. Це була «донька бідного безземельного селянина, кругла сирота, з однією сестрою старшою та двома сестрами й братом молодшими, тихої вдачі». Вона звернула на себе увагу вчителя цікавістю до науки. Думаємо, мав вплив на Параскеву й згаданий вище Феофіл Рожанківський як член «Просвіти».
При допомозі місцевої студентки Б. (її імені та прізвища автор статті не вказує, щоб не піддавати небезпеці в Радянській Україні) Параскева вже в часи революції вступила до Кам’янець-Подільської учительської семінарії. Никифір Григоріїв писав: «Не маючи коштів на наймання помешкання й харчів у Кам’янці, а також будучи обтяжена турботами за менших сестер і брата (бо старша сестра, шукаючи заробітку, мусіла не раз покидати хату), Параскева Мала восени й навесні ходила щодня до школи пішки (12 верст). Дощ, холод, мороз, а вона в благенькій одежинці біжить було полем до Кам’янця до школи за новим словом науки або повертається на село доглянути малечу».
Констанція Лукасевич, донька малоземельного селянина, познайомилася та подружилася з Параскевою Малою, коли в студентки Б. готувалася вступати до вчительської семінарії. Володимир Дудкевич був сином сільського священика, національно свідомим став завдяки старшому братові. Із Малою та Лукасевич познайомився «на потайних українських вечорах, що впоряджалися за царських часів у сільських школах українським гуртком із Кам’янця». Як підкреслив Никифір Григоріїв, «революція розгорнула перед ними широке поле освіти й праці на рідному грунті».
Отже, Мала й Лукасевич, вступивши до вчительської семінарії, віддалися боротьбі з русифікаторськими впливами в семінарії російського імперіалістичного чорносотенства й брехливого «демократизму», а Дудкевич, закінчивши Подільську духовну семінарію, став до громадської праці й вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР).
Як зазначив Никифір Григоріїв, «революція не справдила українських визвольних надій. Услід за царськими гнобителями прийшли на Україну гнобителі «інтернаціонально-комуністичні». Молоді українські душі, пламеніючи щиро-дитячою любов’ю до рідного народу, непохитно вірячи в необхідність панування розуму, правди й справедливості, виховані в пошані до соціалізму як до образу найправдивішого життя, - не могли погодиться з тим злочинством над українським народом, яке зробила московська окупація під іменем інтернаціонального комунізму, і для оборони своїх прав стали організуватися в потайні гуртки української молоді. В такім стані застала їх польська окупація. Вони не примирилися з нею. Навпаки, бачачи її протиукраїнський характер, пішли проти неї. В своїм дитячім шляхетстві вони забули кривди попередніх гнобителів і навіть допомагали їм рятуватися від нових окупантів України».
Никифір Григоріїв навів конкретний приклад: Володимир Дудкевич переховував у себе від розстрілу поляками не одного комуніста, зокрема й відомого члена Кам’янець-Подільського виконкому Волянського.
Читаємо далі в «Новій Україні»: «Але минув час. Поляків вигнали. Назад повернулися попередні гнобителі і, користуючись силою, оповістили все українство «петлюрівщиною» та почали його люто нищити, незважаючи на те, що ще так недавно революційне українство, ризикуючи власним життям, рятувало їх від польського терору. Бачачи це, бачачи, як московський комунізм вимітає з України все українське, як село знов залишається без нікого й стає об’єктом лише обдирання, українська молодь, облишена сама на себе, бо старші громадяни або мусіли вибратися за кордон, або опинилися по в’язницях та на перехованках, почала самостійно гуртувати свої сили для захисту своїх національних і громадських інтересів. Потайки гуртки української молоді збільшились. Незважаючи на люті заборони, молодь робила своє: розтлумачувала народові правду. Окупація цього не могла стерпіти і оповістила всі такі організації «бандитськими» та заарештувала їхніх учасників».
Було заарештовано до 150 учениць і учнів Кам’янецької учительської семінарії разом із їхніми родинами. Їх звинуватили в підготовці повстання. Серед заарештованих були Констанція Лукасевич, Володимир Дудкевич, Параскева Мала. Останню чекісти довго не могли розшукати й заарештували студентку Б., яка допомагала Малій учиться. Прочувши про те, Параскева сама прийшла в Чека.
Коли звістка про арешти долетіла до Праги, Закордонний комітет УПСР звернувся до президії місцевої Комуністичної партії з меморандумом. У ньому зокрема зазначено: «Розстрілювати дітей за непогодження з певним світоглядом може лише той, хто сам не вірить у правдивість тих поглядів та в свою здатність переконати молодь в їх правдивості розумовими аргументами - бо є відомо, що молодь дуже легко піддається впливам і легко зміняє свої погляди». Наприкінці меморандуму було висловлено надію, що «Комуністична партія Чехо-Словаччини уживе всіх засобів для того, щоби московська окупаційна влада на Україні не розстрілювала в ім’я комунізму неповнолітню українську молодь».
Але сподівання були марними. Никифір Григоріїв свою статтю завершив сумною звісткою: «Тепер оце прибула з Кам’янця людина, яка повідомила, що всю ту молодь, серед якої було поверх 150 учнів і учениць учительської семінарії, тобто селянських дітей, люто розстріляно. Разом з дітьми розстріляно й багатьох батьків за провини дітей. Характерно, що багато молоді зовсім одмовилось відповідати на допитах, заявивши: «Ми знаємо, хто ви, а ви знаєте, хто ми. Ми знаємо, що ви хочете нас розстріляти, так для чого вам наші відповіді?». Старий Лукасевич, ідучи на розстріл поруч з донькою й сином, глянувши на них, не втримався й заплакав. Констанція підняла голову й гордо промовила: «Тату, не соромте себе й мене! Гидуйте виявляти свою слабість перед катами нашого народу» й заспівала «Ще не вмерла Україна». Гурт товаришок і товаришів підхопив той смертельний героїчний спів. Так гине цвіт нації».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку