Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

30.10.2015

ЗНАВЕЦЬ КРОВІ З ВЕЛИКОЇ СЛОБІДКИ

Відривний «Український народний календар» на 2015 рік лаконічно повідомляє, що 2 листопада минає сто років від дня народження Семена Лаврика (1915-1990) - українського терапевта, гематолога. Ця подія значима відразу для двох сіл нинішнього Кам’янець-Подільського району: у Великій Слобідці майбутній видатний лікар народився, навчався в початковій школі, в сусідній Баговиці закінчив семирічку.
А ще путівку в життя Семенові Семеновичу дали два найвідоміші подільські міста: в Кам’янці-Подільському він закінчив медучилище, а у Вінниці - медінститут. Таким був подільський старт майбутнього вченого, а надзвичайно плідний життєвий шлях дослідника та керівника він пов’язав зі Львовом, Івано-Франківськом і Києвом.

«ЧАСТО БЕЗ СНУ ТА ВІДПОЧИНКУ»

Передвоєнного 1940 року, після шести років навчання у Вінницькому медичному інституті, Семен Лаврик отримав направлення у містечко Бершадь Вінницької області. Тут він працював завідувачем поліклініки, але недовго: вже в листопаді 1940 року розпочалася його армійська служба - спочатку на Далекому Сході, а від жовтня 1941 року - на фронті. У вересні 1942 року вмілі дії військового лікаря третього рангу, старшого лікаря 927-го стрілецького полку Семена Лаврика відзначили медаллю «За відвагу». Командування дивізії навіть вважало, що лікар заслуговує на орден Червоної Зірки, але командування армії поскупилося й вирішило обмежитися медаллю.
Утім й орден Червоної Зірки не забарився. Ним нашого земляка - тепер уже майора медичної служби, дивізійного лікаря 251-ї стрілецької дивізії 31-ї армії - було відзначено в липні 1943 року. У нагородному листі читаємо: «У березневому наступі 1943 року, коли дивізії з боями пройшли понад 200 кілометрів, товариш Лаврик, перебуваючи в бойових підрозділах на місці, зумів організувати лікування поранених у польових медичних пунктах й особисто керував у складній обстановці евакуацією важко поранених червоноармійців і командирів у тил. Своєю самовідданою працею він урятував життя багатьох славних захисників Вітчизни. Інфекційні хвороби, як під час березневого наступу, так і при обороні, майже зовсім зникли завдяки своєчасно вжитим профілактичним заходам».
Переможного 1945 року майора медичної служби Семена Лаврика, який був начальником армійського шпиталю для бійців із легким пораненням, відзначили орденом Вітчизняної війни першого ступеня. Під час Східно-Прусської операції шпиталь, очолюваний Лавриком, прийняв понад 1300 поранених. У нагородному листі зазначено, що, «незважаючи на важкі умови розміщення, товариш Лаврик досяг чудових результатів лікування та повернув у стрій понад тисячу бійців. Він удень і вночі, часто без сну та відпочинку, віддавав усі знання й сили на створення такого порядку в шпиталі, щоб у найкоротші терміни завдяки комбінованим і комплексним методам лікування повернути в стрій велику кількість тих, хто видужував».

ПОВОЄННА КАР’ЄРА

Багатий воєнний досвід дав можливість Семенові Семеновичу після демобілізації посідати низку керівних посад - спочатку в обласних центрах Західної України, а потім і в самому Києві. У 1946-1950 роках він у Львові працював директором новоствореного науково-дослідного інституту невідкладної хірургії та переливання крові, а в 1950-1952 роках завідував обласним відділом охорони здоров’я. Водночас наш земляк вів наукову роботу й 1951 року захистив кандидатську дисертацію, присвячену переливанню при гострій втраті крові та під час гемотрансфузійного та травматичного шоку.
Зовсім недовго, у 1953-1954 роках, Семен Лаврик був директором Станіславського державного медичного інституту, заснованого 1945 року. Нині це Івано-Франківський національний медичний університет. Також зауважимо, що в ті роки керівник вищого навчального закладу іменувався не ректором, а директором.
Здібного керівника та фахівця з науковим ступенем запримітили в Києві, тож у 1954-1960 роках Семен Лаврик працює першим заступником міністра охорони здоров’я Української РСР, у 1960-1970 роках - директором Київського науково-дослідного інституту гематології та переливання крові. 1966 року він захистив докторську дисертацію про консервування кісткового мозку глибоким заморожуванням, а наступного року Лаврику надали вчене звання професора зі спеціальності «Гематологія».
Чотирнадцять років, у 1970-1984 роках, професор Лаврик працював ректором Київського державного медичного інституту (нині це Національний медичний університет імені Олександра Богомольця). 1975 року Семен Семенович став заслуженим діячем науки Української РСР, а 26 грудня 1979 року його обрали членом-кореспондентом Академії наук Української РСР за спеціальністю «Медицина».
Серед праць Лаврика варто особливо відзначити монографію про консервацію та трансплантацію кісткового мозку, яку 1977 року відзначили премією Академії наук Української РСР імені академіка Олександра Богомольця.
У 1984-1989 роках Семен Семенович очолював лабораторію консервування кісткового мозку в Київському науково-дослідному інституті гематології та переливання крові Міністерства охорони здоров’я Української РСР, а в 1989-1990 роках був радником при дирекції цього інституту.
Помер учений 7 липня 1990 року в Києві. Поховали нашого земляка на Байковому кладовищі. Поруч могила дружини Валентини Яківни, яка теж була доктором медичних наук і відійшла у вічність 14 травня 1975 року на 53-му році життя.
Ще одна відзнака дісталася нашому видатному землякові вже посмертно - в незалежній Україні. 19 грудня 1992 року він разом із групою вчених, серед яких член-кореспондент Академії наук України Аполлон Білоус (уродженець Кам’янця-Подільського) та ще шість дослідників, став лауреатом Державної премії України в галузі науки та техніки за цикл праць «Створення наукових основ та методів кріоконсервування клітинних суспензій і їх застосування у медицині».

ДОПОМІГ ТАРАПУНЬКА

Про один цікавий епізод, пов’язаний із тим періодом, коли Семен Лаврик був ректором Київського медінституту, повідав Олександр Каневський. Свого часу тексти Олександра Семеновича становили основу репертуару знаменитих Штепселя і Тарапуньки - Юхима Березіна і Юрія Тимошенка.
Семен ЛаврикОтже, син Каневського Михайло, закінчивши школу, надумав вступати до медінституту. Документи він подав на педіатричний факультет, куди здебільшого йшли дівчата, тому в хлопця була перевага. Крім того, гарні оцінки в атестаті давали батькам впевненість, що їхній син, попри тодішній антисемітизм, стане студентом омріяного вишу. Проте на останньому іспиті його зрізали. Доцент ганяв Михайла вздовж і впоперек і, здивований його знаннями, не втримавшись, похвалив: «Молодець! Відмінно відповідаєш!». Проте поставив «четвірку», яка позбавила хлопця прохідного балу для вступу в інститут.
Олександр Каневський став шукати «потрібних» людей. Йому порадили познайомитися з проректором інституту - доцентом Костянтином Івановичем Кульчицьким («єдиною інтелігентною та приємною людиною в керівництві», як його охарактеризували Каневському). Олександр Семенович під приводом інтерв’ю зустрівся з проректором, а наприкінці розмови розповів про сина та попросив допомоги.
Проректор пояснив, що цього року це неможливо: всі протоколи вже підписано й затверджено. Починати треба наступного року, причому заздалегідь. Костянтин Іванович розповів, що є три списки: перший, в якому ТРЕБА ставити п’ятірки, другий, де НЕ МОЖНА ставити п’ятірки, і третій, в якому МОЖНА ставити п’ятірки. Далі він зауважив: «До першого списку Ваш син ніколи не потрапить, по-перше, тому що єврей, по-друге, там тільки діти міністрів, партійних діячів і трохи хлопців із сіл і заводів, які необхідні для відсотка. Постарайтеся прилаштувати його хоча б у третій, чесний список - там ставлять стільки, скільки заслужив. Якщо не вдасться, то будь він навіть Менделєєв - завалять на його ж Періодичній системі елементів».
Каневський прийшов на зустріч із посвідченнями низки газет і журналів (і навіть сатиричного кіножурналу «Фитиль»). Він не витримав цинічної відвертості проректора й запитав його: «Костянтине Івановичу, Ви бачили всі мої посвідчення і так спокійно все це розповідаєте. Не боїтеся?». Той відповів: «Не боюся, Олександре Семеновичу, ні крапельки! Тому що ті, хто видав Вам ці посвідчення, не дозволять опублікувати те, що я Вам розповів».
Допоміг Олександру Каневському Юрій Тимошенко (Тарапунька). Від його імені Каневський зателефонував Лаврику та попросив про зустріч. Радісно здивований, ректор тут же призначив побачення.
Звістка про те, що приїде прославлений Тарапунька, очевидно, поширилася по всьому інституту: гостя вже очікував натовп студентів і викладачів, які оточили його та прохали дати автограф. Пробиваючись крізь них, Юрій Трохимович дістався до приймальні, де в дверях свого кабінету його зустрів сам могутній Семен Семенович. Тимошенко відразу почав на підвищених тонах:
- Я прийшов поговорити про сина мого друга - про Михайла Каневського, який торік не зміг потрапити до інституту, бо у вас приймають за спеціальними списками!
- Юрію Трохимовичу, що Ви таке говорите... - намагався заперечувати Лаврик, але Тимошенко не дав йому продовжити:
- Не треба мене переконувати, я дуже добре поінформований! Є три списки! (Тарапунька переказав суть кожного). Так от, я не прошу, щоб Ви включили Михайла Каневського до першого списку «відмінників» - впишіть його прізвище в третій, щоб ставили такі оцінки, які він заслужить, і через рік Ви будете пишатися ним і поставите мені пляшку коньяку за цього студента!
Після невеликої паузи ректор вимучено розсміявся і сказав:
- Що ж... Не стану Вас переконувати, але обіцяю, що Вашому хлопцеві ніхто не заважатиме, здасть на відмінно - приймемо... А Ви у нас після цього виступите? - Не забув скористатися ситуацією ректор. - Разом зі Штепселем?
Тепер Михайла Каневського, справді, ніхто не «різав», він набрав прохідний бал і вступив. Передбачення Тарапуньки збулося: через рік Михайло був одним із найкращих студентів курсу.
Що тут скажеш? У радянські часи ректор інституту, тим паче столичного, був гвинтиком системи й змушений був робити те, що та система від нього вимагала. Інакше би й року не втримався на високій посаді.

РОЗПОВІДАЄ ЛАВРИК

1966 року, коли Семен Лаврик став доктором медичних наук, український молодіжний літературно-художній журнал «Дніпро» опублікував його статтю «Еліксир життя». Звісно, досвідчені журналісти допомогли вченому в тому, щоб його розповідь стала цікавою й доступною для читача. Фрагментом цієї публікації завершимо нашу розповідь про вченого:
«Здавна кров для людей - символ життя. Адже і в сиву давнину люди помічали, що життя згасає в міру того, як витікає з тіла кров. Кожна людина бачила і розуміла, що означає для життя кров.
Учені з кожним роком усе глибше і глибше розуміли життєве значення крові. У ній, як у дзеркалі, відбивається вся життєдіяльність організму. Жодна зміна в організмі, жоден біологічний процес не відбувається без участі крові.
Могили вченого та його дружини на Байковому кладовищіЦілющі властивості крові, відкриті та вивчені наукою, використовувалися для боротьби за здоров’я людини. Лише одна можливість застосування крові довгий час не давалась у руки вченим - це переливання, або, як кажуть лікарі, трансфузія крові.
Уперше про благотворний вплив перелитої крові згадав у першому столітті до нашої ери відомий римський поет Овідій Назон. У сьомій книзі його «Метаморфоз» ідеться про те, як чарівниця-колхідка Медея повертає молодість батькові свого чоловіка Язону, вливаючи йому в опорожнені жили цілющу кров. Чудеса Медеї були, однак, лише плодом поетичної фантазії Овідія. Стародавні греки й римляни не знали операції переливання крові.
Щоправда, ще у п’ятому столітті до нашої ери славнозвісний лікар - «батько медицини» Гіппократ - лікував душевнохворих, примушуючи їх пити кров здорових, а стародавні римські лікарі твердили, що можна відновити втрачені сили, випивши кров сміливого воїна. Але найбільше, на що наважувалися медики того часу - це напувати своїх пацієнтів кров’ю поранених відважних гладіаторів.
Папу Інокентія VII лікували напоєм, головною складовою частиною якого була кров трьох десятирічних хлопчиків. Французьку королеву Марію Медичі, яка жила на початку XVII століття, відому своєю жорстокістю, лякала старість, що вже наближалася, з її недугами. Придворні медики королеви радили їй пити людську кров.
Звичайно, всі ці засоби застосування крові не могли привести ні до чого іншого, як до загибелі тих, у кого брали кров.
В одному з тяжких боїв під час Бородінської битви було поранено генерала Тучкова. Фельдмаршал Кутузов послав свого особистого лікаря Малахова надати допомогу пораненому, котрого вже привезли на перев’язочний пункт. Коли лікар побачив Тучкова, помітив різку блідість його обличчя, помацав пульс, вислухав серце, йому стало зрозуміло, що стан пораненого безнадійний. У генерала не було такого тяжкого ушкодження, при якому загибель була б неминуча, поранення його не було смертельним. Але осколок гранати пробив велику кровоносну судину й спричинив велику кровотечу. Тучков помирав не від самої рани, а від втрати крові. Доктор Малахов та інші лікарі нічого не могли вдіяти. Вони могли зупинити кровотечу, але повернути втрачену кров було неможливо. Смерть була неминуча.
Ми, сучасні лікарі, не такі вже безпорадні перед великою втратою крові. У наших руках тепер є могутній засіб - трансфузія. Але не легко осягнула його наука.
Талановитий радянський лікар, ентузіаст широкого застосування переливання крові в медичній практиці Володимир Миколайович Шамов, який багато років плідно працював у нас на Україні, 1921 року писав:
«Питання про переливання крові має історію древню, як людство, та долю, повну з одного боку - найфантастичніших захоплень, з другого - найтяжчих розчарувань і нездоланного скептицизму».
Перше успішне переливання крові од людини до людини зробив 1819 року в Лондоні професор Джо Блондель. Один із служителів лікарні погодився дати частину своєї крові хворому, приреченому на смерть, і Блондель успішно зробив переливання. Минув день, другий, третій, хворий жив і з ним нічого поганого не сталося. Щоправда, наступні переливання крові од людини до людини в більшості випадків були безуспішні, і як лікувальний засіб вони в той час не дістали поширення.
Пояснювалося це перш за все несумісністю груп крові, які відкрили лише на початку нинішнього століття. Крім того, сама техніка переливання крові була тоді ще недосконалою. Не вміли й зберігати кров і попереджати її скипання. У той час лікарі не знали й причин невдач і смертельних ускладнень, пов’язаних із переливанням.
Але передові ідеї рухали вперед науку. Знаходилися сміливці, які зважувалися на небезпечні операції в ім’я врятування поранених».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку