Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 18 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

18.12.2015

АСКОЧЕНСЬКИЙ, АННЕНКОВИ ТА ІНШІ

Для об’єктивнішого пізнання минулого дуже багато важать і суб’єктивні дані - спогади, щоденникові записи, листи. Звісно, до них потрібно ставитися досить критично, але саме вони дають живу картину подій, віддалених від нас десятиліттями, а то й століттями. Сьогодні нашим гідом у минуле стане щоденник російського прозаїка, журналіста й історика Віктора Аскоченського (1813-1879), який у 1849-1851 роках працював у Кам’янці-Подільському головою совісного суду.

ДЕЩО ПРО ЩОДЕННИК

Віктор АскоченськийВіктор Аскоченський вів щоденник у 1835-1857 роках. Фрагменти з нього вже 1882 року (всього через три роки після смерті Віктора Іпатійовича) опублікував у журналі «Історичний вісник» секретар Комітету чужоземної цензури та Товариства любителів древньої писемності Федір Булгаков. Публікація розтягнулася на дев’ять номерів.
Звісно, оприлюднення особистих записів, не призначених для розголосу, завжди викликає неоднозначну оцінку. Так, письменник Микола Лєсков, який брав участь у редакційній роботі «Історичного вісника» над виданням щоденникових записів Віктора Аскоченського, в листі від 20 серпня 1882 року до професора Київської духовної академії Пилипа Терновського висловився про щоденник Аскоченського як «про безглуздий і навіть у деякому відношенні підлий». За словами ж Федора Булгакова, щоденник Віктора Іпатійовича «представляє цілу енциклопедію, яка тільки доступна силам однієї людини».
Отже, звернемося безпосередньо до опублікованого в «Історичному вісникові» «Щоденника Віктора Іпатійовича Аскоченського». Найбільше нас цікавитиме шостий розділ «Служба в Кам’янці-Подільському», якому в серпневому номері журналу за 1882 рік відведено 36 сторінок.

ДЕЩО ПРО АВТОРА ЩОДЕННИКА

Віктор Аскоченський народився 1 жовтня 1813 року у Воронежі в родині священика. Одразу зауважимо, що тут і надалі дати подаються за тодішнім старим стилем, який був чинним у Російській імперії до самісінького її кінця.
Звісно, для сина священика цілком логічним став вибір у житті духовної стезі, тож Віктор закінчив у рідному місті спочатку духовне училище, а потім і духовну семінарію. Як один із найкращих випускників семінарії, Віктор Аскоченський вирішив вступати до університету та навіть написав прохання про звільнення його з духовного звання, проте архімандрит Євтіхіан, тодішній ректор Воронезької семінарії, наполіг, щоб здібного юнака направили до Київської духовної академії. Внаслідок цього Аскоченський, закінчивши 1839 року цей навчальний заклад, здобув вищу духовну освіту.
У Києві Віктор почав фіксувати в щоденнику свої мінливі уявлення про світ і життя. З юнацьким максималізмом він присвятив чимало уїдливих сторінок своїм наставникам, навчанню, оточенню. Як зауважив доктор історичних наук Олександр Каплін, цим досить тенденційно скористалися видавці щоденника Аскоченського після його кончини, сам же Віктор Іпатійович ніколи у своїй публіцистиці та спогадах не повторював юнацьких критичних висловлювань про своїх наставників і товаришів.
В академії Віктор Аскоченський не тільки старанно студіював богословські та церковно-історичні науки, але й захопився церковним співом. Його знали не лише в академії, а й у Києві як вправного регента академічного хору, знавця церковного співу, який і сам славився своїм голосом.
Здобувши 1840 року ступінь магістра богослов’я та словесних наук, Віктор Іпатійович став викладати в Київській духовній академії польську та німецьку мови, а від 1841 року читав курс патрології (це розділ християнського богослов’я, який вивчає твори отців церкви класичного періоду, тобто I-VIII століть).
Після п’ятнадцяти років навчання Аскоченський зумів, нарешті, влаштувати й особисте життя. Однак тривало сімейне щастя недовго: 25 січня 1844 року від сухот померла його дружина, а за кілька місяців до того - малесенький синочок. Один із студентів академії засвідчив, що в ці важкі місяці його викладач бродив, неначе тінь, шукаючи свого ангела - Софію.
1844 року Дмитро Бібіков, генерал-губернатор Південно-Західного краю (сюди входили Київська, Подільська та Волинська губернії), запросив 30-річного Віктора Іпатійовича стати викладачем, «моральним керівником» і вихователем племінника його дружини - 18-річного Сергія Сипягіна, який з дворічного віку, після смерті батьків, мешкав у Бібікових. У зв’язку з цим Аскоченський покинув викладання в академії, але любов до неї, до багатьох її випускників і наставників зберіг на все життя. У цей час він багато пише, заводить знайомство з письменниками, поетами, художниками, зокрема з Тарасом Шевченком.
Коли Сергій Сипягін вступив до університету, то функції Віктора Іпатійовича як його наставника вичерпалися. Крім того, у листопаді 1846 року Аскоченський удруге одружився. Звісно, Бібіков посприяв працевлаштуванню колишнього наставника свого родича, правда, не в Києві: в листопаді 1846 року Віктор Іпатійович стає радником Волинського губернського правління в Житомирі.
На новому місці Аскоченський енергійно береться за роботу (зокрема, не полишаючи служби, редагує неофіційну частину «Волинських губернських відомостей»), але щастя чомусь відвернулося від нього: в Житомирі померла його друга дружина, залишивши немовля-сина. До того ж загострилися відносини з місцевими чиновниками.

СОВІСНИЙ СУД

У лютому 1849 року Віктора Аскоченського перевели до Кам’янця-Подільського на посаду голови совісного суду. Що ж це був за такий орган у Російській імперії?
Совісні суди розглядали земельно-майнові суперечки, сімейні сварки, злочини малолітніх, душевнохворих. До компетенції суду належали також справи про чаклунство, марновірство, бродяжництво, образу батьків дітьми. У цивільних справах суди виконували функцію примирення сторін за допомогою посередників, яких призначали сторони спору. Совісні суди, караючи за скоєні злочини, залучали також до осуду порушників громадськість, родину й церкву.
Ухвала совісного суду в майнових суперечках не мала законної сили, а судді не мали повноважень приводити рішення в дію. Якщо добровільна згода фігурантів не досягалася, позов передавали до суду загальної юрисдикції. Діяльність совісних судів контролювали губернський прокурор і губернське правління. До складу суду входили судді, а також шість засідателів яких обирали строком на три роки по два від кожного стану (дворянського, міського й сільського) з наступним затвердженням губернатором.

ПЕРШИЙ ЗАПИС

Віктор Аскоченський прибув до Кам’янця-Подільського 8 березня 1849 року. Звісно, 8 березня в нас стійко асоціюється з Міжнародним жіночим днем. Але, по-перше, цю дату, як уже зазначалося, подано за старим стилем (за нинішнім календарем це 20 березня), по-друге, Клара Цеткін, яка 1910 року ініціювала запровадити особливий жіночий день, тоді ще навіть не народилася.
Перший запис у щоденнику, який Віктор Іпатійович зробив у зв’язку з прибуттям до міста над Смотричем, такий:
«І ось я тепер у Кам’янці. Але мало ще в мене вражень, хоч від дум голова ломиться. Я бачив місто та здивований його сміливою й гордо-неправильною архітектурою, я бачив сильних цієї землі й нітрохи не здивувався неуцтву та якійсь дурній гордовитості деяких із них, дуже добре знаючи, що це в порядку речей, що саме так має бути. Поява моя в лавах цих людей, на всю ширину своєї істоти зайнятих собою та своєю службовою важливістю, не могла бути приємною. Я прозеліт, і йду під управлінням десниці Божої, а ці ханаани, як мурахи, давно копалися та будували будівлю свого теперішнього благополуччя, тоді як у мене воно виросло точно так само скоро, як смоківниця пророка Йони. Люди скрізь і завжди люди, тож утопічних мрій я не плекатиму щодо жодного сорту людей і не сердитимуся на них, аби тільки не підставляли мені ноги ззаду».

МАТЕРІАЛЬНА СКРУТА

Як бачимо, вже цей перший запис засвідчив, що і в Кам’янці-Подільському Вікторові Аскоченському працюватиметься некомфортно, що конфлікти неминучі. Та й матеріально йому жилося надзвичайно важко. Часто не було грошей, щоб пообідати.
15 травня 1849 року Віктор Іпатійович повідав у щоденнику, що для того, аби поїсти, «пустився з візитами до деяких моїх знайомих. Але марно розтягував я урочний для візитів час: мої знайомі сердечно потискали мені руку, навіть обидві руки, та вельми ввічливо проводжали мене до самого порога, анітрохи не здогадуючись про суттєву мету моїх візитів. І я, накривши голову капелюхом, скакав легко й дуже граціозно по сходинках високих сходів і виходив на вулицю, безтурботно граючи моєю очеретяною тростиною. Як на біду, назустріч мені йшли всі світлі особи з такими олійно-червоними губами, а один розбійник перехожий, ніби мені на зло, колупав у роті соломинкою».
Якраз тоді Аскоченський отри-мав трети-ну платні - 50 рублів із невеличким хвостиком. «Що мені робити з цією злидарською милостинею? - роздумує він у щоденнику. - Куди мені її потратити? Невже на себе? Боже мене борони! У мене є син; він скоро іменинник, треба послати йому подарунок, а крім того матінка від імені годувальниці написала мені такого зухвалого листа з вимогою сплати, що мені мимоволі варто віддати із себе останню сорочку». Тож 17 травня 1849 року він записав у щоденнику: «Усе до останньої копійки відправив я моєму Кості».

НОВИЙ ГУБЕРНАТОР

Коли Аскоченський розпочав службу в Кам’янці-Подільському, військовим губернатором міста та подільським цивільним губернатором був Василь Сотников, який на цій посаді з генерал-майора підвищився до генерал-лейтенанта. Невдовзі, 22 листопада 1849 року, Василя Семеновича призначили сенатором у Санкт-Петербурзі, а через тиждень, 29 листопада, новим військовим губернатором Кам’янця-Подільського та подільським цивільним губернатором став генерал-майор Володимир Анненков. Оскільки генералів Анненкових тоді було декілька, то Володимира Єгоровича іменували (навіть в офіційних документах) Анненковим третім.
Віктор Аскоченський залишив у щоденнику яскраву характеристику нового начальника Подільської губернії. 24 березня 1850 року він писав:
«Володимир Єгорович Анненков - один із тих, хто не хапає з неба зірок; але те, що він добрий вдачею та благонамірена людина - цього ніхто в нього не забере. Завжди ласкавий, привітний і уважний, він мимоволі спонукає кожного до відвертості та готовності в міру сил і можливостей прислужитися йому. Бажано, щоб службові люди, які його оточують, мали побільше самовідданості, неупередженості та сумлінності. Гріх і соромно нехай буде тому, хто захоче обманути цю добру людину, яка не має жодної претензії на юридичну досвідченість. Володимир Єгорович охоче вислухає всяку добру пораду: риса похвальна в його характері, але, тим не менше, і небезпечна. Нелегко відрізнити добрі помисли від жадібного нашіптування, яке завжди ховається під маскою справедливості».
Як бачимо, характеристика доволі доброзичлива. Що ж до юридичної недосвідченості Володимира Єгоровича, то в цьому немає нічого дивного, якщо ближче ознайомитися з його біографією.
Володимир Анненков народився 27 липня 1792 року. Походив із дворян Курської губернії. Його батько - Єгор Іванович Анненков - був гвардії підпоручиком. 1812 року Володимир Анненков закінчив перший кадетський корпус. Від 26 лютого 1812 року він офіцер. Служив у лейб-гвардії Преображенського полку. Був учасником кампанії 1813-1814 років (закордонних походів російської армії). 1825 року став полковником. Був учасником польської кампанії 1830-1831 років (брав участь у придушенні польського повстання). Від 7 липня 1833 року - генерал-майор. Від 1833 року служив у штабі першої гвардійської піхотної дивізії, далі начальником резервної дивізії п’ятого піхотного корпусу. Тільки 1847 року Володимир Єгорович перейшов на службу в Міністерство внутрішніх справ. У Кам’янці-Подільському він робив перші кроки в освоєнні цивільної служби.
Означимо й подальшу долю Володимира Єгоровича. Від 11 квітня 1852 року він генерал-лейтенант. Очолював Подільську губернію три роки: 21 грудня 1852 року генерал-лейтенанта Анненкова звільнили з посади військового губернатора міста Кам’янця-Подільського та подільського цивільного губернатора. Того ж дня його призначили військовим губернатором міста Владимира та владимирським цивільним губернатором. На цій посаді він пропрацював три з половиною роки - до 26 червня 1856 року та вийшов у відставку. Помер 26 березня 1875 року в Царському Селі (нині місто Пушкін).

ГУБЕРНАТОРША

У тому ж записі від 24 березня 1850 року Віктор Аскоченський не обминув увагою і дружину нового губернатора:
«У Володимира Єгоровича дружина зветься Софією Савівною. Це - не жінка, а чорт знає що таке. У роках вона вже досить літніх, але далеко ще не думає розлучатися з претензіями на красу та молодість. Хтось помітив, що всяка жінка неодмінно намагається виставити себе завжди тією стороною, яка в неї особливо гарна: в кого пригожі руки, та тримає їх на видноті, у кого ніжка мініатюрна - вже неодмінно промайне перед очима вузенький черевичок; так буває і з усім іншим. У Софії Савівни, за запевненням знавців, до яких, однак, я не маю честі належати, гарні руки, волосся та нога, тому Софія Савівна всіма доступними їй засобами намагається показати цей товар лицем: вона вертить й підносить прямо до вашого носа пухку руку, вона заведе, неодмінно заведе з вами розмову про своє волосся, скаржачись, наприклад, на те, що воно, на біду, випадає в неї; вона підніме до самого не можна спідниці, щоб виставити ногу, одягнену в потворний, її власного витвору, черевик. Гидко! Терпіти я не можу й молодої кокетки, але стара викликає в мені нудоту. Та вже чорт із нею, нехай би кокетувала з людьми порядними, а то всяка погань служить предметом її бридких витівок. Гидко, не хочу говорити про цю бариню».
Просто вбивча характеристика. До речі, Софія Савівна була двоюрідною сестрою майора у відставці Миколи Мартинова - вбивці великого російського поета Михайла Лермонтова.

ФІНАЛ

Уже з викладеного зрозуміло, що довго затриматися в Кам’янці-Подільському Віктор Іпатійович не міг. У серйозному конфлікті Аскоченського з прокурором Готовцевим губернатор більше підтримав останнього. Не захистив Віктора Іпатійовича й Бібіков із Києва. 1 червня 1851 року надвірного радника Аскоченського звільнили з посади подільського совісного судді. У серпні 1852 року він покинув Кам’янець.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку